Ці Жартівливі Перевертні починають здалеку: щось говорять, роблять, задають різні невинні запитання — й уважно спостерігають за реакцією. Вони використовують усе це, як самураї невидимих розвідників-ніндзя, щоб підібратися ближче і відшукати слабке місце у захисті противника. А потім переходять в атаку. Бо отримують утіху, завдаючи болю і спостерігаючи нишком, що з цього вийде. Їм подобається, приміром, показати за вікном веранду з малюками, які бавляться, і слідом за цим наочно пояснити своїй дитині, що таке заразні діти. А потім знову посміхнутися, наче це — просто невинний жарт.

Новим відкриттям хлопчик завдячував швидше відчуттям, ніж розуму. Воно зафіксувалося в душі Назара за незначну долю секунди, ніяк не відобразившись на його обличчі.

— А ще, — продовжила білобриса, — щоб до ізолятора не потрапив хтось чужий. Наприклад… Знаєш, про кого я говорю? Про Фредді Крюгера. Чув про Фред-ді-і?

Назар дивився кілька фільмів, але вирішив не відповідати… Проте раптово зловив себе на тому, що повільно киває головою, начебто хтось смикає її донизу за невидиму нитку.

— Ну, це, звісно, жарт, — медсестра коротко реготнула, не зводячи з нього уважних льодяних очей. — Але от що насправді погано… — вона присіла до Назара на ліжко і заговорила довірливим напівшепотом: — На сусідньому поверсі — так, точнісінько на поверх нижче — знаходиться лікарняний морг. Знаєш, це таке місце, куди відносять померлих людей, а потім розрізають ось так… — вона провела собі ребром долоні уздовж тулуба від горла до живота. — Це називається розтин.

Із коридору донісся знайомий Назарові скрип ліфта, що піднімався, потім хтось вийшов на їхньому поверсі. Ліфт рушив і кроки стихли, віддаляючись.

Білобриса косо глянула на двері ізолятора, немовби побоюючись, що зараз може увійти якась потвора, котру вона ще не встигла описати, і нахилилася до Назара зовсім близько, майже торкаючись своїм волоссям до його голови.

— Дуже погано, що тобі доведеться зостатися тут на ніч самому. Я випадково чула від тих, хто працює в лікарні давно… Розумієш, цей ізолятор знаходиться на нічийній території, сюди вхід зі сходів, ти сам бачив. А морг розташований на один поверх нижче. Так ось, іноді тут трапляються жахливі речі.

Вона присунулася до нього впритул. Дотик її ноги викликав у Назара відразу.

— Одного разу всі мерці вибралися з моргу і почали підніматися по сходах сюди, тому що тут нічийна територія. Їхні кишки вивалилися із розрізаних животів, розмоталися і тягнулися за кожним на п’ять метрів. Усі сходи покрилися зеленим смердючим слизом. А потім мерці почали ломитися до оцих дверей, щоб добратися до одного хлопчика, який…

— У вас неприємно пахне з рота! — вигукнув Назар, відсахнувшись від білобрисої. — Мені гидко!

— Що ти с… — підскочила медсестра, змінюючись на обличчі.

— І ще… Я все розкажу лікареві! — додав Назар, і в нього перехопило подих. Здавалося, серце от-от вискочить і застрягне у самісінькому горлі.

Медсестра здивовано звела брови і раптом розсміялася, із докором похитуючи головою:

— Господи, я ж просто жартую! Хіба не ясно?

Якби це трапилося п’ять хвилин тому, Назарові навіть на гадку не спало б, що зараз вона може сміятися нещиро.

— Такий великий, невже повірив? Тобі не соромно?

І… йому справді стало соромно. Хоча річ була не в тому, що він їй повірив чи злякався цих вигадок. У нього раптом виникло відчуття, що він учинив якось погано.

Жартівливий Перевертень завжди тримає напоготові кілька випробуваних трюків.

— Добре, давай подивимося, — білобриса нависла над ним, простягаючи руку по термометр. Назар, не підводячи очей, віддав їй градусник.

— Ну?.. — вона довго розглядала шкалу. — Тридцять сім і… три. Хлопчику, ти хворий, — білобриса так і не спромоглася запитати, як його звати, хоча, можливо, знала це з лікарняної картки, але все одно жодного разу не назвала його на ім’я. — Ти дуже, дуже хворий. Так і запишемо.

Він зовсім не відчував, що після того, як йому збили температуру, вона знову почала підніматися. Втім, напевно, заразній дитині зовсім не обов’язково знати, яка в неї температура насправді.

Більше жоден із них не зронив ні слова. Білобриса вийшла з палати, зачинивши двері на замок, — ключ провертався надзвичайно повільно, ніби вона смакувала насолоду від цього.

Назар очікував, що, залишившись на самоті, відчує полегшення. Але навпаки — здавалося, ніби давно переповнена дамба — ще з минулої ночі — дає тріщину. Греблю підмило, підпірки звалило…

І він зарився обличчям у подушку.

— Ого! Так, тут є де набрати висоту, — сміючись, Левшиць підкинув щасливого Назара ледве не під саму стелю; ізолятор наповнився захопленим вереском маленького індіанця. — Справи явно йдуть на покращення, — прокоментував Михайло.

— Ми не надовго, — з ходу попередила Валерія.

Менше ніж хвилину до цього Назар дивився у велике заґратоване вікно ізолятора, за яким поступово сутеніло, без апетиту длубав виделкою гречану кашу з овочевою заправкою, яку санітарка принесла на вечерю, і намагався уявити, що зараз відбувається вдома. Чим реальніше йому вдавалося уявити, тим журніше ставало у величезному похмурому ізоляторі із сімома порожніми ліжками.

Але тут трапилася приємна несподіванка — у супроводі чергової лікарки зайшли батьки.

— Здається, незабаром ми зможемо забрати його додому? — Левшиць опустив Назара на підлогу і повернувся до лікарки: — Що говорить педіатрія?

— Думаю, ви занадто квапитеся, — прямо відповіла та. — Швидше за все, встигли проявитися тільки перші симптоми.

— Виходить, це ягідки… — спохмурнів Левшиць.

— Тільки б не дифтерія, — ледь чутно вставила Валерія.

— Завтра вранці візьмемо мазок із горла, — сказала лікар. — І тоді будемо знати точно. Не варто…

— Лізти поперед батька в пекло, — кивнула Валерія. — Я пам’ятаю.

Лікарка нахилилася до Назара:

— Ну, як ти в нас улаштувався?

Ще вдень він вирішив поскаржитися на медсестру, яка приносила термометр, але та більше жодного разу не з’являлася (можливо, передала комусь зміну). І до вечора багато чого вже здавалося зовсім іншим — про білобрису медсестру він і думати забув.

— Ну, так… — сказав він невиразно. Лікарка кивнула із розумінням, мовляв, я й сама знаю, що тут не Діснейленд, але нам усім доводиться миритися з такими умовами, адже так?

Валерія поставила на тумбочку невеликий пакет із продуктами, котрі дозволили передати, запитально поглянула на Левшиця, який із сардонічною міною вивчав ґрати на вікні, і обійняла Назара.

— Ну, все… Побачимося завтра.

Узятися за дослідження решти семи приліжкових тумбочок в ізоляторі Назара спонукало те, що, перекладаючи свої речі у шухляду тумбочки біля свого ліжка, він знайшов на ній послання.

Точніше, цілу купу послань, залишених прямо на фанерному днищі.

Більшість були зовсім короткими і, швидше, нагадували звичайні «автографи», які часто зустрічаєш на спинці сидіння в автобусі, у кінотеатрі чи на парковій лавці, наприклад: «Тут була А. С.», «Л. 0. — коза зачухана!» і далі в такому ж дусі.

Але траплялися і зовсім інші — це були Справжні Послання.

Незабаром Назар з’ясував, що помилився — саме вони займали левову частку поверхні, все днище шухляди було майже повністю списане ними. Щоб прочитати все, Назарові довелося витягнути шухляду цілком.

«Мене звати Рита, — було виведено дитячим почерком майже по центру фанерного дна, — я тут уже третій день. Мені дуже страшно. Я сама».

Одразу під цими словами був намальований маленький чоловічок із квіткою в непропорційно довгій руці, витягнутій убік, немов він хотів комусь її подарувати. Малюнок і слова, як зауважив Назар, явно належали одній руці і були накреслені темно-синім олівцем.

Нижче він прочитав інше послання: