Коли ж це справді трапилося, він нетямився від щастя. Життя дало йому шанс. І він ним скористається сповна. Мар’янка досі його любить! Вона тримала його серце у своїй долоні всі ці роки, як таке можливо? Вони знов поринули в ту ейфорію, в якій купалися колись давно в юності.

Але Михайло забув, що ейфорія не триває вічно. І цього разу теж. Хоч він направду повірив у те, що це таки можливо…

Якось підвечір, коли вже смеркало, на екрані мобілки висвітився незнайомий номер. Дзвонив якийсь чоловік. Розпитував про зарібки в Росії.

«Чоловіче, не знаю, хто вам дав мій номер телефону, але зарібками я вже не цікавлюсь, вибачте». Й обірвав розмову.

Яка сила понесла його того вечора до місцевої каварні, він досі не збагне. Мабуть, від долі не втечеш. Що має бути – те з тобою буде.

Посиділи з братом, випили пива, побалакали про життя, пом’янули батьків, котрих Господь забрав не так давно… Відтак події почали розгортатися настільки стрімко, що Михайло ніяк не міг второпати, як так сталось і чому він утратив контроль.

Спершу знов задзвонив Михайлів телефон. Знов незнайомий номер. Він відхилив дзвінок і роздратовано кинув телефон до кишені. Одразу ж до них підійшов якийсь чолов’яга, явно не тутешній, котрий сидів за сусіднім столиком, вочевидь, чекаючи того дзвінка-сигналу.

«Михайло?» – спитав він.

«А що таке?»

«Ти повинен вийти зі мною», – коротко сказав він.

«Мужик, ти при мізках? Я нічого нікому не повинен, вали звідси!» – відмахнувся Михайло, спершу не второпавши, що це нагадує про себе химерна історія з зарібками.

«Давай, виходь, бо буде хуже», – стиха пригрозив чолов’яга, і Михайлові враз терпець урвався.

Вони троє вийшли на вулицю. Михайло вже хотів брати за барки того мужика, як до них підвалили ще троє.

«Давай, по-хорошому, відійдем, поговорим», – запропонував один із них.

«Мужики, що вам треба?» – спробував втрутитись Михайлів брат.

«А ти би валив звідси. Не твоє діло», – загрозливо заперечили «мужики».

Михайло таки взяв за барки одного з них. Зчинилась бійка. Зблиснули ножі. Михайло відчув, що з-під його ребра струменить щось гаряче.

Неподалік ішли якісь дівчата. Побачивши серйозну бійку, вони зчинили ґвалт.

Чоловіки кинулись до автівки, що стояла поблизу. Скреготнувши колесами, автівка поїхала геть.

Брат викликав «швидку»; хвала Богу, на ній працював його добрий приятель, інакше то би не було так швидко. У «швидкій» Михайло вже втрачав свідомість. Як крізь туман він чув уривки братових слів про свідоцтво про смерть. «Мабуть, помираю», – останнє, що промайнуло в думках.

Отямився він тут. У цій Богом забутій (а може, навпаки, захищеній?) місцині. Тоді коло нього був якийсь чоловік. Помітивши безпорадний страх у Михайлових очах, він заспокоїв, мовляв, я друг, а тобі, чоловіче, не можна хвилюватись. Ти міг померти і дивом лишився живий, видно, за тебе хтось добряче молиться…

– Де я? – спробував ворухнутися Михайло.

– Цього хутору немає на карті. Тут тебе ніхто не знайде. Ти в безпеці, – усміхнувся він у свої пишні чорні вуса.

Через тиждень до нього навідався брат. То була їхня перша і остання зустріч тут.

– Дуже небезпечно було їхати сюди, тебе можуть знайти. Але я був обережним. Пересідав кілька разів, переїжджав з одного міста в інше, потім у ще інше. Тож якщо хтось і слідкував за мною, то я добряче їх заплутав. Хоч ті люди й не дурні, – сказав він.

– Які люди, про що ти кажеш? – не розумів Михайло.

І брат розповів, що того вечора автівку з тими чоловіками затримали. Поки чекали на «швидку», брат подзвонив дільничному, той по рації передзвонив далі, словом, їх перехопили на трасі поблизу райцентру. Ті люди виявились із цілим букетом кримінальних квіточок, дехто з них перебував у розшуку. Та головне – вони підозрюються у причетності до великого угрупування, хоча й побічно. Вочевидь, їх найняли на деякий час, позамітати старі «хвости».

– Тобі, брате, того всього мотлоху не треба тримати в голові, але мені по секрету шепнув дільничний, там страшне злочинне вариво, над яким наші стражі порядку пихтять уже давно. Ті люди дуже небезпечні. Для них людське життя нічого не варте. Однією смертю менше, однією більше – це ролі великої не відіграє. Гроші, брате, правлять цим світом. Гроші вирішують усе. Жодних «хвостів» ті люди після себе не лишають, замітають за собою всі сліди, такі в них правила. Тому так важко їх розколоти. Словом, я вирішив, що тобі треба «залягти на дно».

І він розповів про свій план, значну частину якого без його відома вже й утілив.

Він оголосив його, Михайла, мертвим. І «поховав».

– Що?! Що ти таке верзеш?! Ти з глузду з’їхав?! – отетерів Михайло. Йому вже ставало краще, і він мав твердий намір їхати додому. Мар’яна не знала, що з ним таке, мобілка його кудись поділась, як з’ясувалось, брат її просто ліквідував, та й зв’язку тут не було, глухомань повна.

– А що? Так роблять іноді ті, чиє життя в смертельній небезпеці. Дуже інтересна і дієва практика. Я одразу ж вирішив її втілити.

– Як?! Як можна було таке утнути? Невже ти думаєш, що про це ніхто не дізнається?

– Можна, повір. Усе можливо в цьому житті. Головне – мати кількох вірних друзів, котрі підставлять своє плече в скрутний і потрібний час.

– Боже. Мар’яна! Що з нею буде?

– Вибач, але Мар’яна твоя поховала тебе і проливає за тобою сльози. Але заспокоїти її я не міг. Твоє життя дорожче від її сліз. Дякуй Богу, що живий!

Вони тоді страшенно посварилися. Михайло не міг збагнути, як можна було таку дурню утнути, чому брат розпоряджається його життям і чому, зрештою, має страждати жінка? Однак брат був невблаганний.

– Отже, так. Оскільки ти мій молодший брат, за якого я несу відповідальність, ти будеш робити так, як я тобі скажу. Ти й так напоров вагон дурниць за своє життя. Ти не розумієш, у що ти встряв зі своїми зарібками. Ти встряв не те що по самі вуха – по саму голову! Вище голови! Таких, як ти, вони «прибирають», такі на світі не живуть! Ти – свідок.

– Та який свідок, ти що! Я ж нічого не знаю!

– А їм байдуже. Ти брав участь у їхніх аферах, отже, ти свідок! Один із непотрібних їм «хвостів», які вони обрубують. Усе. І це не обговорюється. Тому, брате, ти будеш тут доти, доки все не закінчиться. Утямив?

– А якщо це ніколи не закінчиться?

– Значить, ти будеш тут усе своє життя.

– До біса таке життя!

– Заспокойся, – пом’якшився брат. – Це не триватиме вічно. На їхнє угрупування полюють правоохоронці двох країн. Рано чи пізно ти будеш вільний. Але тепер мусиш бути тут.

– Ти повинен повідомити про це Мар’яну. Скажи їй хоча би, що я живий!

– У жодному разі. Жінки здатні на великі дурниці. Кому, як не тобі, це має бути достеменно відомо? Це тільки все ускладнить. Мусите потерпіти. І ти, і вона. Зустрінетесь, не переживай. Зараз головне, щоб ти зберіг своє життя.

Ось так усе було.

Михайла виходив той вусань, хатину якого йому орендував брат. Він приносив йому продукти і цигарки. А ще свіжу пресу. Бо Інтернету тут теж не було. Брат лишив йому чимало грошей, їх мало вистачити на перший час. А там видно буде.

От де зупиняється час! Час, що зазвичай мчить стрімголов, у недоторканому цивілізацією місці, де немає звичної суєти, здається, стоїть на місці.

Тут застигає в осінній неквапливості природа, усе довкола оповите тугою меланхолійною оболонкою, крізь яку неможливо пробитись. Ти наче застиг разом із нею всередині, всотуючи в себе її меланхолію. І поволі ти сам перетворюєшся на згусток меланхолії, міцний кокон, у який нещадно відкладається ціле сонмище туги.

Тут дні поволі змінюються такими самими тягучими днями. Лише зрідка міняється картинка за вікном: якось непомітно зі смарагдово-зеленої вона перетворилася на бурштиново-жовту. Тепер уся ця розкіш опадає на землю. Скоро буде суцільна сірість. А отже, зносити цю вимушену нестерпиму ізоляцію буде ще важче…