Дзвіночок знову смикнувся: пліньк-пліннньк!..

Але тепер Назара це тільки ще більше розвеселило.

— Ну, давай, давай! Як успіхи, виродку? Давай ще! Щось не виходить, опудало горохове? Давай! Спробуй дістати!

Пліньк-пліньк-пліннн-нь!.. — відповів дзвіночок, цього разу вже значно енергійніше.

— Ой!.. — ліжко під Назаром затремтіло і злегка зрушило з місця, по днищу зі скреготом дряпанули пазурі. — Що, не дістаєш? Тягнися сильніше! Тягнися, пико волохата!

Ліжко затряслося не на жарт.

— Що, лапи закороткі? — реготнув Назар, уже зовсім забувши про свій недавній страх. Тепер йому було страшенно весело, скажено весело, навіть якось лякаюче весело.

— Давай, опудало! Гівноїд поганий!

Пліньк-пліньк-пліньк!..

— Давай! — Назар навіть не помітив, що, остаточно ввійшовши в раж, сміється на повен голос. — Ну що! Не щастить, макако?

Було чутно, як, уже не приховуючи своєї присутності, під ліжком вовтузиться хтось великий, навіть величезний — Назар без зусиль розрізняв сухе сопіння.

Дзвіночок буквально шаленів…

— Давай! Ну так… — Назар раптом затих, миттю втративши свою нездорову веселість.

Щось відбулося.

Здається… якийсь новий звук?

І от знову.

Наче лопнула струна.

Назар переповз на середину ліжка і тільки зараз помітив, що воно вже давно стоїть нерухомо. «Сторож» теж чомусь мовчав. Назар мерзлякувато зіщулився, його пробрав озноб. Страх повернувся. Недавня божевільна скачка на ліжку здавалася сном. Невже все це щойно відбувалося?! — йому просто не вірилось.

Зуби застукали, як кастаньєти, — чи то від холоду, чи то від раптово жаху, а може, і від того, і від іншого разом. Назар укрився з головою, щоб зігрітися, але відразу ж підскочив, тому що десь під ним знову лопнула невидима струна.

Ніби божевільний басист розмірено рвав струни своєї гітари…

До Назара раптом дійшло! Якщо цієї миті він не кинеться в туалет, то напустить прямо в постіль.

Туон-нг!.. — лопнула нова струна, і його сечовий міхур ледь не протік.

Назар якусь частку секунди прикидав, як спритніше зіскочити з ліжка — і як найдалі від нього приземлитися, щоб монстр не встиг ухопити його за ногу, — потім зістрибнув і помчав до вбиральні.

Ще на шляху туди до нього дійшло, що ті звуки могли означати єдине — чудовисько рвало нитки…

Михайло Левшиць піднявся на лікті, сонно кліпаючи очима.

Йому здалося, що з кімнати Назара донісся якийсь приглушений дзенькіт. Дійсно, — нагадав він собі, — це той дзвіночок, який хлопчина підвісив у ногах ліжка. Від цієї… як її?., саморобної сигналізації на чудовиськ. Але чи не запізно для ігор?

Щось тут не так.

Левшиць опустив ноги на підлогу і знову прислухався. Може, почулося? Та ж ні, не почулося — ось знову теленькає. Звичайнісінький дзвіночок, такі використовують для рибалки. Не надто й мелодійний, якщо чесно. Дивно, що він узагалі його почув крізь сон — у новій квартирі цілком пристойна звукоізоляція. Якби не повна тиша в будинку… А це що? Голос Назара? Чи то плаче, чи то сміється…

Дивно, чорт забирай!

Він намацав у темряві пантофлі, взувся і випростався, наміряючись з’ясувати, якого дідька там коїться — останні півхвилини дзвіночок теленькав безупинно.

І раптом замовк. Левшицю чомусь стало не по собі. Він перегнувся через сплячу дружину і засвітив бра. Світло упало на обличчя Валерії, вона ледь поворухнулася, але не прокинулась. Утім, вона завжди спала міцніше, ніж він.

Із дитячої більше не чулось жодного звуку. Але було щось тривожне в цій відновленій тиші. Щось тут не так, — повторив собі Левшиць, відчинив двері кімнати і ступив у коридор.

На доріжку вузькою смужкою падало світло, проникаючи крізь щілину між підлогою і дверима дитячої. Це горіла настільна лампа.

Михайло зібрався зазирнути в кімнату сина і вже навіть торкнувся до дверної ручки, коли почув стогін Валерії. Спершу сонний, а потім зляканий і здавлений, наче хтось затискав їй рота.

Моментально втративши інтерес до дитячої, Левшиць кинувся до спальні. І ледь не закричав, побачивши жахіття, що постало перед ним.

Валерія звивалася на дивані, наче в епілептичному припадку, бгаючи ногами відкинуту ковдру. Обличчя посиніло, зіниці майже цілком закотилися вгору, оголюючи неправдоподібно величезні білки очей, руки скажено молотили по ліжку. Скутий жахом Левшиць не міг відірвати погляду від довгих пазуристих лап, укритих темно-сірою густою шерстю, що душили її за горло. На щоках тяглися глибокі подряпини і швидко наповнювалися кров’ю. Лапи висувалися з-під подушки Валерії, але першої миті Левшицю здалося, що вони ростуть просто з її боків.

Валерія різко завмерла, переставши пручатися, судомно смикнулася востаннє і безвільно витягнулася уздовж дивана. А він і далі не міг зрушити з місця, наче хтось прибив його ступні до підлоги цвяхами.

Волохаті сірі лапи відпустили горло Валерії і сховалися під подушку. Довгий пазур розпоров напірник біля лівої скроні. Очі Валерії так і лишилися відкритими; на обличчі, повернутому до Левшиця, застигла мертва посмішка. Навколо кружляв неймовірно сильний запах древнього пилу.

— Боже ж ти мій… — приголомшено прошепотів Левшиць. — Господи… Цього не може бути… Леро… — він, як у трансі, наближався до дивана.

— Лерочко…

І раптом у дитячій пронизливо заверещав Назар.

Левшиць повільно перевів розширені від жаху очі з мертвої дружини на двері спальні і зробив перший хисткий крок у їх бік. Другий не вийшов — щось шугнуло з-під дивана і міцно схопило його за щиколотку. Він заточився і впав на підлогу…

Із ліжка. Це врятувало його від продовження нічного страхіття.

Левшиць вилаявся і звівся на ноги, одночасно потираючи забитий поперек і стираючи з обличчя рясний піт.

Дружина мирно спала біля стіни, але його все ще трусило від пережитого вві сні шоку. Гидотний сон. Якщо Назарові привиділося щось схоже тієї ночі, то зовсім не дивно, що він в’яже нитки між ніжками ліжка. Ще й як не дивно.

Перебуваючи під враженням сну, він прислухався, чи не чути чогось дивного в квартирі. Особливо з кімнати сина. Більше за все Левшиця хвилював… дзвіночок. Надто виразно він звучав у його страхітті. Цілковита маячня, звичайно. Але…

Треба буде перевірити.

Повернувшись не без належного побоювання до себе в кімнату, Назар сторожко спинився на порозі. Можливо, за час його короткої відсутності чудовисько встигло вибратися назовні і тепер чекало десь за дверима чи в іншому сховку. Однак нічого небезпечного не помітив. Схоже, бука ще сидів під ліжком. Хлопчик перевів погляд туди.

Нитка, що йшла по периметру зовнішньої сторони, різко відтягнулася у підліжкову темряву, тріснула — тоун-нг!.. — і обвисла довгими вусами здохлого сома. Дзвіночок більше не тенькав, утративши зв’язок із сигнальнимй «нервами».

Із-під ліжка виринула огидна морда Того, Хто Стукає По Трубах. Назара пересмикнуло, він позадкував, хоча той не поспішав вибиратися повністю, а тільки розглядав хлопчину. Край простирадла звішувався йому на маківку.

І цього вистачило, щоб оторопіти. Назар уперше бачив Того, Хто Стукає По Трубах по-справжньому. Схожість його на малюнок для фільмоскопа була разючою, але все ж те зображення було лише блідим натяком на оригінал. Із трохи витягнутої морди, покритої темно-сірою шерстю, звисали клапті спресованого пилу. Дві цятки близько посаджених маленьких очей тьмяно поблискували у світлі настільної лампи, втупившись у хлопчика холодним пронизуючим поглядом. Назар поворухнувся і відступив до протилежної стіни кімнати. Бабай миттєво роздув ніздрі приплюснутого собачого носа, скривив величезний мавпячий рот із вивернутими назовні чорними губерами і з глухим риком оголив два ряди довгих зубів.

Це був навіть не рик, а, швидше, низьке вібруюче шипіння, у якому змішалися злість і голод.

«Можеш верещати, скільки завгодно… Маленька грудко земного праху. Я все одно дістану тебе!..» — слова пролунали просто в голові Назара. Ні, не слова — думки. Пронизуючий безтілесний голос, позбавлений інтонацій. Принаймні, у звичайному розумінні.