Така осінь зазвичай спонукала Христину до романтичних настроїв і мрійливих роздумів. Але саме цієї пори в душі Христини почалися зрушення: її почуття до Макса змінювались дуже швидко і, здавалось, безповоротно. І не в найліпший бік. Якщо раніше вона готова була заради нього на все, аж до якихось божевільних вчинків і дій, то тепер було інакше.

Ця дивна і непояснима прохолода до Макса спантеличувала Христину, бо ще зовсім недавно вона була переконана в тому, що він – її доля, що вони будуть разом усе їхнє спільне життя, і в свята, і в будні. Вона серцем чула, що це ВОНО – те справжнє і прекрасне, яке дається чи не раз у житті. Аж тут раптом такі химерні зміни, причини яких вона не могла втямити, хоч зазвичай свої душевні переживання могла пояснити чи принаймні спробувати збагнути. Таке враження, наче вона прокинулась від сну…

Невже почуття минуться так само несподівано і непояснимо, як почалися? Розвіються за вітром, невблаганно витечуть із часом, як витікає з пам’яті щось несуттєве і повсякденне? Вони ж, здавалося, були такі міцні, такі всепоглинаючі й прекрасні, що вона й помислити боялася, що коли-небудь вони з Максом можуть розлучитись.

Що ж це? Невже вона нічого не знає про життя?

А може… може, це повертаються до неї ті некеровані, але неминучі фатальні енергії з дитинства? Коли якась незвідана сила керує неусвідомленими бажаннями і вже нічого не можна вдіяти, бо той мимовільний імпульс був підхоплений, механізм запущений і вороття уже немає.

Та хіба це можливо? Це ж лишилось у минулому! Далекому минулому. Як же так? Невже той сон із роздоріжжям був провісником такого розвитку подій?

Так, вона уявила в думках на якусь мить себе поряд із Петром, коли його не було, коли він зник і вона не знала, що з ним. Але це лише на мить! Просто була засмучена його зникненням і хотіла, щоб він повернувся.

А потім усе минулося. Вона заспокоїлась, а Петро й справді повернувся. Вони, щоправда, так і не перетнулися на сходах чи на подвір’ї. Він не приходив до неї, вона до нього теж. Іноді вона чула за стіною гітарний плач, відчувала, що він, можливо, страждає через щось їй невідоме, але піти до нього не могла. Її знову щось стримувало.

Вона помітила, що одночасно з прохолодою до Макса думки про Петра стали навідуватися частіше. Притому душу обліплювала непояснима туга. Вона не розуміла цього. Так, він їй припав до душі тоді, після тих чаювань. Навіть дуже. І вона згадувала про те з особливим теплом. Але невже через це можна охолонути до Макса? Тим паче все те було давно, ще до тих палких почуттів, до того виру пристрасті, у який вони з Максом пірнули.

Стоп. Пристрасті… Пристрасті? Невже це була пристрасть, котра мимоволі, раптово спалахує і так само мимоволі, раптово згоряє, лишаючи по собі випалену пустку в душі?.. Невже вона могла так помилитися? Вона, котра вважала себе якщо не мудрою, то принаймні досвідченою і такою, що знає життя!

Ні, вона точно нічого не знає про життя.

Але вона точно знала, що коли виникає істинна близькість, то відчиняються двері в магічний світ. І їй здавалося тоді, раніше, що ці двері прочинялись перед нею. Перед нею і Максом. І вони стояли на порозі, щоправда, все ще не відпускаючи дверну ручку, наче чогось побоюючись. Проте її хотілось відпустити. Відпустити й піти в той магічний світ, поринути у нього з головою. І не виринати.

А тепер… Тепер ті двері раптом зачинились. Вона лишилась зовні. Лишилась сама. Макса поряд уже не було. Здавалося, довкола неї невблаганно витворювалась тонка незрима оболонка, і вже не зачіпало її Максове існування; думки про нього не змушували душу завмирати, а серце – битися частіше. Вона заплутувалась у тенетах, розірвати які несила…

Як легко можна втратити те, що начебто є твоєю власністю і не може належати нікому, крім тебе… Та найстрашнішим для Христини тепер було те, що розпачу вона чомусь не відчувала. Так, ніби нічого й не було. Ніби не було тих кількох палких місяців, ніби не було пристрасті, любові (?). Начебто не з нею все те було.

Зазвичай розчарування супроводжується болем і спустошенням чи принаймні пусткою в душі. Христина ж натомість відчула наповненість, дивне світло, що освітлює новий, інший шлях уперед; непоясниму оновленість усередині, наче відбулось її переродження.

Їй лише хотілося заховатись на деякий час у якийсь непримітний закуточок, у якийсь тимчасовий притулок. Притулок для самотніх. Щоб там її ніхто не знайшов, ніхто не чіпав. Побути в ньому, а тоді вирушити далі своїм звичним шляхом.

Власне, з Максом теж щось було не так. Христина не могла зрозуміти, що саме, але точно це відчувала, бо дуже чутлива до таких речей. Спроби з’ясувати причини ні до чого не призводили: Макс запевняв, що все добре.

Здавалося, він боїться її втратити. Невже це справді станеться? Невже вони не будуть разом? Мабуть, що так, бо дедалі грубішає довкола неї та дивна оболонка, що відсторонює її від Макса. І якщо спершу вона не знала, як змінити це, то тепер і не хоче того.

Якось четвергового ранку Макс повідомив, що їде з міста до батьків у село. А як же лекції? Його замінять. Йому дуже треба поїхати, він близький до зриву.

Отакої… Зриву?.. Так він уперше охарактеризував свій стан.

Христині стало моторошно від того Максового зізнання. Вона відчула, що винна в тому, що коїться тепер із ним. Винна у своєму збайдужінні, у тій оболонці, що витворилась довкола неї, у прохолоді, зрештою, у нелюбові…

Що, що їй із собою зробити, щоб повернути собі почуття, а його витягнути зі стану, близького до зриву? Якби ж вона знала рецепт… То, може, проковтнула б рятівну піґулку, порятувавши нараз себе і Макса. Але таких піґулок немає, на жаль. Чи, може, на щастя? Хтозна.

Того ж вечора, втомлено дивлячись на золото осені, що розлилось і мерехтіло за вікном, Христина знов почула гітарний плач. І тієї миті у її душі защеміло, заскімлило, неначе в тональність тому гітарному тужінню.

Вона притисла руки до грудей, щоб зупинити чи, може, хоча б стишити той щем, та не змогла. Він лиш посилився.

Водночас мимоволі в думках вона побачила того, хто розпинав тепер ті струни, зовсім не думаючи про те, що, може, комусь той плач щемить тепер.

Який же егоїст! Навіщо він терзає ті струни, терзаючи при тому її душу? Що він собі думає?

Постояла ще якийсь час коло вікна, дивлячись у осінь, і пішла. Пішла до нього.

Бо не могла інакше.

Ніхто не звертав уваги на чоловіка, котрий непримітною тінню стояв коло Усті й заворожено дивився у брудно-сивувату водну поверхню. Ще досить молодий, років трохи за сорок, проте вже сивочолий, у землистому потертому напівпальті й сірих поношених брюках. З-під замацаного козирка попелястого кашкета виблискували подряпані скельця окулярів, за якими ховались… так, теж сірі, якісь наче вицвілі очі. Суцільна тобі сірість. Хто ж такого помітить, коли він наче злився воєдино із сірістю довкола?

На нього взагалі рідко хтось звертав увагу. Таким уже вродився: непримітним і якимсь надміру тихим. «Золота дитина! Де покладеш – там візьмеш», – ділилася з друзями його рідна матір на початку. Дітей у них із чоловіком, окрім Дем’яна, не було і вже не могло бути, тож усю увагу вони приділяли лише йому, покладаючи на нього великі надії. Мріяли, що він стане кимось справді великим, кимось, хто підкорюватиме будь-які життєві вершини. Тому й ім’я йому добирали довго і скрупульозно, аби воно вдало поєднувалось із прізвищем – Великий. Після тривалих пошуків і обговорень зрештою нарекли його Дем’яном[4]. Дем’ян Великий! Це прекрасне поєднання мало би забезпечити йому успішний шлях. Але доля іноді буває жорстокою: згодом Дем’ян Великий став їхнім Великим Розчаруванням, не виправдавши покладених на нього сподівань.