– Твоє мовчання лиш підтверджує мої здогадки – ти таки щось відчуваєш до мене, – озвався Михайло, і Мар’яна відчула, як він усміхнувся. – Я такий радий цьому, якби ти знала!

– Не кажи так… – спробувала заперечити жінка.

– Не бійся нічого. Повір, життя аж надто коротке, щоб дозволити собі втрачати щось у ньому. А я у своєму більше втратив, аніж зберіг, тому найбільше зараз хочу побачити тебе знов. Дозволь мені це, будь ласка. Я не прошу в тебе чогось більшого – лиш побачити тебе хочу. Мені тоді стає так спокійно й добре…

– Так, ти правий, життя аж надто коротке, щоб дозволити собі якусь помилку, – дещо спантеличено відповіла Мар’яна.

– Ти вважаєш «нас» помилкою?..

– Зрозумій, що «ми» були колись дуже давно, а зараз є просто «ти» і «я». І я не знаю, що буде, якщо раптом знову захоче з’явитися це «ми». Ми з тобою вже не ті, якими були колись, ти про це не думав?

– Мар’янко, просто дозволь мені побачити тебе знов…

Вони зустрілися в місті наступного вечора й пішли в «Солодке життя».

– Скажи, чому саме тепер? Чому тепер, через стільки років, ти про мене згадав? – спитала Мар’яна, мужньо витримуючи палкий Михайлів погляд.

– А я тебе й не забував ніколи. Не подумай, що життєві розчарування й відчай змусили мене тривожити тебе зараз – ти завше була в моїй душі. – Його погляд лагідно пестив її лице. – Думки про тебе додавали мені сили жити.

Мар’яна відчула на своїй руці суху теплу Михайлову долоню й схилила голову. Вона не змогла вивільнити свою руку, проте розуміла, що потрібно це зробити, інакше ще трохи, й вороття у власне життя – спокійне й розмірене – вже не буде. Тепло його долоні пронизувало її наскрізь.

– Усі ці роки я думав про тебе, згадував нас, трохи розпитував про тебе в людей. Мені дуже хотілось тебе побачити, дуже, але я чомусь не наважувався. А якщо чесно, то був переконаний, що ти не пробачила мені того, як я з тобою вчинив колись. Боявся, що не захочеш мене чути й бачити…

– Я довго не могла тобі пробачити, ти маєш рацію. Але час усе стирає. Той біль, який пережила через тебе, час теж стер. Я навіть пробачила тобі. Тому не картай себе, усе справді в минулому.

Михайло похилив голову.

– Того я собі не пробачу сам, – зітхнув він. – Усе в нас могло бути гарно, якби не я…

– Хтозна, як би воно було – того ніхто не знає. А зараз годі говорити про це. Уже нічого не повернути.

– А ти хотіла б?

– Що?

– Усе повернути…

Мар’яна на якусь мить замислилась. Чи хотіла б вона втратити навік усе те, що пережила за останні п’ятнадцять років, і повернутися знову в минуле?

– Ні. Вибач, але ні. Моє життя мені надто дороге, дорога кожна прожита мною мить, і жодної втрачати я не хотіла б нізащо. Хоч не всі з них приємні, але вони мої. Якби не вони, не було б мене теперішньої. Я була б іншою. А іншою я себе не уявляю.

– Знаєш, а я хотів би повернутися назад. Своє життя я прожив якось так нікчемно й порожньо… Тоді, після розлуки з тобою, ніби щось зав’язувалось у мене, але потім все пішло шкереберть. І якби ж то можна було когось у цьому звинуватити – натовк би йому пику, та й по всьому. А так – винен сам, тому й картаю тільки себе.

Мар’яна сумно всміхнулася, згадуючи запальну Михайлову вдачу. Він був не з тих, хто покірно дивився на несправедливість чи неправду. Через те в юності часто потрапляв у різні халепи й прикрощі – то заступаючись за скривджених дівчат, то з’ясовуючи стосунки із сусідами, які посварилися з батьками, то втручаючись у бійку, щоб захистити слабшого… Проте, незважаючи на імпульсивність, насправді він був добрим і щирим хлопцем.

Багато гарних якостей було в Михасика… А в Михайла? Хтозна, яким він став тепер, після стількох років, які прожив не зовсім так, як йому мріялося в юності…

Весна поступово перейшла в літо, бузкові пахощі змінилися на медово-липові, а з розчиненого вікна чувся вже не солов’їний спів, а моторошне пугукання сов і писк кажанів. Іноді, пізніми вечорами, їй було трохи боязко бути самій у квартирі. Проте й розділяти своє життя з кимось вона не поспішала. Минулі життєві помилки не дозволяли їй цього. І хоча ще недавно вони з Максом планували, відзначивши їхню першу річницю знайомства, розпочати спільне життя, нині її вже ятрили сумніви. Десь у глибині душі вона розуміла, що їй буде добре й спокійно з Максом: він надійний, серйозний, добрий чоловік, який ніколи її не скривдить. Проте чи буде вона щаслива? Чи буде щасливим він поряд з нею? Тепер вона не була певна…

Після кількох зустрічей із Михайлом вона стала спантеличена й розгублена. Пройдешні почуття нагадали про себе, і якась незнана донині журба розпанахала душу.

Вона опинилась на роздоріжжі: з одного боку – ідеальний Макс, якого вона хоча й любить по-своєму, але не кохає, а з іншого – не зовсім бездоганний, проте такий милий серцю Михайло… Такого життєвого розпуття вона ще не мала.

Як тепер їй вчинити? Образити шляхетного Максима, котрий так довго шукав свою половинку і нарешті зрозумів, що Мар’яна – саме та жінка, яка потрібна йому поряд? Чи скривдити бідолашного Михайла, котрий і так удосталь натерпівся від долі і мріє про шанс усе залагодити й почати спочатку?

Вибір дуже і дуже непростий… Мар’яна не могла відмовити Михайлові у спілкуванні й розуміла, що з кожним днем почуття ставатимуть усе міцнішими, адже то був він – її Михасик, котрого вважала, нехай і колись давно, своїм єдиним і бажаним. Але водночас не могла просто так залишити Макса, бо він тривалий час був для неї справжнім вірним другом, надійною опорою, без нього вона себе теж не уявляла… Це було якесь божевільне замкнуте коло!

Тієї ж ночі їй наснився дивний сон. Радше це був напівсон-напівмарення, бо буря й справді бушувала тієї ночі…

…Вона розплющує очі й бачить, як до вікна швидко насувається страшенна чорна хмара, що оповила всеньке небо. Наблизившись до вікна, хмара, розтрощивши віконні шибки, уривається до кімнати, невблаганно наближається до ліжка, в якому лежить Мар’яна. Бідолашна налякана жінка зіщулюється, втиснувши підборіддя в коліна, і в страшному очікуванні завмирає, відчуваючи, як серце мало не зупиняється. Тієї миті, як чорні клубки хмари досягають її, щоб поглинути, усе раптово обривається…

Спантеличена до краю від страшних вражень, Мар’яна сіла в ліжку й дослухалась до тиші, яку час від часу порушував гуркіт грому. Що могло означати це моторошне сновидіння?

Віщі сни іноді снилися Мар’яні: незадовго до розриву з одним зі своїх «колишніх» їй наснились велетенські хвилі, що вирували в темному океані; за кілька днів перед зустріччю із Максом їй наснилась гладенька поверхня моря із чистеньким піщаним пляжем, а напередодні дзвінка від Михайла їй теж наснилось спокійне море із казковим заходом сонця.

А от що міг означати сьогоднішній жахливий сон? Може, то було якесь важливе попередження? Хтозна, однак в душі зачаїлась тривога…

Наступного ранку Мар’яна раптом здумала, що ввечері Максим не подзвонив їй – уперше за той час, що вони були разом, – і не сказав на добраніч, як зазвичай. Перед сном вона спілкувалась по телефону з Михайлом, затим, не подумавши про Макса, вляглася спати. А могла ж і сама подзвонити йому – може, він чекав її дзвінка? Звісно, чекав!

Вона розуміла, що Максим відчуває її стан. Бо й сама розповідала йому про зустрічі з Михайлом і про ті суперечливі почуття, які в неї виникали… Чомусь звикла зазвичай говорити про все, не приховуючи від близької людини нічого. Мабуть, це було її помилкою.

Дозволивши собі думки про Михайла, котрі все частіше не давали їй спокою, вона втратила контроль. Чому він увірвався до її життя так раптово? Де він був усі ці роки? Чому саме тепер, коли зустріла чудового чоловіка, вона мусить стояти перед вибором?

Мар’яна взяла мобільний.

– Привіт, – почула в слухавці дещо відсторонений голос Максима.

– Привіт. Ти не подзвонив учора…