– Ти дуже відвертий, Максе. Невже моє волосся спонукає тебе до цього? – всміхнулася жінка.

– Не повіриш, але так і є… – У його очах заграли бісики. – Тебе це спантеличує?

– Хіба трохи на початку. Це було несподівано. Але відвертість я ціную, тому вдячна тобі за неї.

Макс поклав руку на стіл, так, щоб ніби ненароком торкнутись її руки. Жінка дивилася на нього незмигно і руки не відсмикнула. Її погляд іскрив чуттєвістю й відвертим інтересом: він їй подобався. І його доторк теж.

– Знаєш, я вірю в невипадкові зустрічі, – перевівши подих, стиха озвався він. – Вибач, що форсую події, але я відчуваю поміж нами щось таке особливе і близьке… Дивлюсь на тебе, і мене огортає хвиля тепла. Твого тепла. Я його відчуваю. Тільки, прошу, зрозумій мене правильно: я зовсім не мав наміру когось підчепити тепер чи заводити нові знайомства. У моєму житті зараз усе так складно…

– Розумію. Повір, у мене теж не було подібних намірів. Будь певен, за інших обставин цієї розмови взагалі не відбулося б. Для мене це трохи дивно і незвично, але все ж мені подобається те, що зараз відбувається тут.

Осмілівши, Макс накрив долонею її руку й відчув імпульс, затим потік енергії, що заструменів від дотику. Його спиною пробігли дрижаки. Зв’язок міцнішав з кожною хвилиною.

Вони ще довго сиділи, відкриваючи для себе нові переживання й емоції. Макс геть-чисто забув усі ті суперечливі й прикрі думки, що роїлись у його голові ще якусь годину тому. Усе це тепер здавалося таким несуттєвим і дріб’язковим. Навіть… навіть очевидний розрив із Мар’яною. Зрештою вони з Христиною обмінялися номерами телефонів і поволі вийшли з кав’ярні.

На вулиці було добре. Денна червнева спека вже змінилася лагідним вечірнім теплом.

– Дозволь тебе підвезти.

Христина непевно глянула на автівку, що стояла на узбіччі, утім, кивнула на знак згоди: чому б ні?

– Кажи, куди їхати. Ми з моєю дівчинкою тебе миттю доставимо, – з готовністю взявся за кермо Макс.

Христина сказала адресу і стомлено відкинулася на м’яку спинку сидіння.

– Запросиш мене на каву? – спитав Макс, зупинивши автівку під будинком Христини.

– Ні, вибач. Я мушу з усім цим розібратись. – Вона торкнулась рукою його плеча. – Не ображайся. Просто… якщо я запрошу тебе на каву, ми наробимо дурниць. Точно наробимо, – швидко додала вона, не дозволивши йому заперечити. – Я це відчуваю. І не тому, що постійно роблю дурниці, а тому, що такого зі мною ще не було. Так стрімко стосунки з чоловіками в мене ще не розгортались, тому для мене це незвично.

– Тобі неприємне моє товариство?

– Ні. Ні, що ти! Невже ти не розумієш, про що я? – Вона пильно дивилась йому у вічі. – Ти розумієш. Бачу, що розумієш. Бо відчуваєш те саме, що і я тепер.

– Чому ж боїшся?

– Бо це… – Вона замислилась, підбираючи слово.

– Тільки не кажи, що неправильно!

– Не те щоб неправильно… Просто я не впевнена, що тут доречний поспіх. Я звикла все як слід обмірковувати. А міркувати зараз я просто не здатна. Це сильніше від мене.

– Вважаєш це божевіллям?

Вона лише мовчки похилила голову.

– Не думай ні про що. Не треба боротися з почуттями, якими би божевільними вони не видавались.

– Я не борюсь. А не думати я не можу. Вибач.

– Мені слід непокоїтися, що завтра ти не відповідатимеш на мої дзвінки?

– Це було би дурістю. Не хвилюйся. – Вона нарешті всміхнулась. – Я теж вірю в невипадкові зустрічі, як і ти.

– Мені здається, є помилкою гасити те, що зараз поміж нами спалахнуло. Ми можемо пожалкувати потім. Зі мною таке вперше, і я не хочу втратити цього.

– Не хвилюйся, Максе. Якщо воно є, то воно не згасне і нікуди не подінеться.

Він узяв її руку. Заплющив очі й притулився губами до зап’ястка.

– Це божевілля! – видихнула Христина.

Вона висмикнула руку й рвучко відчинила дверцята. Швидко вийшла і вже хотіла зачинити їх, проте спинилась.

– Вибач, Максе, – нахилилась вона до салону. – Я мушу йти. Не ображайся.

І пішла.

Макс дивився їй услід. Усередині все тремтіло. Від бажання, жаги і легкого розчарування, що все так різко опустилось із запаморочливої хвилі піднесення.

Того ж вечора Макс їй подзвонив. На четвертому гудку Христина підняла слухавку:

– Привіт, Максе.

– Привіт, Христю. Радий чути твій голос.

– Я теж рада чути твій.

Він відчув, як вона всміхнулась.

– Відпочила трохи?

– Так, відпочила, дякую.

– Христю…

– Що?

– Можна я приїду до тебе зараз?

Вона мовчала.

– Невже ти думаєш, що ніч чи день щось змінять? Змінять те, що зараз поміж нами…

– Не змінять. Ти правий.

– То навіщо ж ми маємо мордуватися?

– Добре, – тихо сказала вона.

– Що? – перепитав він.

– Добре. Приїжджай.

– Уже їду! Яка в тебе квартира?

– Дев’ята. На третьому поверсі.

– Зараз буду! Я миттю!

Макс прожогом метнувся збиратися. Уже за п’ятнадцять хвилин він дзвонив у двері дев’ятої квартири, стискаючи в руці торбинку з яблуками – в останній момент згадав про них, коли вибігав із дому. Чомусь захотілося щось їй принести. Квіти чи шоколадка були би банальними, та й часу не хотілось витрачати. А яблука згодяться.

Двері відчинились. Христина дещо розгублено дивилась на нього. Макс мовчки увійшов до квартири, зачинив за собою двері й рвучко обійняв жінку. Її тіло було пружним і податливим. Пакет вислизнув з його руки, яблука покотилися по підлозі.

– Ще одне зізнання: першим, що я хотів зробити, побачивши тебе у кав’ярні, було ось це… – хрипко проказав Макс, затим відгорнув пасма її волосся і поцілував у шию.

Згодом вони збирали ті яблука, сміючись і вже не шаріючись раптової близькості, нестримного потягу, неочікуваного виру пристрасті. Пелену ніяковості й сум’яття було зірвано і з великою приємністю відкинуто. М’яке сяйво бра, тіні, що танцювали на стінах, шурхіт простирадла, доторки, пестощі, милування, шепіт, солодкі зітхання, стогони любощів, поспіх, змінюваний розміреністю, думки, що випереджували рухи, інтуїтивне вгадування бажань на рівні позамежевих відчуттів…

Христина фізично відчувала, як трощаться всі її уявлення і розуміння стосунків. Бо зазвичай вона мусила спершу пізнати людину, звикнути до неї. Мусив минути якийсь час, котрий визначав подальшу долю стосунків. З Максом усе інакше. Його вона відчувала кожною клітинкою свого єства. Усього його. Так, ніби знала його завжди. Ніби він завжди був поряд.

Макс теж почувався дещо розгубленим, бо досі думав, що добре себе знає. А виявляється, поняття не мав, на що здатен. Здавалось, усе, що було дотепер, стирається, усе несправжнє. Тільки вона. Вона одна справжня.

– Добре, що ти подзвонив… – Її очі блищали.

– Добре, що ти взяла слухавку.

Ту ніч він провів у Христини. Десь опівдні, підкотивши автівкою до звичного місця – стоянки таксі, Макс згадав, що не подзвонив учора ввечері Мар’яні – уперше за час їхніх стосунків – і не проказав добраніч. Утім, не надто й засмутився. Розрив їхніх стосунків був таким очевидним, таким неминучим, що ці механічні вечірні розмови по телефону виглядали просто сміховинними. Жодний чоловік того не терпів би, що терпів він.

Макс знав про її зустрічі з тим чоловіком з минулого, Михайлом. Знав, але нічого не міг вдіяти. Бо розумів, що коли той знов увірвався до її життя, то вже не відпустить. Вона розповідала про почуття до нього в юності, про їхні стосунки, і в цих розповідях було щось таке, чого вона, мабуть, сама до кінця не тямила.

Але для нього все було очевидним уже зовсім скоро: що би не казала йому Мар’яна, що би не думала і не хотіла, але той чоловік від неї не відстане. Він учепився за неї, вихлюпнувши на неї свій розпач, свою простодушність і задушевну відвертість, які вона так любить і до яких не може бути байдужою. Цей чоловік знову скорив її, розворушивши минуле, змусив співчувати йому. А вона дуже чутлива до таких речей. Тож усього цього слід було очікувати.