Вони навперебій давали Валерії тисячі порад, як краще лікувати хворого. Та із сумнівом кривилася, але намагалася це приховати. Бабусі із дідусями старалися розвеселити Назара, однак він, знудьгувавшись за друзями зі старої компанії, тільки впав у ще більшу депресію. Зрештою, вони залишили його в спокої.

Утім, Назар був не такий уже і нерадий їхньому приїзду. Старі (хоча обом парам було ледь за п’ятдесят, вони здавалися йому страшенно старезними) завжди приносили хороші гостинці.

Але головне, що цього разу завдяки їхньому масованому візитові Назарові вдалося висковзнути з ліжка й нарешті закріпити основний елемент своєї сигнальної системи.

Адже від цього залежало ще й життя його батьків — якщо вірити таємничій лічилочці, — а вони ні про що не підозрювали і нізащо не повірили б!

Що він ще міг зробити?

Коли дідусі з бабусями пішли, Назар уже давно і міцно спав. Провівши батьків, Валерія з Михайлом тихенько прокралися в дитячу. На письмовому столі горіла лампа. Накинутий на абажур светр Назара робив світло злегка тьмянішим.

— Знову піднялася температура, — констатувала Валерія, обережно торкнувшись до синового чола. — Може, варто дати йому жарознижуючого?

— Ти збираєшся його розбудити?

— Ні, звичайно… Нехай спить, — вона збиралася ще щось додати, але, певно, сама не знала, з чого почати.

Левшиць запитально підняв брову:

— Що?

— Тобі не здалося… Що він якось змінився після переїзду сюди? Нічого такого не помітив?

— Ну, загалом, так. Дещо. Адже це перший у його житті переїзд. Напевно, так і має бути. Це нормально, хіба ні?

— Я знаю, — трохи роздратовано перебила Валерія. — Я маю на увазі інше.

— А я ще не навчився читати думки, — Михайло кивнув на сплячого Назара. — Говори, будь ласка, тихіше, якщо справді не хочеш його розбудити.

Ніби на підтвердження цих слів, Назар засопів голосніше і перевернувся на інший бік.

— Він… — Валерія заговорила на півтона нижче. — Таке враження, наче він постійно чогось боїться. Дивно себе поводить. Ти бачив ті нитки?

— Під ліжком? — Левшиць кивнув.

— А пам’ятаєш, як він зіткнувся з тобою в коридорі? Потім те нічне страхіття… І в лікарні він теж поводився дуже дивно — мені дещо розповіли. Я ж тобі говорила?

Він знову кивнув.

— І що все це означає? — зітхнула Валерія. — Якби ти знав, як це мені не подобається! Напевно, ти вважаєш — та й він теж, — що я нічого не помічаю, але… це вже нагадує якийсь… психоз. Я думаю, його треба повести до лікаря.

Левшиць подивився на неї з таким виразом, ніби недочув:

— Якщо я правильно зрозумів — до психіатра?

Та звела погляд угору:

— Ну не до ортопеда ж!

— Чорт забирай, Леро! — розлютився Левшиць. — Нашому синові лише вісім років! А ти вважаєш, що в нього не все гаразд із головою тільки тому, що…

— Тихіше, ти його розбудиш, — попередила Валерія.

— Він ще дитина, — Левшиць перейшов на голосний шепіт, — та й прихворів до того ж. Навіть усі його друзі — всі до одного тепер далеко.

Він сів на стілець коло письмового столу, а потім, якось миттєво заспокоївшись, м’яким порухом руки посадив Валерію собі на коліно.

— Нас усіх утомив цей переїзд. Я от, наприклад, сам ще не встиг повністю відійти. А що до тих ниток… Нехай будуть, якщо йому так спокійніше.

— Вибач, — відповіла Валерія, помовчавши хвилину. — Напевно, ти правий. Я переборщила…

— Залишишся з ним ще на кілька хвилин?

— Ні, — вона втомлено всміхнулася. — Думаю, немає потреби.

— Ідемо спати? — Михайло похитав її на нозі.

Валерія задумливо подивилася кудись угору:

— А що, є інші пропозиції?

— Можливо.

— Тоді я готова їх вислухати…

Упродовж останніх днів серпня у житті родини Левшиців не сталося нічого особливого. Якщо не згадувати неослабну напругу в дитячій, що висіла в повітрі, як електрика перед грозою. Двічі протягом цього часу Назара відвідувала дільнична лікарка, ще зовсім молода жінка, — вона запевнила Валерію, що ніяких ускладнень поки що не бачить, і, схоже, кір пройде без наслідків. А ще погодилася продовжити її лікарняний до початку вересня. Назар міг сподіватися на два додаткові тижні канікул. На цю звістку він зреагував досить стримано, тільки кивнув і запитав, чи встигне висипка зійти повністю до середини вересня — не хотілося з’явитися в новому класі схожим на двоногий плямистий гриб. Лікарка розсміялася і сказала, що все буде гаразд, але дещо залежить і від його власної шкіри.

Тридцятого серпня хлопчик почувався вже помітно краще, однак його продовжувало непокоїти, що він може не встигнути цілком позбутися висипки до першого візиту до нової школи. Весь наступний день Назар провів, обмірковуючи цю проблему, а надвечір нарешті собі зізнався, що насправді його хвилює зовсім інше — висип був просто помилковим приводом.

Він чекав.

Це трапилося, коли серпень передав нескінченну естафету часу вересню, — «Сторож» уперше спрацював.

Назар миттєво розплющив очі, ні на секунду не сумніваючись у тому, що дзенькіт дзвіночка йому не причувся і не наснився. До того ж, він нещодавно вставав попити води і тепер ще не перейшов ту хистку межу, за якою дрімота перетворюється на справжній сон.

Дитяча, як завжди, була залита тьмяним світлом настільної лампи, у квартирі стояла тиша, батьки давно спали. Викликані Назаром стрілки вказували на половину третьої чи трошки більше.

Пліньк!.. — дзенькнув дзвіночок. «Сторож», як вірний пес, постійно був напоготові. І от нарешті прийшла пора виконати свій обов’язок. Пліньк!.. — але тільки один раз, ніби Той, Хто Стукає По Трубах, хотів лише натякнути на свою присутність.

А може, збагнувши, що його поява не залишилася непоміченою, вирішив зачаїтися.

«Він точно був тут, точно був… Пилом тхне так, наче мама не прибирала в кімнаті цілий рік», — Назар дослухався, як гулко гупає серце у грудях, і гадав, чи забрався монстр геть (де це? куди він іде?), чи терпляче вичікує прямо під ним, обережно вивчаючи павутину капронових ниток із котушки для повітряного змія. Змія, що був узятий в полон і доблесно загинув у нерівному бою з височенним кленом рік тому…

Вивчає і чекає, прислухаючись до його подиху.

У такому разі він уже знає, що Назар не спить.

Чи…

Назар проти своєї волі підскочив, коли по днищу ліжка зашребло. І, покриваючись липким потом, що огидно лоскотав під пахвами, весь перетворився на слух. У роті пересохло від страху. Ще раз зашкребло… другий… третій… Наче миша під долівкою. Величезна, кудлата — яких насправді не буває.

Пазурі.

Довгі і гострі, смертельно небезпечні.

Потім знову настала тиша. І вона здалася Назарові навіть гіршою, ніж скрегіт пазурів буки. Він ніколи не думав, що тиша може бути настільки гнітючою. І, як на зло, цієї миті її ніщо не порушувало, немов увесь світ навколо прислухався разом із ним.

Назар дивувався, чому «Сторож» тепер мовчить, якщо бабай досі перебуває у нього під ліжком? Адже поперечні нитки він натягнув на висоті десяти-п’ятнадцяти сантиметрів від підлоги. А чудовисько, наскільки можна було припустити, нагадувало за габаритами дорослого чоловіка. Може, не настільки великого, як його батько, але… як йому це вдається?

Пліньк!.. — знову коротко дзенькнув дзвіночок.

Я УСЕ ЩЕ ТУТ ДРУЖЕ Я ВМІЮ ЧЕКАТИ В НАС ПОПЕРЕДУ БАГАТО ЧАСУ

«Колись він усе одно добереться до мене», — з жахом подумав Назар.

«Сторож» його не зупинить.

Кілька хвилин тривало чергове затишшя.

Назарові закралася підозра: що, якщо чудовиську вдалося відчепити дзвіночок, позбавивши «сигналізацію» голосу?

Він обережно перебрався на краєчок ліжка і, перехилившись через спинку, зазирнув униз. Дзвіночок, як і раніше, висів на місці. Назар зітхнув із полегшенням — ні, звісно, щоб дотягтися до нього, монстру довелося б наробити значно більше шуму, яким би хитрим і гнучким він не був.

— Що, не вдалося? Ось тобі! — тріумфально посміхнувся Назар і навіть тицьнув дулю між ніжками ліжка, щоправда, швидко відсмикнувши руку назад. — Отримуй, гнидо смердюча! — його раптово заполонила нестримна радість, що відтіснила страх кудись далеко-далеко.