— Усе, прийшли, — сказала лікарка, відкриваючи великим ключем важкі тьмяні двері ізолятора.

Перше, що вразило Назара, це стеля — вона була надзвичайно високою. Майже вдвічі вищою, ніж у них удома. Тому і так доволі велике приміщення ізолятора виглядало просто величезним. І порожнім — бо в ньому нікого не було.

У палаті, якою, власне, і був ізолятор, стояло вісім ліжок — по чотири з кожного боку, — утворюючи широкий прохід до дуже великого вікна (тут Назарові все здавалося незвично великим). Кожне ліжко від сусіднього відділяла перегородка приблизно два метри заввишки; нижня половина перегородок була із блідо-голубого пластику, верхня — з товстого скла. Уздовж проходу з височенної стелі звисали чотири простих круглих плафони. В кутку, навпроти вхідних дверей, розташовувався туалет, звідти доносився дзюркіт води в унітазі. Пахнуло вогкістю, хлоркою і нежилим приміщенням.

Ізолятор справив на Назара гнітюче враження.

— Ну, — сказала йому лікарка, — вибирай місце, котре тобі найбільше подобається. Тут усе у твоєму повному розпорядженні.

Назар повільно пройшов до вікна і вибрав ліжко, що було найближче в протилежному від входу ряду. Це місце здавалося якимось веселішим, точніше, менш похмурим. І не тільки тому, що вікно близько, — перегородка між ліжками була тільки з одного боку і не так сильно тиснула. Поруч із ліжком стояла невеличка тумбочка, над узголів’ям — світильник для читання.

Назар сів на ліжко і трошки погойдався: воно незвично пружинило, глибоко прогинаючись. Хлопчикові ще ніколи не доводилося спати на ліжку з металевою сіткою.

Підійшли лікарка і Валерія.

— Розташовуйтесь, я незабаром повернуся, — сказала лікарка і залишила їх наодинці.

— Мені тут не подобається, — похмуро кинув Назар.

— Мені теж, — зізналася Валерія, озираючись. Вона розстелила йому постіль, переклала в тумбочку продукти, взяті з дому, і переодягнула Назара в легкий спортивний костюм.

— А якщо аналізи будуть поганими, я… тоді залишуся тут, так? — запитав він, розхвилювавшись від цієї думки.

«Ну звісно! І ми нарешті позбудемося тебе! — пролунав у його голові зловтішний регіт. — Запхнути тебе сюди — просто чудова ідея!»

— Постарайся, щоб вони виявилися гарними, добре? — смутно всміхнулася йому Валерія, не відповівши прямо на запитання.

Назар знизав плечима і відвернувся до вікна, відчуваючи хвилю пекучої образи на матір.

Якщо не брати до уваги те, що він залишився тут зовсім самотнім, Назара особливо гнітили дві обставини: ґрати на вікні і двері ізолятора — вони зачинялися на ключ іззовні. Тому все це дуже нагадувало в’язницю.

Чи місце для покарання поганих дітей.

Коли Валерія пішла, Назар спершу дивився у вікно, що виходило на простору засклену веранду, яка належала дитячому відділенню. До неї було метрів зо двадцять п’ять. Назар вирішив, що, очевидно, це спеціальна палата для ігор, тому що помітив метушню кількох дітей, які ганялися один за одним, як дикуни. Потім він розрізнив двох, котрі, здавалося, намагалися грати в бадмінтон; ще двоє чи троє займалися чимось перед широким столом — роздивитися до пуття не дозволяло скло, на якому денне світло лягало яскравими відблисками.

Нудотний настрій посилився. Назар кинув останній погляд на веранду, де безтурботно розважався гурт таких самих дітей, як він, і відійшов від вікна. Потім знайшов серед своїх речей електронну гру «тетрис» і, намагаючись більше ні про що не думати, ганяв темно-сірі квадратики по екрану, поки у дверях ізолятора двічі не повернувся ключ.

Увійшла медсестра.

— Привіт, — вона прошелестіла накрохмаленим халатом між відгородженими ліжками до його «кабінки». — Тримай, — і простягнула термометр.

Назар привітався і, відклавши «тетрис», засунув градусник під пахву. Медсестра повернулася спиною до вікна, спершись ліктями на широке підвіконня.

— Я почекаю тут, не соромся.

Швидше за все, їй не було і двадцяти, хоча для Назара вона здавалося цілком і повністю дорослою — худорлява, зі світло-русявим волоссям, зібраним позаду в звичайний хвіст.

Вона розглядала Назара з безцеремонною цікавістю, немов він був якоюсь дивовижною істот-кою, яка втекла із мандрівного цирку і бозна-як опинилася тут. Тим часом Назар демонстрував поглиблене вивчання ліній паркету, структури волокна в деревині тумбочки, проводив порівняльний аналіз бруду під нігтями обох рук — почуваючи себе все більш ніяково і поступово червоніючи. Тривалу мовчанку порушував лише дурнуватий писк «тетриса», що лежав поміж складками зібганої ковдри, і наполегливо вимагав продовження партії.

— Можна подивитися? — сказала нарешті медсестра. Назар чомусь одразу пошкодував, що не відключив звук чи не натиснув на кнопку «пауза» раніше. Але витягнув «тетрис» зі складок ковдри, немов гігантського верескливого паразита зі зморщок фантастичної тварини, і вільною рукою простягнув медсестрі.

— А, все ясно… — вона розглядала іграшку не більше трьох секунд, потім недбало кинула на ліжко. Назарові навіть здалося, що по її обличчю ковзнула бридлива гримаска. «Тетрис» підскочив на ковдрі, ледь не звалившись на підлогу, але нарешті заткнувся. Відразу стало неприродно тихо.

— Довго ще? — не витримавши паузи, запитав Назар, хоча й сам знав, що потрібний час не набіг ще й наполовину. Проте товариство медсестри викликало гостре бажання знову залишитися на самоті.

— Ще кілька хвилин. Не страшно тут самому? — запитала вона, чим заслужила додаткову неприязнь Назара. Річ була не в її зовнішності чи голосі і навіть не в тому, що вона говорила, а як. Начебто кожним своїм запитанням чи словом їй хотілося потрапити у вразливе місце, а потім безневинно посміхнутися і дочекатися наступного разу.

— Удень тут, звісно, все по-іншому, а от уночі… — медсестра виразно глянула на нього (подумки Назар уже охрестив її «білобрисою»). — Не боїшся залишатися тут на ніч?

— Чому це? — Назар уперше подивився на неї прямо.

— Та так, — вона знизала плечима, ніби втрачаючи інтерес до розвитку цієї теми, повернула голову до вікна і, кивнувши, вказала на веранду. — Бачив уже ігрову палату?

Назар промовчав, тільки сильніше стиснув градусник під пахвою.

— Там стільки різних…

— Мені все одно, — перебив він її, відчуваючи, як наростає роздратування.

— Ну, звісно, тобі ж звідси нічого не видно, — співчутливо зітхнула білобриса. — Дуже шкода, там справді цікаво. Хочеш, розкажу?

— Ні, — він збирався відповісти якомога байдужіше, але голос усе-таки підвів. Тонкі брови білобрисої відразу іронічно поповзли вгору: не вірю, не може бути!

Йому насправді було наплювати на всі ігри у світі і на тій веранді зокрема — хіба річ зараз була в них? Проте Назар відчув, як до очей по-зрадницьки накочуються сльози. Але йому раптом згадалася минула ніч, коли батько, виходячи з дитячої, підморгнув: «Молодець, я пишаюся тобою» — і сльози раптово відринули, начебто їх відкинула раптово виросла гребля. Він не буде ревіти перед цією білобрисою, котра тільки того й домагається.

Назар навіть ризикнув перейти в наступ:

— Чому мене зачиняють? — однак це було вкрай невдалою спробою, в чому він незабаром переконався.

— Так заведено, — відгукнулася та цілком доброзичливо. Назар навіть кинув на неї здивований погляд, немов очікував побачити на місці білобрисої когось іншого. — Ізолятор хоча й належить до нашого відділення, але знаходиться, як бачиш, за його межами. І його потрібно зачиняти для того… — на усміхненому миловидному обличчі медсестри знову з’явилася вже знайома Назарові бридлива гримаска, — щоб заразні діти ніде не розгулювали без дозволу. Заразні — ти мене розумієш?

Кілька секунд вона пильно дивилася на нього посміхаючись. Вираз її обличчя говорив: «Ти мене розумієш, маленький виродку, заразні! Як ТИ!»

Вісім років — усе ще вік відкриттів: Назар зробив чергове (вже далеко не перше за останні дні) важливе відкриття: деякі дорослі, залишаючись наодинці з дітьми, знімають маски і перетворюються на монстрів із холодними очима. Головне, щоб тієї миті їх ніхто не бачив — крім дитини, перед якою вони знімають маску. Якби в ізоляторі перебував хтось третій, білобриса виміряла б йому температуру і пішла, нічого більше. Якби був третій.