Ще відколи познайомився з Христиною, його почав мордувати неспокій, такий знайомий йому. І начебто причин для того не було: жінка була відданою йому. Проте підступний хробачок недовіри потай підточував його зсередини: «Вона не буде твоєю вічно – вона не може бути твоєю, бо не створена для тебе – ти не вартий її, рано чи пізно вона лишить тебе – усі жінки тебе лишають, вона не виняток».

І доточив-таки.

Так, літо було направду прекрасним. Вони насолоджувались одне одним, чудово проводили час, і начебто все було добре. Проте коли чогось чекаєш, навіть несвідомо, то це обов’язково стається – то є перевірена часом і випробувана буттям істина. Схоже, він повертається до того, із чого почав. Бо все повертається, рано чи пізно, бо все йде по колу, як і Всесвіт.

Учора він бачив Мар’яну. Вона йшла парком, а він біг до приятеля, котрий жив поблизу. Перекинулись парою слів, та й усе. Вона, очевидно, щаслива, бо вже й при надії. Хоча очі її були смутними. Мабуть, не дуже клеїться з тим селюком, як же його, – Михайлом? Він міг би розпитати в неї про все, але чомусь не наважився. Звісно, одразу ж пошкодував про це. І тепер її смутні очі бовваніють перед ним. Згадується, якою вона була в останні тижні їхніх стосунків: часто відсутній погляд, відверті розповіді про далеку юність, намагання вдавати, що вони досі разом, як і раніше. Хоча це вже давно було не так…

Згадується й Катерина. Ота приреченість в її очах, котру вона намагалася приховати за веселістю, вона не дає спокою найбільше. І чому він не може контролювати свої помисли, керувати спогадами?

Він волів би не мати всіх тих думок, котрі вдираються в його свідомість зненацька і мордують. Чому він не здатен жити у відносній гармонії із самим собою? Навіщо має думати про нікчемне минуле? Навіщо в його думках мусить зринати, приміром, той селюк, що забрав у нього Мар’яну? Попередні невдачі? Чи вбивство Катерини? Усе одно він нічого не міг вдіяти, щоб урятувати її. Чи… міг? Власне, він навіть не намагався. Лише язиком патякав. Отож…

Отож, це прийшло.

Коли не стає повітря, бо її немає поряд у цю мить, коли почуття до неї перетворюються на якусь шалену залежність, а страх втратити її, навіть безпідставний, перевищує здоровий глузд – ось тоді починається справжнє божевілля.

Макс відчував, що ще трохи, і він не витримає цієї напруги, яка дедалі міцніла. Що робити – він не знав, але розумів, що контролювати свої знетямлені емоції він не здатен, і чим далі – тим глибше заходитиме в глухий кут. Він чудово знає цей шлях, котрий неодмінно закінчується розривом стосунків. Так було щоразу.

Може, він сам у всьому винен? Своїм страхом і абсурдними помислами вистилає собі цю фатальну стезю? Кожна думка, як камінчик, вимощується у ній програмою Всесвіту, куди він же, власноруч, посилає сигнали? Але як таке можливо? Хіба страх втратити людину і шалене бажання бути поруч можуть зруйнувати?

Водночас Макс відчував, що пізно думати про причини й наслідки. Процес був невідворотним. І потрібне термінове перезавантаження системи, доки не стався збій. Доки він не наробив дурниць.

Макс того вечора знову таксував. На стоянці до нього підсіла жінка й замовила поїздку до залізничного вокзалу. Вона вийшла, не доїжджаючи до вокзалу, поряд зі сквером.

Неподалік стояв чоловік. Помітивши Максову автівку, він хутенько підійшов і попросився під’їхати до мікрорайону «Ювілейний». При собі мав невеличкий поношений портфелик. Та й сам виглядав якимсь поношеним і прим’ятим. Такі на таксі не їздять, а ходять пішки.

Та Максові що до того? Він виконує свою роботу. На клієнтів не звертає уваги, зазвичай пробігається лише поверхово-оцінливим поглядом, аби мати уявлення, хто сідатиме в його автівку.

Перші хвилини три їхали мовчки. Макс був занурений у власні думки. Чоловік нечутно сидів на задньому сидінні.

– Давно не був у Рівному, – добродушно озвався він м’яким тихим голосом. – Як тут ведеться?

– Та нічого, помаленьку, – байдуже відповів Макс, не глянувши на пасажира.

– Помаленьку… – задумливо повторив чоловік. – І що, нічого цікавого не відбувається?

– А що тут цікавого може відбуватися? Містечко ж невеличке, спокійне. Чи вам того не знати? – Макс нарешті глянув у дзеркало заднього огляду на чоловіка.

– Так-то воно так… Але коли я тут жив, було дуже навіть нічогенько, особливо в останні місяці. – Погляд чоловіка пожвавився, маленькі сірі очі збуджено забігали за подряпаними скельцями окулярів.

– І давно ви тут були востаннє?

– О, давненько! Десять років тому.

– Приїхали відвідати рідню?

– Можна й так сказати. Маю кілька справ у місті.

Макс лиш кивнув, бо не знайшов, що сказати у відповідь. Чоловік був йому нецікавим.

– Я чув, тут убили одну місцеву зірку, – знову повів розмову чоловік.

Максом пересмикнуло. Убивство місцевої зірки? Певно що він одразу ж збагнув, що йдеться про Катерину. Але про те, що це вбивство, знають, либонь, лише її вбивці і він, Макс. Ким би не був цей чоловік, але він точно причетний до цього. Макс нутром відчув небезпеку. Долоні його спітніли. Чудесно! Лише цього йому не вистачає тепер до повного комплекту проблем!

– Не розумію, про що ви, – перевівши подих і намагаючись зберігати самовладання, нарешті відповів він.

Однак чоловік незмигно й начебто зацікавлено дивився на Макса.

– Невже? Усі про це знають, а ви не розумієте, про що я? – так само тихо і приязно мовив він.

– А! – наче пригадавши, вдарив себе по лобі Макс. – То ви, мабуть, маєте на увазі нашу співачку, яка недавно покінчила з життям?

– Хіба вона покінчила з життям? Ви справді так думаєте? Вам не здається, що її могли вбити?

Макс ледве стримував свої розбурхані емоції. Чого цей чолов’яга причепився до нього? Він щось знає про їхню з Катериною ніч?

– Та ви що! Чого б я мав таке думати? Мені що до цього? – наче виправдовуючись, пробурмотів.

– Ви хочете сказати, що не знали її особисто? – допитувався далі чоловік.

– Шановний, що вам потрібно? – втрачаючи рештки терпіння, крізь зуби процідив Макс.

– Думаєш, ніхто не знає, що ти з нею переспав тієї ночі? – раптом перейшов на «ти» чоловік, щоправда, голос його лишався таким же добродушним і тихим.

Макс різко натиснув на гальма, припаркував автівку біля тротуару й озирнувся до чоловіка. Лише тепер він помітив, що в його маленьких сірих очах блищав якийсь божевільний химерний вогник.

– Я не розумію, звідки у вас ця інформація і про що ви взагалі говорите, – випалив він. – Думаю, вам варто вийти тут.

Чоловік поглянув за вікно.

– Ви мене ще не довезли, – так само раптово перейшов на «ви» чоловік, химерний вогник у його очах умить згаснув. – Чому б я мав виходити тут?

– Тому що я не збираюсь везти вас далі й вислуховувати вашу маячню!

– Яку маячню? Ви про що?

Макс роздратовано дивився на нього, стискаючи спітнілими руками кермо.

– Прошу довезти мене, куди я казав, і не порушувати моїх прав пасажира, – незворушно мовив чоловік.

– Я не знав її! – несподівано для себе видав Макс.

– Кого? – На обличчі чоловіка було щире нерозуміння.

– Катерини, про яку ви питали! Я не знав її особисто!

– Щось не второпаю, про що ви говорите, – приязно всміхнувся чоловік. – Прошу довезти мене, куди я казав. На мене чекають хворі батьки.

Макс сторопіло дивився на чоловіка, обличчя якого жодним чином не свідчило про те, що кілька хвилин тому вони вели розмову про чиєсь убивство; його невимушений погляд був так само спрямований у вікно. Макс навіть засумнівався, чи вони справді щойно говорили про Катерину і чи цей добродушний чоловік дійсно звинуватив його в тому, що він із нею переспав.

– Ну? Чому ви зупинились тут? Що трапилось? Вам зле?

Макс нічого не відповів. Він натиснув на педаль газу й хутко вивів авто на дорогу. Ковзнув поглядом по дзеркалу заднього огляду: чоловік, ніби нічого не сталося, мовчки дивився у вікно.