— Поки він тут, щоб не смів. Запам’ятай це.
— Але ж це моя кімната! — сторопівши, схлипнув Назар. Вухо немилосердно горіло від ляпасу, і він ледве тримався, щоб не розревітися, як п’ятилітній. Але зовсім не від болю. Він просто не розумів, що відбувається, — це було несправедливо!
Назар вибіг із кімнати і зачинився на кухні.
Там він зумів узяти себе в руки і трохи вгамувався. З появою дядька Артура в них удома Валерію немов підмінили. Він ніколи раніше не бачив її такою. Жорстока, чужа…
Вухо досі горіло. Назар так і не міг збагнути, чим саме завинив. Скоріше б повернувся батько, вкотре подумав він. Михайло жодного разу не підняв на нього руку без серйозного приводу, і навіть коли карав за що-небудь, не був таким затятим — завжди було ясно, за що. Сидячи на кухні, Назар подумав, що любить батька значно більше, ніж її. І так буде завжди, навіть коли він виросте. І зовсім не тому, що він хлопчик. Не тільки тому.
Він налив собі в склянку води із чайника. Коли надягав назад на носик чайника свисток, той вислизнув із пальців і закотився за плиту. Назар просунув руку у вузьку щілину між тумбою і плитою, намагаючись його намацати. Свисток, на щастя, закотився не далеко. На зворотному шляху рука Назара щось зачепила — якийсь невеликий предмет, що лежав у тому місці, де лінолеум сходився із плінтусом. Цей предмет на дотик був пласким, круглим і гладеньким із одного боку.
Щоб було зручніше витягти знахідку, Назар спочатку дістав свисток, примостив його на місце, а потім знову засунув руку в щілину. Виявилося, що невідомий предмет був ще до чогось прив’язаний. Назар зазирнув за плиту і побачив, що тримає невеликий круглий значок. Хлопчикові вже зустрічалися такі: усміхнена мордочка на жовтому тлі — лише дві крапки замість очей і вигнута кінцями догори лінія. Ясно-жовте тло робило її схожою на мініатюрне усміхнене сонце.
До дужки значка була прив’язана синя нитка, що йшла під лінолеум. Назар ледь дотягався туди рукою, однак після певних зусиль йому вдалося намацати край складених у кілька разів аркушів паперу і витягти їх назовні. Аркуші були обмотані ниткою, тому згорток нагадував повітряного змія і поштову бандероль одночасно. На аркушах де-не-де були плями, на згинах осів пил, папір злегка пожовк. Схоже, згорток пролежав там довгий час.
Було видно, що на аркушах щось написано. Обережно, щоб не пошкодити папір, Назар розірвав нитки, став по черзі розгортати аркуші, яких виявилося п’ять, але ще до того, як прочитав перший рядок, зрозумів — відчув, — що потрапило йому до рук.
Серце заходилось в скаженому темпі, думки про нещодавню несправедливість Валерії, про незваного гостя миттєво відійшли кудись далеко, немов усе це відкинуло потужним яскравим спалахом.
Тому що в його руках був лист хлопчика, котрий колись мешкав у його кімнаті. Того самого хлопчика, про якого Назар уже давно знав.
Розділ 4
Неприємності
Із першого ж погляду Назар зрозумів: послання писалося поспіхом, автор або готувався перервати його будь-якої миті, або взагалі не вірив, що встигне закінчити. Про це свідчили великі букви, покручені, як у нервовому танці. Кут нахилу рядків безладно змінювався. Аж не вірилося, що літери одним тільки своїм виглядом здатні так передавати емоції автора й атмосферу, в якій писалися.
На Назара хвилею накотило відчуття того дня, усієї тієї ситуації… Йому здалося: ще зовсім трохи — і він побачить хлопчика — швидше, підлітка років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти, — котрий схилився над аркушем паперу з олівцем у руці в його нинішній кімнаті, тільки трохи іншій, такій, якою вона була тоді. Будь-якої миті з-за дверей можуть долинути кроки, кроки, що означатимуть… Але їх ще нема. Поки що. Це випадок, яким гріх не скористатися — занадто щедрий подарунок долі. Час ще ніколи не був настільки коштовним. Хлопчик схиляється нижче і починає писати. І — химерна деталь — його чуб, що навис над столом, вигадливо, неприродно вибілений сивиною…
І, напевно, якусь незначну частку секунди Назар справді бачив цю картину.
Хлопчик присів на табуретку, стривожено дихаючи, як після стрімкого бігу, і розгладив аркуші долонею. Папір відгукнувся шарудливим шепотом, немов йому самому кортіло розповісти про все, немов його теж підганяв страх.
Але, незважаючи на закличний шурхіт паперу, Назар барився, відтягуючи час. Звільнив від ниток значок із усміхненою мордочкою, сховав його до кишені спортивних штанів.
І тільки потім почав читати.
ТОМУ, ХТО ЦЕ ЗНАЙДЕ
Таке було виведено на початку першої сторінки великими, виразними буквами.
Нижче починалося послання:
«НАЙВАЖЛИВІШЕ! Менша кімната небезпечна! Ніколи в ній НЕ СПІТЬ! Якщо дитина залишиться на ніч — ПОМРЕ!
Не знаю, скільки мине часу, коли це хтось прочитає. Якщо прочитає узагалі. Я тільки можу сподіватися, що після того, як мої батьки продадуть квартиру, Пана Либу помітить дитина, яка вже вміє читати, і що це не буде дорослий, бо тоді все марно. Але мені зараз чомусь здається, що лист потрапить у потрібні руки. Якщо у світі існує хоч краплина справедливості. Інакше… (закреслено).
У мене дуже мало часу, напишу, скільки встигну, що зі мною трапилося, а потім спробую сховати лист на кухні. Так більше шансів. Прошу ВІРИТИ МЕНІ! Якщо ще не надто пізно. Я боюся, що… (закреслено). У твоїй кімнаті живе чудовисько. Можливо, ти і сам це вже знаєш. Чомусь мені здається, що ти хлопчик років восьми чи дев’яти. Не знаю, чому. Дивно, правда? Ну, досить! (Олівець навіть злегка прорвав папір на знакові оклику).
Постараюся написати все один до одного. Моя сестра Вероніка загинула близько місяця тому. Її вбила величезна кошлата потвора, що вилізла з-під мого ліжка. Це… (закреслено). Це моя провина. Я просто дивився і нічого не міг зробити, не міг поворухнутися від страху. А потім утік. Коли в кімнаті все стихло, я повернувся. Крім мертвої Вероніки, вже не було нікого. Чудовисько задушило мою сестру і зникло. Батьки того вечора пішли в гості до знайомих. Я довго не міг повірити в те, що трапилося. Просто стояв над її ліжечком і плакав. Я не розумів, як усе це могло відбутися насправді. Бо я ж думав, що ВОНИ не існують! Мені хотілося вмерти самому. Я не хочу, щоб це знову повторилося, щоб ВІН убив ще когось. Але мені ніхто НЕ ВІРИТЬ! І пишу цей лист, бо повинен хоч щось зробити. Але це все, що я зараз можу.
Мене вважають божевільним і сьогодні заберуть у дурку. Найгірше: вони думають, що це я убив Вероніку. Я! Нічого не можна довести. Вони говорять, що все інше — мої галюцинації, марення, і що я хворий. Але я зовсім здоровий, це дорослі, як поглухли, я їх ненавиджу! Навіть батьки вірять їм, а не мені. Тому що вони теж дорослі. Не уявляю, як вони в таке повірили. Тепер я їх теж ненавиджу.
Напевно, мене запхнуть туди на все життя, але це не страшно. Нехай це буде моєю розплатою за Вероніку. Я винуватий не тільки в тому, що злякався і нічого не зробив, щоб її врятувати. Усе трапилося через мене — у цьому вони праві. Страх Вероніки відкрив шлях монстру, тепер я це розумію. Я називаю його тунелем, хоча це більше нагадує дірку в просторі. ВІН з’явився, коли я розповідав нову страшилку. Я знав, що Вероніка дуже боїться, але все одно продовжував розповідати. Пізніше чудовисько з’являлося знову, щоб убити мене. Але я був напоготові і тому бачив, як усе відбувається. Тунель відкривається під моїм ліжком. Перед тим, як ВОНО приходить — запам’ятай це! — у кімнаті починає сильно тхнути чимось схожим на пил. Після смерті Вероніки монстр приходив за мною багато разів, іноді кілька ночей підряд. Я навчився прокидатися від цього і тому досі живий. Але двічі я ледве не спізнився через снодійне. Я кричав, щоб почули батьки. Потім лікарі використовували це як один із доказів моєї хвороби. Три тижні мене обстежували, вдома я тільки ночував. Хтось із лікарів вирішив, що так буде краще. Мене постійно годують якимись таблетками, від яких паморочиться в голові і плутаються думки. І ще дають на ніч снодійне. Добре, що я вчасно це зрозумів і тепер тільки вдаю, що приймаю, інакше ВІН давно б уже вбив мене вві сні. Думаю, навіть тоді лікарі знайшли б якесь логічне пояснення.
Найважче те, що батьки зі мною майже не розмовляють. Я знаю, їм тяжко навіть бачити мене. Через Вероніку. Мама взагалі не сказала жодного слова з того вечора. Тепер усе мусить закінчитися, ще трохи, і я більше ніколи їх не побачу. І вони мене. Мабуть».