Мар’яна десь чула, що той, хто не пам’ятає свого минулого, не має майбутнього. Чи є в тому твердженні бодай крапля сенсу? Хтозна. Минуле… Воно ж минуло. Проте любила Мар’янка зануритись у якісь приємні спогади, прогулюючись парком або ж за філіжанкою кави в улюбленій кав’ярні. Це так чудово: мати в серці гарні спогади, які можна будь-якої миті дістати з таємної шухляди пам’яті й пережити заново… Головне – не забувати, що живеш сьогодні, зараз, уже. А вона про це пам’ятала.

Наступного вечора, повернувшись до Рівного, Мар’яна поволі виходила із дещо дивного стану забуття, намагаючись увійти у звичне життєве русло. Вона любила свій особистий емоційний простір, що створювала довкола себе; любила своє маленьке затишне житло, любила приємні дрібнички, якими оточила себе, емоції, які вони дарували їй; любила своїх подруг – Віру і Христину. Особливо Христину, котра була їй близькою за духом. Багато чого іще. Бо вміла віднаходити радість у простих речах, на котрі більшість не звертає уваги; вміла смакувати життя, правильно розставляючи пріоритети.

Утім, думки про Михайла заставали її зненацька, набуваючи якогось важливого значення. Те, що вона дізналася про його життя, дуже вразило й стривожило. Їй було шкода нещасного Михайла, котрий так дорого заплатив за свої юнацькі помилки. Принаймні він сам так пояснював своє невдале життя. Стан невимовного розпачу, в який він був занурений, непокоїв її.

– Де ти, Мар’янко? Ти зараз не зі мною, – стиха озвався Максим, стривожено вдивляючись у її лице. – Ти нічого не хочеш мені розповісти?

…Вона познайомилася з Максимом близько року тому в своїй улюбленій кав’ярні «Солодке життя», куди частенько заходила на каву. Того дня вона мала не вельми гарний настрій, тож вирішила піти на каву, щоб виправити цю прикрість. Кав’ярня дуже благотворно впливала на її настрій: небагатолюдна, дуже затишна. Мар’яна цінувала якісну музику, добру каву й смачну випічку. Саме «Солодке життя» все це вдало у собі поєднувало, тому стало для жінки невід’ємною частиною її повсякденного життя.

Отож, жінка зручно вмостилася за столиком і з задоволенням вдихнула аромат кави. Поза тим, погляд її мимоволі спинився на чоловікові, котрий самотньо сидів за столиком у кутку теж із чашкою кави. Він дивився на неї з неприхованим захопленням. Витке чорне волосся ледь прикривало його високе чоло, а очі були надзвичайно розумними. Він не був еталоном краси, однак його обличчя було настільки доброзичливим, що Мар’яна не стрималась і всміхнулась йому. Утім, одразу відвела погляд убік – якось не в її манері було всміхатися незнайомцям. Та й не за цим вона сюди прийшла. Проте незнайомець явно зацікавився її усмішкою й далі пильно дивився на неї. Коли за мить Мар’янчині очі знову ковзнули в бік чоловіка за столиком, він уже щиро всміхався їй. Відтак підвівся, взяв свою чашку й барсетку та неспішним, витонченим кроком підійшов до її столика.

– До вас можна приєднатися? – спитав чоловік, і Мар’яна аж оторопіла від його надзвичайного, трішки хриплуватого баритону.

Вона відчула його природну потужну харизму, а ще – аристократичність. Здавалось, він випадково явився сюди десь із дев’ятнадцятого століття, щоправда, лишивши там свої обладунки, бо замість вишуканого одягу на ньому були джинси й сорочка.

– Прошу, – відповіла й раптом спіймала себе на тому, що вона й досі всміхається. Від чоловіка йшло приємне тепло.

– Я Максим, – представився чоловік, – а вас як звуть?

– Мар’яна.

– Ви тут завжди на самоті чи так сталось випадково?

– А я люблю побути на самоті.

– Отже, мені пощастило. Може, перейдемо на «ти»?..

Їхня розмова за кавою тривала понад годину, затим вони неспішно проходжалися алеями парку ще години зо дві. І потому Мар’яна зрозуміла: цьому чоловікові можна довіряти, і перші враження про нього як про добропорядну людину підтвердилися. І хоча він поводився якось аж надто витончено, це в нього виходило настільки природно, що сумнівів у його нечесності чи проявах акторської гри в жінки не було. А вже після вечері з Максимом залишки підозрілості та недовіри, які все ж закрадалися до серця, розвіялися остаточно.

Із тих пір вони стали добрими друзями, причому інколи в Мар’яни складалося враження, що цього чоловіка вона знає все своє життя. Він був надто відкритим і розуміючим, повсякчас доводив свою щирість і бажання підтримати її й допомогти у всьому, хоча цього Мар’яна у нього не просила.

Чи кохає вона його? Радше поважає як гарну людину, як хорошого, вірного друга, захоплюється ним як досконалим, успішним чоловіком. Після кількох невдалих спроб стосунків жінка боялась відкрити своє серце, покохати, впустити у своє життя чоловіка, хай навіть такого неперевершеного, як Макс. Тож чоловік намагався постійно завойовувати – так, саме завойовувати, – Мар’яну. Він скоював неймовірні, іноді просто шалені вчинки, і все заради того, щоб скорити серце коханої жінки.

– Макс, скажи, ну чому ти такий… ідеальний, чи що? Звідки ти такий узявся в цьому божевільному світі? – спитала одного разу, коли після розмови по телефону він уже за кілька хвилин примчав на своєму авто із запашною свіжозвареною кавою в термосі й торбинкою тістечок; бо Мар’янці, бач, забажалось кави, а вона, як не прикро, закінчилась. Причому про це вона обмовилась так, між іншим, навіть не уявляючи те, що станеться після розмови.

– Природа не наділила мене красою, тому звик у житті покладатися на свою напористу вдачу і всього досягати важкою працею, – пояснив він.

– Але ж не можна так! Ти негайно виконуєш мої забаганки, хай навіть ті, про які я кажу просто так – без будь-якого підтексту. Мало що мені на думку спаде! А раптом мені заманеться поїхати на край світу, тоді що?

– Мар’янко, я хочу, щоб ти була щасливою, запам’ятай це раз і назавжди, – рішуче мовив Макс, серйозно дивлячись їй у вічі. – І мірою своїх можливостей я буду намагатися зробити тебе щасливою, навіть якщо для цього знадобиться завезти тебе раптом на край світу…

– Мар’янко, що з тобою? Де ти зараз? – знов озвався Максим. – Що тебе тривожить, скажи?

– Дещо сталося, ти вгадав, – зітхнула вона. – Ніби нічого особливого, але… мені подзвонив мій колишній хлопець. Себто він уже чоловік, а колись давно був моїм першим юнацьким коханням…

– Це розбурхало тебе до краю…

Мар’яна всміхнулась. Цей чоловік завжди відчував, якщо з нею щось було не так. Вона розповіла йому про свої хвилювання й почуття, і їй стало спокійніше.

– Ти мусиш трохи розвіятися й відпочити, – зауважив Максим, замислившись на якусь мить. – Приміром… як щодо поїздки до заміського водоймища? – додав після незначної паузи.

Так. Цей чоловік звідкись знає, що їй потрібно і коли саме…

Кілька днів по тому дзвінок від Михайла застав Мар’яну вранці, дорогою на роботу.

– Мар’янко, я мушу тебе побачити.

– Навіщо? Щось трапилось?

– Так, трапилось дещо. Я думаю про тебе весь час. Думки про тебе не дають мені спокою. От що трапилось…

Мар’яна мовчала. Їй було приємно, що він дзвонить, приємно чути його голос, ці слова зізнання, утім, розуміла: круговерть пробуджених почуттів може завертіти їх враз, а стосовно Макса це буде не зовсім чесно. Жінку переповнили суперечливі емоції. Так, їй хотілося знову побачити Михайла, розмовляти з ним, як колись, проте думки про Макса не давали їй спокою.

– Не думаю, що це буде правильно, – відповіла врешті.

– Тобі неприємно, що дзвоню? Не хочеш мене більше бачити й чути?..

– Не в цьому річ.

– Тоді що ж? Усе через того чоловіка, про якого ти мені розповідала?

– Так, угадав.

– Боїшся?

– А чого мені боятися?

– Може, ти мене ще трошки любиш зараз і боїшся, що я тебе в нього вкраду…

Запала раптом мовчанка… А він же правий! Вона справді боїться зустрічей з ним. Лише тепер Мар’яна усвідомила, що так, як кохала вона Михайла п’ятнадцять років тому, – щиро, самовіддано й безтямно – вона не кохала нікого… Що буде, якщо ці почуття знов спалахнуть, адже нині вже щось, немов в очікуванні, клекоче й вирує у грудях… Що це? Пробуджуються сховані в найдальший закуток серця справжні почуття чи лиш нависає мить забуття? І чи варто втрачати ідеального Макса заради колишніх почуттів до колишнього хлопця? Кілька днів тому, під липою, в очах Михайла вона бачила неприхований вогник, який свідчив про те, що вона й досі не байдужа йому. Та й чи варто взагалі допускати думку про таку можливість?..