– Оце мені вже подобається! – Жінка задоволено хитнула головою. – Ти не хвилюйся, красунчику, мені від тебе нічого не треба. Просто, знаєш, у мене справді критичний момент у житті. Я знаю, що мені лишилися лічені дні. Та не хвора я, – перехопила вона його спантеличений погляд. – Я просто дуже заважаю певним людям. І мені від них уже нікуди не подітися. Бо я була однією з них. Я знаю, як вони працюють, бо працювала так само. Вони з-під землі мене дістануть, тож збирати манатки і кудись вшиватися немає сенсу. Словом… я просто хочу провести кілька годин з чоловіком. Розумієш? Ти мені подобаєшся. Якщо в тебе хтось є, хвилюватися нема чого: завтра я зникну з твого життя назавжди.

Макс оторопіло дивився на жінку. Його переповнювала химерна суміш емоцій: страх за життя жінки, страх за власне життя, страх, що про все це може довідатись Христина, шалена цікавість до цієї жінки, бажання хоч чимось їй допомогти. Та головним було безтямне і шалене прагнення опинитися з нею в ліжку. Він відчував потужні енергетичні хвилі, що йшли від неї. Вона аж іскрила сексуальністю, тією, що нахабно стирчить на поверхні й притягує увагу чоловіків і заздрісні жіночі погляди.

– Я не хвилююся, звідки ви взяли, – оговтавшись, заперечив він. – Як вас звати?

– Хвилюєшся. Я ж бачу. Але нехай. Мені байдуже. Катерина. А тебе як звуть, красунчику?

– Максом… – Тим часом він уже завертав на своє подвір’я.

Незнайомка роззиралась навсібіч: чи нема когось, хто міг би за ними стежити. Їй направду не хотілося створювати проблем цьому чоловікові.

То було скажене, безтямне злягання, котре тривало коротко, проте вибухало настільки запаморочливими спалахами, що Макс не тямив себе від усього цього несподіваного шаленства, що так раптово впало на його голову, чи то пак тіло. Ця жінка була настільки пристрасною, настільки ненаситною і гарячою, що, увійшовши в неї, він теж увесь запалав. Його вщерть затопила невідома йому досі несамовита лавина шаленства.

Згодом вони лежали, безсило відкинувшись на подушки, і мовчки дивились у стелю.

– Маєш сигарету? – озвалась першою Катерина.

– Не палю.

– Правильний хлопчик? – незлобливо розсміялась вона.

Він нічого не відповів. Лише перевів свій погляд зі стелі на жінку. Крадькома розглядав її вже немолоде тіло, лице, вкрите дрібними, але помітними зморшками, очі, під якими розпливлась туш, розпатлане волосся. Він раптом побачив, що під личиною сексуальної хижачки і пристрасної пантери, якою він бачив її ще кілька хвилин тому, була звичайнісінька, зі своїми вадами, помітно постаріла, утомлена життям жінка.

– У тебе хтось є? – позіхнула вона.

Макс здригнувся. Боже… Христина. Раптом вона дізнається про це? Що тоді?

– Так, є.

– Шкодуєш, що привіз мене до себе?

– Ні! – Його відповідь була щирою.

Макс відчував, що мусив розділити з нею цей вечір і цю ніч. Їй це потрібно. Попри те, що його мордуватиме відчуття провини, що він, можливо, згадуватиме цю жінку – отаку, яка лежить перед ним зараз, і ту, котру притискав до себе, здираючи з неї одяг раніше, – коли приведе сюди Христину. І картинки зради спалахуватимуть у його мозку в найнесподіваніші миті поруч з коханою.

Але це потім. А зараз його долала цікавість.

– Що таке сталося з тобою?

– Навіщо тобі, красунчику? Усе одно ці одкровення мене не врятують.

– Розкажи. Хочу знати. Хіба не маю на те права?

– Думаєш, якщо ми з тобою тут зараз лежимо з переплетеними ногами, це дає якесь право на щось комусь із нас? – приречено розсміялась вона.

– Ні. Звісно, ні. Та все ж розкажи.

– Мене скоро вб’ють.

Макс відчув, як знову спітніли його долоні й чоло, а спиною поповз недобрий холодок.

– Хто? – Він механічно провів пальцями по чолу, стираючи краплини поту.

– Я вже казала тобі. Ті, з ким мала справу багато років. Із ким ішла пліч-о-пліч і кому довіряла. Хто довіряв мені.

– Звідки ти це взяла? Може, ти помиляєшся? Знаєш, так часто буває: накрутиш себе, надумаєш щось, а воно все набагато простіше…

– Знаю. Бо все змінилося. Через одну дурнувату помилку! Через один довбаний прокол! Усі ми недосконалі…

– Невже нічого не можна вдіяти? Хіба таке можливо?!

– Людина мусить займатись чимось одним. Бо коли розриваєшся навпіл – обов’язково станеться якийсь недогляд, якась дурня!

– Якби ти знала, скількома справами займаюсь я! – спробував розрядити напругу Макс. – Розриваюсь на безліч частин!

– Оце даремно. Треба мати якусь одну справу, щоб сповна їй віддаватися. От я… ти знаєш, до речі, хто я?

Макс запитально звів брови.

– Не знаєш. Явно не товаришуєш із мистецтвом. Я – прекрасна оперна співачка, щоб ти знав! – захоплено вигукнула вона, затим знічено додала: – Була. Була прекрасна оперна співачка. Я об’їздила всю Україну, пізніше Польщу, Словаччину, Росію! – Вона раптом затнулась, знову щось згадавши, відтак повела далі: – І треба ж було мені вскочити в цей дурнуватий бізнес! Чого мене чорт спокусив у нього вскочити?! Співай собі, жінко, чого тобі не вистачає… Та, що там казати…

– І давно ти «вскочила»?

– Давно. Відколи почала їздити по світу. Років, мабуть, зо п’ять. Усе було так цікаво, так спокусливо, особливо на початку. Ще й грошики. Грошики-грошики… Усе через ці нікчемні папірці. Від них на світі усе зло. Що мені тепер від них? Навіщо вони мені? Вони мене не врятують… Гаразд. Тобі нудно, красунчику. Давай краще розважимось іще, наостанок. На мій останок, – невесело всміхнулася вона. – А на світанку ти відвезеш мене додому.

Катерина труснула головою, притиснулась до Макса усім тілом і палко вхопила його за сідниці.

Оце й усієї пригоди, що тривала один вечір і неповну ніч, але яку він пам’ятатиме все своє життя. Бо такої бурхливої, яскравої оказії в його житті досі не було.

Ще й не думало світати, коли жінка його розбудила і попросила відвезти додому. Так буде ліпше. Поки ще темно. Мало що…

Він відвіз. І не помітив, як у автівці, що стояла в глибині двору, спалахнув блакитний вогник – хтось підкурював цигарку. Не бачив, як затим із автівки хтось вийшов і пішов слідом за Катериною до під’їзду. І не знав, що наступного дня її вже не стане.

Уже кілька днів по тому випадково побачить у газеті повідомлення про самогубство відомої місцевої зірки Катерини Марченко, проілюстроване світлиною ще молодої красивої жінки, котра співала в мікрофон. «…Правоохоронці встановили причину смерті: самогубство шляхом отруєння невідомою речовиною».

Макс вражено дивився на газетну сторінку, що мимоволі затремтіла в його руках, і згадував той вечір і ту ніч, коли вони були разом. Певна річ, було очевидним те, що ні про яке самогубство там не йшлося. Просто часто треба швидко закрити справу і подати звіт про виконану роботу.

«Мене скоро вб’ють», – пролунав десь поряд її голос.

Як таке можливо? Чому вона не тікала, коли точно знала, що її вб’ють? Що це за такі люди, котрі дістануть з-під землі? І що це, чорт забирай, за справи, через які отак запросто убивають тих, із ким ішов пліч-о-пліч багато років? Що це за помилка, яку не вибачають і через яку стає нічого не вартим людське життя?

Питань роїлась купа, і Макс не знав, куди їх подіти. Бо розумів, що пошук відповідей може вартувати йому життя. Але ж як утихомирити цікавість, що розпалюється чим далі, тим більше, і ті численні питання, котрі не дають спокою? Що із цим робити?

Забути. Забути і не згадувати. Як і того вечора й ночі, проведеної із цією таємничою жінкою…

Рука автоматично потяглася за мобілкою і набрала номер Христини. Уже після двох гудків вона відхилила його виклик. Так-так, здається, вона щось казала про перевірку на роботі сьогодні. Вона зовсім не має часу на розмови.

Нічого. Він впорається сам.

Щось значуще нерідко трапляється зненацька, коли не чекаєш, коли нічого, як то кажуть, не віщує. Макс же чекав, нутром відчував, що мусить щось піти не так. Власне, все його свідоме життя неминуче «щось ішло не так», тому нічого дивного в цьому очікуванні й не було.