Коротше, звичайний недільний ранок.

— Привіт! — виник на порозі Михайло. Він прокинувся пізніше за Валерію і зазирнув до сина по дорозі до ванної. — Як спалося?

Назар повернув голову на подушці до тата і, щоб зайвий раз не напружувати хворе горло, підняв руку в жесті, що мовляв, нормально.

— Щось по тобі не скажеш, хлопче, — засумнівався Левшиць. — Очі, як у нашого шефа після перепою… Знову щось наснилося?

— Він занедужав, — повідомила Валерія, нервово постукуючи пластиковим футляром термометра по коліну. Левшиць подивився на неї, потім на сина:

— Теж мені вигадав! Цього разу великий недобір — ще цілих десять днів канікул. От уже!.. — він, ніби з осудом, похитав головою, натякаючи на безперечний талант Назара подовжувати собі канікули, занедужуючи першого ж дня занять. Узагалі-то Назар хворів не надто часто, як на дитину його віку, проте в родині жартували, що по-снайперськи. Минулого навчального року «потрапити в яблучко» йому вдавалося двічі: восени і взимку. Навесні трохи не влучив — перший день усе-таки з’явився в школі.

— Схоже, починаєш утрачати кваліфікацію. Промахнутись на півтора тижня — це аматорство, — Левшиць із докором поглянув на сина. — А ми з мамою так тобою пишалися!

Назар засміявся.

Валерія, ніяк не відреагувавши на веселість чоловіка, знову похмуро зітхнула:

— Ну, що ж… Доведеться брати лікарняний. Мені, звичайно.

— Логічно, — погодився Левшиць. — А скільки набігло? — це вже Назарові.

— Тридцять вісім і дев’ять! — з гордістю повідомив той. Незважаючи на минулу ніч і хворобу, настрій у нього був напрочуд гарним. У будь-якому разі, зранку.

— О-го! — здивувався Михайло. — Не мо…

— Тридцять вісім і два, — сказала правду Валерія, підводячись із Назарового ліжка. — Треба викликати лікаря, але ж сьогодні неділя. Ох, як усе це невчасно…

— А коли це буває вчасно? — посерйознішавши, резонно зауважив Левшиць. — Тим більше, літня застуда.

— Боюся, у нього ангіна… У нас закінчилися ліки, сходиш в аптеку?

— Це ж треба! Продаю пігулки ледве не вагонами, а у власному домі немає навіть аспірину, — похитав головою Левшиць. — Сходжу, звичайно. Тільки за таблетками, чи ще щось?

— Ясна річ, — Валерія вперше за ранок посміхнулася. — У нас закінчився цукор, вермішель, молоко…

— Добре, я зрозумів, — поспіхом закивав Михайло, поки список Валерії не сягнув немислимих розмірів.

— … і сосиски.

— І морозиво! — ляпнув Назар.

— І ременя, — сказала Валерія. — Шнель! — вона виштовхала з кімнати Левшиця-старшого. — Я хочу, щоб він швидше прийняв аспірин. А сама піду на кухню готувати сніданок і чай з малиною для Назара.

Повертаючись додому з пакетом із продуктами в руці і двома коробками шипучого аспірину в кишені, Михайло Левшиць міркував над нічним страхіттям сина.

Адже був ще його вчорашній візит до дитячої за стільцем, коли йому здалося… У кімнаті Назара в нього виникло те моторошне відчуття, яке він списав на зміну обстановки, послявідпускний синдром та інші причини. А ще той дивний випадок шість днів тому, одразу після переїзду, коли хлопець буквально кулею вилетів у коридор, страшенно чимось наляканий.

Зараз ці спогади породили в ньому навіть не тривогу, а якесь до безглуздості глибинне тремтіння. Начебто… Щось подібне відчуває людина, яка вперше йде погадати на своє майбутнє до ворожки, але не вірить у всі ці вигадки. Саме це найдивніше й бентежило.

Але кімната Назара справді раптом перестала йому подобатися.

Можливо, річ у радіації? Бо ж — хай йому грець! — у країні, де після вибуху атомної електростанції різним заповзятливим недоумкам дозволяється розтягувати запчастини з вантажівок, що зробили рейс в один бік із командою смертників до палаючого Чорнобиля, — таке було ще й як можливо!

Йому надто добре запам’ятався один телерепортаж про десятилітнього хлопчика, який два місяці просто згасав без будь-яких причин і, зрештою, перебуваючи за тисячі кілометрів від місця катастрофи, помер… від променевої хвороби! Тому що при виготовленні бетонного блоку стіни, біля якої стояло його ліжко, серед арматури застрягла одна з таких от залізяк…

Левшиць навіть збився з кроку.

Родина тієї дитини теж щойно переїхала на нове місце. А Назар так раптово занедужав… І ще з самого початку йому здалося — ні, він був абсолютно переконаний, — що дитяча містилася в тій кімнаті й раніше, хоча колишні мешканці дітей начебто не мали і, якщо судити з паперів, були єдиними господарями квартири з часу побудови.

Спокійно! — відразу вгомонив себе Михайло. — По-перше, їхній теперішній будинок був споруджений на початку сімдесятих, коли у світі було набагато більше гарного і значно менше лайна. Хвороба Назара? Це більше нагадувало звичайнісіньку застуду чи грип, або, як думала Валерія, ангіну, ніж променеву хворобу, отруєння радіонуклідами чи ще щось жахливе. А щодо колишніх господарів квартири, то вони запросто могли відправити дітей до когось із родичів на канікули, і взагалі — це не його справа.

Однак одразу виникла інша версія — підвищена токсичність. Що, якщо під час останнього ремонту в кімнаті використовувалися шкідливі для життя матеріали? Наприклад, якась фарба, що містить речовини, здатні викликати розлад психіки…

Але як тоді бути з Валерією? Якби в неї виникли подібні підозри, вона обов’язково з ним поділилася б, ось у чому річ. Чи, може, ці токсини якось інакше впливають на жіночий організм — вони з Назаром це відчувають, а вона ні? Вчора він спробував підняти з нею тему синової кімнати… Мабуть, виглядав останнім ідіотом.

Левшиць раптом усвідомив, що стоїть перед скляним кіоском і з інтересом розглядає виставлені на вітрині пачки цигарок.

Жахливо хотілося закурити.

Він кинув курити шість років тому за настирної вимоги і самовідданої підтримки Валерії, яка за все життя не викурила жодної цигарки, але, здавалося, кидала курити тоді разом із ним. А тепер він стояв перед барвистими рядами зілля, відчуваючи такий потяг, немов викинув останню цигарку шість годин тому.

Поки він вагався, чи варто починати все спочатку, поперед нього протиснувся тип незрозумілого віку в заношеному до дірок спортивному костюмі, від якого навіть зі спини смертельно тхнуло махровим перегаром, сечею і чимось, схожим на тухлу рибу. «Володар пробок» — так називав про себе Левшиць алкоголіків, які не здатні контролювати процес. Той сперся гострим плечем на кіоск і пробував устромити голову у віконце.

— Тобі чого? — гидливо кинув продавець. — Тут нема того, що тобі треба. Наливають через дорогу.

Алкаш прохрипів щось мудре, недоступне розумінню простих смертних, і питально завмер.

Його навіть перестало хитати, наче він ступив із палуби судна на твердий берег.

Продавець замахав руками і роздільно проскандував:

— Моя по-чукотськи не розуміти! Наливати через дорога!

Щоб повністю прояснити ситуацію, алкаш поліз собі за пазуху і витяг назовні загорнений у якусь брудну ганчірку аудіо-плейер.

— Шуруй звідси, — незлісно відмахнувся від нього чоловік.

Розчаровано запхавши згорток назад, п’яничка глянув було на Левшиця. Але одразу визначивши досвідченим оком, що Михайло Левшиць уже втрачений для його товариства, мовчки відчалив через дорогу.

Провівши алкаша поглядом, Михайло подумав, що розумник, який колись вигадав фразу, начебто істина відома лише божевільним і алкоголікам, або жодного разу в житті не зустрічав справжнього «володаря пробок», або просто був дурнем.

— Я вас слухаю?

Левшиць повернувся до віконця.

— Дві пачки «діролу».

По обіді до Назара довелося викликати швидку. Спершу температуру вдалося збити аспірином, але незабаром вона підскочила до тридцяти дев’яти.

— Вони скоро приїдуть, — повідомив Левшиць, повернувшись до кімнати.

— Сподіваюся, це не дифтерія, — Валерія ні на крок не відходила від сина, раз у раз змінюючи йому змочені в оцтовому розчині марлеві примочки на лобі.