І Макс очікував. Мусив. Бо іншого виходу в нього не було. Він нічого з цим не вдіяв би. Усе марно, марно, утім… Добре, що все це припинилось учора ввечері.

Який же він несказанно радий, що нарешті скінчились його муки, його терзання! Макс досі не вірить у те, що сталось, бо сталось це так раптово, так несподівано і так добре! З ним просто не могло такого статись. Не могло, але сталось.

Головне тепер – не перестаратись. Але й не втратити пильності. Бо якщо це станеться знову… Ні, цього не можна допустити, у жодному разі. Але ж як? Від жінок чого завгодно можна чекати. Із ними розслаблятися не можна. Треба пильнувати. Бо сьогодні вона нібито небайдужа до тебе, а вже завтра небайдужа до іншого. Їм довіряти – собі ж гірше. Кому, як не Максу, це добре відомо? Хто, як не Макс, натерпівся від жінок найбільше? Хоча Христина видається не такою, як усі. Вона якась особлива.

Макс не помилився. Вона справді була особливою. Угадувала всі його думки, відчувала його настрої і бажання. Вона була ніжною, чуйною і дуже милою. Макс тішився, але в глибині душі неспокій не полишав його ні на мить. Йому не могло так пощастити. Не могло! Це ж він – невдаха Макс, якого полишають жінки! Хіба могло йому раптом так поталанити з жінкою?

Щось мало бути не так. Щось просто мусило бути не так! Що саме – він поки не знав. Але відчував, що рано чи пізно обов’язково щось піде не так. Бо так траплялось завжди.

Він настільки звик бути самотнім, навіть у стосунках з жінками – особливо у стосунках з жінками! – що направду не міг повірити у своє щастя. Хіба ж він може відкинути минуле, усі невдачі й перестороги, і просто насолоджуватися життям? Певно що ні!

Щастя – воно таке крихке й нетривке… Є люди, створені для щастя. Але не Макс. Він не створений бути щасливим. І хто в цьому винен, хтозна. Мабуть, він сам. Щось із ним самим не так. Бо він же хоче цього, хоче понад усе. Але не виходить: кожна попередня невдача щоразу тягне його донизу. Це замкнене коло, яке не розімкнути.

Усе своє життя він звик пробивати собі шлях, б’ючись, мов риба об лід. Усе давалось йому тяжко, бо намагався бути ідеальним, щоб зберегти те, чого досягав.

І щоразу втрачав.

Першою пішла дружина: їй було мало його грошей, та й зв’язків хотілося, котрих у Макса не було, але їй вони чомусь привиділися. Він довго спинався на ноги, доки відчув, що готовий до нових стосунків.

Проте нові знайомства і стосунки неминуче призводили до нових розчарувань. Він старався, як тільки міг, щоб усе було добре, але марно. Щоразу жінки неодмінно полишали його, натомість обираючи собі таких, що Макс щиро не розумів, чим же гірший від них. Утім, коли жінки постають перед вибором, то часто схильні обирати «поганих хлопців». І чому їх тягне до них, наче вони медом намащені? Чого їм не вистачає поряд із нормальними мужиками? Чому хороші й часом навіть ідеальні їх не приваблюють?

Цього Макс, певно, ніколи не збагне.

Осінь почалася лише на календарі: поки було спекотно, як і в серпні, тиждень тому. Тільки вечори були дещо прохолоднішими, радше свіжими. Для Макса восени додавалось більше клопотів, бо починався новий навчальний рік і він мав читати лекції в університеті.

Того суботнього вечора Макс таксував. Як завше, сидів у припаркованій на стоянці автівці, занурений у роздуми. Згадував учорашній вечір, що провів його у Христини. Попри напругу, що його майже не полишала, коли він був наодинці із собою, зустрічі з Христиною наповнювали його приємністю й світлом. Йому таки вдавалося відволікатись і виринати із тих нав’язливих станів, що дедалі більше полонили його скривджену й добряче травмовану життєвим досвідом свідомість. Після зустрічей з нею Макс відчував полегшення. Ще був здатний його відчувати.

За роздумами він спершу й не помітив, як із подвір’я кафе, неподалік стоянки таксі, вийшла жінка. Роззираючись навсібіч, ніби її хтось переслідував, швидким кроком вона рушила до його автівки.

– Ви вільні? – спитала, підійшовши до прочиненого віконця.

– Так-так, прошу.

Жінка поспіхом умостилася на задньому сидінні й витягла з сумочки пудреницю. Вона щосили намагалася приховати свій неспокій. Дивлячись у дзеркальце пудрениці порожнім поглядом, жінка механічно намащувала і без того надміру напудрене лице.

Макс очікувально подивився на неї. Відчувши на собі Максів погляд, жінка зрештою отямилась. Назвавши адресу, вона заховала пудреницю в сумочку, натомість дістала сонцезахисні окуляри й квапливо їх надягнула.

Автівка плавно виїхала на проїжджу частину, й Макс знову мимоволі занурився в приємні спогади про вчорашній вечір.

– Скрізь ці задоволені пики. Як же вони мене дратують! – озвалася жінка.

Макс здивовано глянув у дзеркало заднього огляду й, попри сонцезахисні окуляри на жінці, завважив її викривлене невдоволенням обличчя. Йому стало не по собі, тож він швидко перевів погляд на дорогу й продовжив мовчки кермувати.

– Даю голову на відсіч, ти тепер думаєш, що я якесь посліднє стерво, котре вихлюпує на всіх і кожного свою нестримну лють.

Макс знову зиркнув у дзеркало, й цього разу її лице видалось йому більш людяним. Принаймні тепер йому захотілося до неї обізватись.

– Із вами щось трапилось? – спитав він.

Жінка відвела свій погляд від Макса й подивилась за вікно.

– Трапилось, – коротко відповіла вона; у її голосі відчувалася приреченість.

– Може, я вам чимось допоможу?

– Мені ніхто не зможе допомогти. Але дякую, красунчику!

Жінка глянула на чоловіка, цього разу зацікавленим поглядом.

У Макса в грудях миттю потепліло. Красунчиком його ще ніхто не називав, та й красунчиком він, власне, й не був. Але збіса приємно було почути ці слова. Розпрямивши плечі, він уже хвацько позирав на жінку.

– Я серйозно, – піднесено зауважив він. – Не буває проблем, які не вирішуються, повірте мені.

– Хотілось би мені, щоб так було, але повір і ти мені: вони є!

– Розкажіть мені. А раптом зможу вам допомогти?

Жінка начебто вагалась, хоч видно було по ній, що розповісти про свою проблему їй кортить.

– Не хочеться наражати тебе на небезпеку, але ми не знайомі з тобою і навряд чи ти зможеш постраждати через мене.

– Усе настільки серйозно? – Макс умить фізично відчув, що справа дійсно має присмак небезпеки.

– Знаєш, красунчику, у житті ми часто маємо вибір. Але не завжди можемо відчути, який саме варіант виявиться правильним. Здається, ти все прораховуєш, зважуєш всі «за» і «проти», зрештою впевнений у тому, що робиш. А потім раптом виявляється, що все було неправильно від самого початку. І вже немає сенсу в твоєму прозрінні, бо все неправильно настільки, що ти не знаєш, скільки тобі лишилося часу.

Вона замовкла.

– …часу на вирішення проблеми? – обережно уточнив Макс, хоч йому чомусь здалося, що насправді йдеться про життя і смерть; що все справді серйозно настільки, що, навіть якби він тепер відвіз її на край світу, це не зможе її порятувати.

– Забери мене до себе на цю ніч, красунчику, – сказала раптом жінка. – Тільки на цю ніч. Мені дуже потрібно це. Потім відвезеш мене назад і забудеш.

Від несподіванки Макс мимоволі натиснув на педаль газу, і автівка різко смикнулась уперед. Ця пропозиція була настільки неочікуваною і дивною, що тіло наповнилось неконтрольованим збудженням, руки спітніли, а по спині пробігли дрижаки. Він глипнув на жінку зовсім інакше, наче прицінюючись до неї, уявляючи її у своєму ліжку.

– Боїшся? – розчаровано скривилась жінка. – Боже, ну що за чоловіки повелись на цьому світі страхопудливі!

– Теж мені! – умить спалахнув Макс. – Звідки це такі невтішні висновки про чоловічу стать?

Він оцінив поглядом дорогу, водночас поволі призупиняючи авто. Зустрічна смуга була вільною, даішників тут ніколи не було, тож він різко вивернув кермо, розвернувши авто на сто вісімдесят градусів, і знов, тепер уже впевнено, натиснув на педаль газу.