Минуло вже чотири місяці, відколи він опинився тут, а здається, що півжиття тут провів. Очікування перетворилось на цілковиту безнадію. Його поглинала така безодня, з якої, здавалося, виходу не буде ніколи. Він розумів, що ця безодня може бути останнім його прихистком, лиш тільки він сягне її дна…

Час до часу Михайло отримував телеграми від брата. Короткі. «Усе так само. До зв’язку». Це ще більше занурювало його у прірву. Усе так само, усе так само, усе так само… Він повторював ці три слова, як мантру, і розумів, що з кожним днем терпіння його лишається все менше й менше. Або йому кінець, або він мусить вирватись нарешті з цього замкненого кола, розтрощити клятий кокон!

Він згадував свою юнацьку енергію і затятість як щось далеке й нереальне. Здавалось, то було не з ним, то був не він. Щоправда, іноді щось ворушилось у грудях, таке віддалено-далеке відлуння минулих відчуттів, і в такі хвилини хотілось зірватися з місця і бігти, бігти, бігти далеко, світ за очі. Але він закурював чергову цигарку і знов поринав у звичну мляво-непорушну безодню вигнання, що затягувала його у свої цупкі обійми.

Коли став на ноги після поранення, почав майструвати з дерева. Деревину йому постачав господар хатини, а збувати вироби допомагала Валька. Вона час до часу їздила до сусіднього села, в якому жив її кум, котрий возив різне барахло на продаж до найближчого райцентру.

Виручкою, звісно, ділився з усіма. А йому що? Аби вистачало на харчі й цигарки. Гроші йому не потрібні. Головне, аби руки були зайняті якимсь ділом, щоб остаточно розум не втратити.

Хатинка була добротною і ошатною, хоча й дерев’яною; не переобтяженою нічим зайвим: стіл, невеличка кухонна шафка, дві табуретки й ліжко на металевих пружинах – такі він пам’ятає з армії. У кутку – невеличка плита на дві конфорки. Розтопить зранку, дрова потріскують, дим просочується крізь шпарини в металевій поверхні, картопля «в мундирах» закипає в каструльці… Здається, що ти в батьківській хаті, що зараз розчиняться двері й зайде батько, а за ним і матір озветься з двору. Але то лише на мить. Бо хата ця на краю світу, й зайти у двері може лише Валька чи вусань, а батьків уже пару літ як нема на цім світі…

Коли за вікном змінилась чергова картинка, явивши сірість у всій своїй безликій і неживій «красі», стало нестерпно до краю. У грудях усе розривалось від розпачу. Хотілось кричати, волати, битись головою об стіну. Здавалось, він сягнув дна страшної безодні, за яким має бути якась розв’язка.

І якось удосвіта він прокинувся після чергового кошмару і вирішив: досить! Досить себе мордувати! Себе і Мар’янку. Що має бути – те буде. Де б ти, чоловіче, не був, доля тебе знайде.

Він раптом згадав це доленосне правило життя. І квапливо почав складати манатки. Усе, що зробив нового з деревини, просто згріб і заніс до Вальки: «Продаси, а виручку поділите між собою. А мені час».

«Михайле, забери мене з собою!» – казала жінка, і не жартома.

Він нічого їй не відповів. Просто пішов, закинувши на спину наплічник.

Ішов грузьким шляхом. Мжичила мряка. Дув осінній колючий вітер. А в грудях пекло від нетерпіння скоріш побачити ЇЇ. Його сповнила колишня нестримна енергія, хотілось розправити крила й злетіти, щоб чимдуж помчати звідсіля. Кокон дав тріщину, і він виривався з нього, нещадно розтинаючи при цьому все своє єство.

Він ішов і не міг втямити, чому досі чекав. Чому поставив своє життя вище її сліз? Це так дивно, що він послухав брата. Він ніколи не слухав чиїхось порад, навіть братових, завжди розпоряджався своїм життям сам. Хоч невдало, хоч часто все летіло шкереберть, але це було його життя, це був його вибір. А тут – наче потьмарення якесь найшло на нього. Поглинуло його розум. Добре, що відпустило. Бо міг же й глузд згубити. І вже не знайти.

Рівне було таким же понурим і застиглим, як і місцина на краю світу, з якої він повернувся. На фоні голих сірих дерев і зів’ялої трави все виглядало якоюсь безпросвітною меланхолійною пусткою.

Михайло йшов вулицями і згадував, яким він бачив це місто востаннє перед своїм зникненням. То був початок літа, усе довкола зеленіло й вирувало, ще не встигло втратити невпинних ярових соків, шаленого весняного буйства.

Як добре було тоді! Той весняний вир наче сприяв їм у їхньому власному шаленому вирі…

Як буде тепер? Чи зрозуміє його Мар’янка? Чи простить? Укотре… Скільки здатна простити жінка? Зрозуміти. Стерпіти… Жінки сильніші від чоловіків. Стійкіші. Хоч і нарекли їх «слабкою статтю». Ці шаблонні твердження необґрунтовані. Скількох чоловіків життя викручує так, що вони ламаються, вдаючись до крайнощів: пиятики чи самогубства, або ж серце не витримує і зупиняється. Жінок теж викручує життя, не милує. Але вони терпляче несуть свій тягар, бо знають, що мусять: на їхніх плечах діти, сім’я. То хто слабший?

Він і сам не витримав би, якби не Мар’янка. Якби вони не зійшлися знов минулої весни – він би голову в петлю всунув. Нащо йому таке життя? Життя, позбавлене сенсу. Порожнє, пропаще. Наповнене лише поразками і скочуванням у чергову прірву. Часом серце болить так, що, здається, от-от зупиниться.

Михайло раптом похолонув. А що, коли Мар’яна, провівши його в «останню путь», повернулась до свого колишнього, вийшла за нього заміж? Може, забула про те, що було поміж ними? Забула його? Казала ж, що час стирає все, і навіть біль.

Та ні. Ні. Вона любить його і все простить. Він це точно знає.

Михайло згадав, як уперше після розлуки побачив Мар’яну. Він помітив, як крізь страх у її очах прозирають колишні почуття, заховані десь на споді душі. Ще тоді, весною, побачивши її під їхньою липою, він уже знав, що вони будуть разом. Хоч вона була не вільною в стосунках, хоч заперечувала можливість їхнього єднання, знав: вона буде належати йому. І не помилився.

Але чому, чому доля дає йому стільки випробувань, стільки стусанів? Чому він не може просто спокійно жити, як усі люди? Чому постійно має боротися, борсатися, виживати? На межі своїх фізичних і психічних можливостей. Наче вітрильник посеред бурхливого океану, балансує поміж фатальними хвилями, будь-якої миті ризикуючи опинитись під ними й піти на дно. Власне, він уже був на дні, й не раз. І дивом спливав на поверхню.

Скільки ще тих випробувань, боротьби за виживання на нього чекає попереду? Чому? Що це? Фатум чи щаслива сорочка, в якій він народився і яка його постійно рятує? Може, й те, й інше. Фатум переслідує, а сорочка рятує. Така вже обідрана, пошматована, а все ж близька до тіла. Завдяки їй він стоїть тепер під Мар’янчиним будинком і дивиться на її вікна…

Мабуть, не туди він свою енергію спрямовував, ой, не туди… Тому й даремно життя проживав. Коли рухаєшся в неправильному напрямку, витрачаючи намарно енергію, то й рух цей марний, усе життя намарне. Скільки помилок було зроблено, скільки неправильних напрямків обрано… І не злічити!

Але ж як, як знати напевне, чи правильний шлях обираєш? Як знати, що цього разу не помилишся і все буде так, як повинно бути?

Ніяк. Немає такого компаса, який би вимірював правильність чи хибність життєвого напрямку. Ти просто рухаєшся в потоці часу й отримуєш те, на що заслуговуєш. От і все.

Отже, заслужив. Отже, так мало бути. Усе, що було, для чогось потрібно. Може, для того, щоб він це збагнув тепер, щоб переосмислив, усвідомив ціну кожного вчинку, осягнув якісь глибинні сенси, про які ніколи раніше не замислювався.

Може, тепер, коли він уже спокутував сповна свої помилки, усе буде добре? Тепер, коли підвів риску під минулим життям з усіма численними помилками, коли пройшов крізь усі жорна безодні, коли зрештою народився заново, він отримає спокій? Може, його вітрильник таки дістанеться тихої гавані, де бурхливі хвилі вляжуться в погідний штиль?

Хтозна. Цього він знати не може. Цього знати не може ніхто. Проте він буде старатися наповнити Світлом їхнє з Мар’янкою життя.

Він буде старатися все повернути.

Знов.