Назар перегорнув чергову сторінку й озирнувся на двері кухні, оскільки йому здалося, що дядько Артур вийшов із дитячої до коридору. Згодом з’ясувалося, що він попрямував до кімнати батьків скласти компанію Валерії. Певно, хотів з нею поговорити. Що ж, схоже, їм справді не завадило б відшукати спільну мову, особливо, якщо гість планував затриматися в них на довше, ніж до завтра. Хоча Назар, зрозуміло, волів би, щоб дядько Артур більше ніколи не з’являвся у них удома взагалі.
Він повернувся до читання листа.
«Будь напоготові постійно, — продовжував наполягати хлопчик, котрий дотепер не назвав свого імені; Назарові хотілося зазирнути в кінець, де той, можливо, підписався, але він стримався. — Повторюю: ніколи НЕ СПИ в тій кімнаті! Придумай що-небудь. Я знаю, що це важко, тому що все вирішують дорослі. Але я не уявляю, як справитися із цим монстром, як ЙОГО знищити чи хоча би прогнати назавжди. Я можу тільки попередити…»
Далі лист уривався. Нижче випливала приписка квапливими карлючками, які майже неможливо було прочитати — Назар зумів розібрати лише щось приблизно таке:
ЧОРТ НЕ ВСТ ЦЕ ЗА М
Що б тоді не трапилося, далі йшло вже акуратнішим почерком:
«Здається, сьогодні мені щастить, і у запасі є ще трохи часу. Чесно кажучи, я не вірив, що встигну написати навіть стільки.
Я довго міркував, ким або чим є ці чудовиська і звідки вони беруться. По-моєму, логічно припустити, що цей монстр не єдиний у світі, є й інші. Але все занадто (закреслено) не вкладається у голові.
А кілька днів тому батько ввечері привів додому якогось священнослужителя, не знаю, навіщо він це зробив. Може, хотів чимось мені допомогти. Священик був чи то баптист, чи то хтось іще. Потім батько залишив нас удвох, ми розмовляли про Бога. На самому початку священик мене запитав, чи вірю я в Бога. Я відповів, що вірю, тому що сам бачив дещо незвичайне. Якщо є монстри, котрі вилазять ночами з-під ліжка й убивають дітей, то чому б не існувати й Богу. А потім розповів йому, що відбулося. Розповів усе. Хоча жахливо втомився повторювати це сотні разів різним лікарям. Я сподівався, що хоча б він мені повірить. Але він не повірив. Він слухав уважно і навіть сказав, що в житті трапляються різні дива, що Бог проклав суху дорогу посередині Червоного Моря, коли рятував євреїв від злого фараона, а ті, у кого вселяються демони, можуть пророкувати і розривати залізні ланцюги. Але він мені все одно не повірив і дивився, як на хворого. Тому що теж був дорослим. Перед тим, як піти, він залишив мені Біблію. Там є опис багатьох чудес, сказав він, дивлячись так, немов йому було мене дуже шкода. Потім він щось сказав батькові у коридорі й пішов. Мені здалося, він сказав, що мені не допоможе навіть Бог.
Наступного дня, повернувшись із лікарні, я побачив Біблію в себе на столі і згадав, що той священнослужитель говорив про дива, які в ній описані. Але настрій був огидним, і мені не хотілося її читати. Я подумав, що Бог, якщо він є, теж винуватий не менше від мене в смерті Вероніки. Але ближче до ночі, щоб якось позбутися поганих думок, я відкрив її. Спочатку я вирішив, що Біблія схожа на стару довгу казку, дуже дивну. Потім мені здалося, що час кудись зник — коли я подивився на годинник, було вже близько четвертої ранку. Чудовисько тієї ночі не з’являлося, але я постійно відчував ЙОГО десь поруч, тунель під моїм ліжком міг відкритися будь-якої миті.
Я встиг дійти до кінця Книги Буття, щоправда, не впевнений, що все правильно зрозумів із прочитаного. А дещо мені здалося геть неправдоподібним. Наприклад, як усі звірі прийшли до Ноя в ковчег, щоб урятуватися від Потопу. Але хіба зі мною самим не відбувалися неможливі речі? Я ніколи не забуду, як умерла Вероніка. І ще мені здалося, ніби я натрапив на щось дуже важливе десь на самому початку. У мене навіть закралася одна думка, але я відразу не звернув на неї уваги. Я погортав назад, поки не повернувся до місця, де йшлося про ангелів, що спускалися на Землю і брали в дружини людських жінок. Там писалося про велетнів, які в них народилися. І тоді я згадав, що є безліч легенд про велетнів, які жили колись дуже давно. Я чув, що подібні легенди відомі практично всім народам. Греки вважали їх синами богів, називали титанами, велетнями і циклопами. Диму без вогню не буває. Я раптом подумав — що, якщо всі ці легенди говорять про одне й те саме? І колись дуже давно ангели справді спускалися на землю, а від них пішли гіганти, які потім загинули в Потопі, Виходить, що й у різних міфічних істот з легенд і казок теж могли бути реальні (закреслено) прототипи. Хтось, схожий на цих чудовиськ, міг існувати насправді. Може, більшість довигадували люди пізніше. Але тепер я точно знаю — щось таке існує. Це схоже на маячню, та все-таки я думаю, що деякі ангели схрещувалися навіть із тваринами, а та потвора, що вилазить у мене в кімнаті ночами, може бути одним із таких (закреслено) нащадків — гібрид якоїсь тварини і янгола. Виходить, хтось із них зумів вижити до наших днів. Напевно, їх дуже мало, тільки ті, хто встиг десь сховатися під час Потопу, у якомусь іншому вимірі чи ще десь, я не знаю. Але я бачив ЙОГО тунель, ВІН ховається десь там, за межами нашого світу. Це неможливо описати. У них немає нічого людського, вони страшенно ненавидять людей. Бо вони теж розумні, але в нас є право на життя, а ЇХ Бог не включив у свій План. ВОНИ — щось протиприродне.
Якщо чесно, я до кінця не впевнений у своїй теорії. Я тільки припустив, тому що не бачу інших відповідей. Може, ВОНИ з’явилися з іншої планети чи жили на Землі задовго до людей, або ВОНИ взагалі щось таке, чого ми зрозуміти не в змозі. Точно я знаю єдине — страх Вероніки відкрив ЙОМУ тунель у наш дім. Звідкись. Немов у просторі утворилася рана, що не може загоїтися до кінця. Тому ВІН повертається знову і знов.
Мені щойно сяйнула думка, чому ВІН приходить тільки вночі. Напевно, тому, що не витримує сонячного світла. Не надто оригінальна ідея, але, якщо моя теорія правильна, то після Потопу мусив змінитися склад атмосфери — якесь згубне для НЬОГО випромінювання змушує ЙОГО ховатися».
Назар помітив, що почерк нижче знову трохи змінився.
«Чорт! Перечитав щойно всю цю маячню. Записки схибленого, інакше не назвеш. Здається, я перестарався. Проте починаю розуміти тих, хто вирішив засадити мене в дурку. Але часу на виправлення немає.
Я
УСЕ
ВОНИ ПРИЙШЛИ».
На цьому послання обривалося.
Дочитавши листа, Назар повільно підвівся з-за столу, скрутив аркуші і подумав, що не завадило б їх кудись сховати — подалі від сторонніх очей. Він так і не дізнався ні імені хлопчика, який написав листа, ні дати, коли посланння було залишено. Бо «вони прийшли» за ним. Того часу, що залишився у нього, ледь вистачило на те, щоб сховати послання на кухні, обмотавши ниткою і прив’язавши до значка з усміхненою мордочкою, як до поплавця.
Може, якби Назар помітив його в день переїзду, багато що склалося б не так. Повірив би він цій знахідці чи вважав би її маренням божевільного, як сприймали безіменного хлопчика інші? Хто знає. Проте тепер із послання Назар не відкрив для себе майже нічого нового.
Утім, дещо воно прояснило: по-перше, Назар переконався в правильності своїх висновків — у його нинішній кімнаті справді жили двоє інших дітей, які стали жертвами — кожен по-своєму — того кошлатого монстра, хоча автор листа не став його детально описувати; по-друге, знайшов підтвердження тому, що говорив Дідусь-Із-Ліфта про погані місця і дитячі страхи. По-третє — Назар довідався про існування тунелю, з якого з’являється чудовисько. Він згадав про гаснуче малинове сяйво, котре бачив, коли минулої ночі зазирнув під ліжко. І якось сам по собі перед його очима постав той день, коли вони із батьком розставляли меблі в його кімнаті. Ліжко випадково виявилося на тому місці — і це точно врятувало Назарові життя. Рішення було чисто інтуїтивним.