І тоді крик, нарешті, почули батьки.

Двері дитячої різко відчинилися, гулко вдарившись об плінтус, із коридору сяйнуло світло — на порозі стояв Михайло Левшиць. Він до пуття ще не прокинувся, здивовано кліпав помітно припухлими і червоними очима, чому, без сумнівів, виною було вечірнє застілля. Але головне, що батько був тут — і зараз. І встиг вчасно. За кілька секунд за його спиною з’явилася Валерія. Чесно кажучи, виглядала вона ще гірше.

— Що сталося? — де було вимовлено обома одночасно, але пролунало зовсім по-різному. Михайло запитав стримано і майже буденно, а у Валерії голос був таким, немов вона була на межі паніки. Потім, схаменувшись, вона кинула швидкий погляд униз, щоб переконатися, що не влетіла в кімнату сина лише в трусиках. Було помітно, яке полегшення отримала, коли побачила, що одягнена в нічну сорочку. За інших обставин цей епізод міг би видатися Назарові кумедним, але зараз він начебто виходив із трансу і тільки заніміло переводив зляканий погляд із батька на матір і навпаки, ще не повіривши остаточно, що їхня поява йому не примарилася.

— Синку… — Левшиць першим зробив обережний крок до його ліжка (виглядало це саме так — обережно). — Мені здалося… ти кричав?

Назар мовчки кивнув із боязні, що ось-ось розплачеться.

Валерія раптом заметушилася і, майже оббігши чоловіка, присіла до Назара на край ліжка, точнісінько на те місце, де зовсім недавно бгала кутик ковдри пазуриста лапа чудовиська. Михайло залишився стояти в колишній позі і трохи розгублено дивився на сина.

— Ну годі, годі… — Валерія притисла Назара до себе. — Господи, який же ти весь мокрий! І гарячий…

Він зрозумів, що більше не може стримувати сльози, спробував вивернутися з її обіймів, але нічого не вийшло.

— Уже все добре, — Назар сердито розмазав краплі по щоках.

— Поганий сон, — сказав Левшиць, — буває іноді.

— Я прокинувся… — почав було Назар, але затнувся. Для них це було просто «поганим сном». Якщо він почне розказувати про монстра… На нього раптом навалився величезний розпач і безсилля — він не може звернутися по допомогу навіть до двох найдорожчих і найближчих людей у світі. Це було занадто жорстоко.

— І тобі, звичайно, здалося, що тут є хтось чужий, — із розумінням доказала за Назара Валерія. — Я знаю, у твоєму віці мені теж іноді ввижалося… — вона старанно підбирала слова. — Нічого, це мине. Тобі вже краще?

Назар кивнув. Вона навіть не уявляла, наскільки.

— Я думаю, він зовсім заспокоївся б, якби ти його нарешті відпустила, — підмітив Левшиць. Валерія засуджуюче глянула на нього, але таки випустила з обіймів Назара, і той одразу ж заліз під ковдру.

— А чим це так тхне? — повернулася Валерія до чоловіка. — У кімнаті задушливо…

— Так, схоже, не завадило б провітрити, — погодився Михайло, принюхуючись до повітря. — Може, пил налетів через кватирку?

— Але звідки аж стільки? — трохи здивовано хмикнула Валерія, прямуючи до вікна, щоб ширше відчинити кватирку. — Я тільки сьогодні тут усе вилизала. Чортзна-що!

— Ану, подивимось… — вона нахилилася, щоб зазирнути під ліжко. Назара підкинуло, він метнувся до мами… Але було занадто пізно — Валерія втілила свій план і абсолютно спокійно вивчала простір під ліжком в позі екзальтованої молільниці на предмет наявності пилу.

— Ти чого? — здивовано глянув на сина Левшиць. Назар зніяковів і повернувся під ковдру.

— Та… нічого.

— Ну, зрозуміло. Так я й думала, — констатувала знизу Валерія. — Це ж треба! Гадки не маю, звідки взялося стільки пилу. Доведеться завтра знову прибирати.

Назарові раптом подумалося: що, якщо нещодавнє страхіття справді було лише поганим сном? Хлопчику дуже хотілося повірити в це. І на якусь мить майже вдалося. От тільки…

— Хочеш, ми трошки побудемо з тобою? — запропонувала Валерія.

— Справді, гарна думка, — підтримав її Михайло. Виглядав він уже не таким розбитим, як ще кілька хвилин тому. Назарові, щоправда, цей відрізок часу здався кількома годинами; просто не вірилося, що між моментом, коли монстр ось-ось мав вибратися повністю, і цими словами не вмістився б навіть блок телевізійної реклами.

— Може, так і зробимо? Га? — Левшиць з якимось напруженим, не властивим для нього виразом обличчя розглядав дитячу.

Назарові дуже хотілося сказати «так», і тому він учинив так, як учинив би кожен хлопчисько його віку — відповів «ні».

Твердо, але трохи із запалом.

— А взагалі, — схвально підморгнув йому Левшиць, коли вони з Валерією виходили з кімнати, — ти молодець, я тобою пишаюся.

Проте настільну лампу залишили увімкненою.

Так, про всяк випадок.

За десять хвилин Михайло Левшиць обережно торкнувся до плеча дружини, яка вже задрімала.

— Леро, мені чогось подумалося…

— Що? — сонно відгукнулася та з явним невдоволенням у голосі.

Левшиць навіть звівся на лікті.

— А якщо… у тій кімнаті таки щось є.

— Де? У дитячій?

— Так.

— Ну, ясна річ. Наш… Що ти маєш на увазі? Ой, Господи! Спи.

Левшиць повільно опустився назад на подушку і, повернувшись спиною до дружини, почав уважно вслухатися в нічну тишу. З дитячої більше не долинало ні звуку.

Промуркотівши щось собі під ніс, він заснув.

Дорослим не властива ірраціональна віра в надприродне, з роками вони схильні забувати власні страхи з подорожей по Нічній Державі. Лише зрідка, в особливі хвилини — під час жорстокого безсоння чи в темному коридорі на шляху до вбиральні — раптом накотиться щось, заворушиться в глибинах пам’яті, і тоді виникає непоборне бажання озирнутися…

У своєму реальному житті дорослі бояться зовсім інших речей: провалів у кар’єрі, інфляції, невиліковної хвороби, невтілених планів, росту цін, чужого успіху…

І навіть не підозрюють (а простіше — не пам’ятають), що після того, як вони виходять з дитячої, де на самоті залишається малюк, — усе раптово змінюється. Стіни кімнати перетворюються на невидимі кордони, що містять усередині невідому позапросторову країну, де будь-якої миті може трапитися що завгодно. І навіть відгомони зовнішнього світу не в змозі зруйнувати химерне існування цієї оманливо-крихкої держави.

У кутках, згущуючись, збираються хиткі тіні, меблі раптом змінюють обриси, безгучно колишеться знятий одяг на спинці стільця, поступово перетворюючись на мовчазного спостерігача; де-не-де оживають підозрілі шерехи, хтось обережно ворушиться за гардиною чи тихо дихає під ліжком у терплячому очікуванні руки, що рано чи пізно звіситься вниз…

Держава, з якої не повертаються дорослі, які випадково туди потрапили.

Назар якийсь час лежав із розплющеними очима, хоча ввімкнена настільна лампа вселяла надію на безпеку. Але одна річ — моторошний сон, і зовсім інша — відчувати в реальності, як ворушиться монстр під твоїм ліжком.

Утім, щось Назарові підказувало — йому вже нічого не загрожує. Цієї ночі.

Зрештою, він заплющив очі.

…І ще. Один момент ніяк не вкладався поруч із рештою подій. Після того, як кудлата потвора сховалася назад під ліжко, але ще до того, як прийшли батьки, Назарові привиділось, що звідкись знизу — але він був переконаний, що не із сусідньої квартири, — немов луною принесло далекий-далекий плач маленької дівчинки…

Уранці Назар прокинувся з високою температурою.

— Усе ясно, — сказала Валерія, збиваючи термометр, і насупила брови. — Вітаю вас!

Хоча Назар почував себе не вельми — захрип, ніс забитий, ніби його заклало мокрою ватою, розколювалася голова — поглянувши на маму, він засміявся.

— Дуже смішно, — Валерія похмуро зітхнула і сховала термометр у футляр.

Було близько десятої. Штори на вікні дитячої вже розсунули; судячи з ранкової погоди, день обіцяв бути жарким і ясним. З вулиці долинали голоси дітей, десь радісно гавкав собака, хтось голосно кликав маму, на поверх вище сварилася молода пара, у їх діалог бек-вокалом устрявав енергійний Рікі Мартін…