Сердешні до останніх своїх днів не підозрювали, наскільки не знали своєї дитини, утім, так і не повірили у його несподівані одкровення. Він сидів коло смертного ложа матері, яка ледве дихала, поряд сидів такий самий батько, вже схожий на ходячого мерця, і розповідав свої секрети, таємниці, настільки неймовірні й божевільні, що вони не повірили ні на крихту. У брехню повірити легше. Вона якась… реальніша, чи що. А правда зазвичай неймовірна. Правди взагалі не люблять. Бо іноді вона буває і жорстокою, такою, що може вбити.

Так. Дем’ян щойно вбив своїх батьків. Убив правдою. Він завжди планував УСЕ, ретельно обмірковував кожен крок, по кілька кроків наперед. Цих одкровень у планах не було, Бог свідок. Хтозна, чому йому раптом стрельнуло в голову розповісти про себе всю правду. Може, тому, що розумів: вони все одно йому не повірять, та й узагалі от-от помруть. Так, він точно знав, що цієї правди вони не витримають. Тож це могло бути свідомим чи несвідомим (що не зменшує його провини) убивством. Може, йому просто якоїсь миті набридло вдавати із себе того, ким вони його знали, але ким він не є? Йому направду обридло бути ніким у їхніх очах, а він же був Кимось Справді Великим, підкорювачем життєвих вершин, хоч і не тих, про які мріяли вони. Але що йому до їхніх мрій, коли у нього була власна?

У дитинстві Дем’ян мріяв підкорити світ. Він виношував свою мрію аж до самого закінчення школи. Та потім раптом збагнув, що йому не потрібен весь світ. Навіщо він йому, нікчемний, із купою проблем і бід, коли можна завоювати невеликий клаптик, але такий ласий, що цілком вистачить, аби дивитись на решту світу згори. Зі своєї власної Високої Гори, підкореної власноруч для насолоди життям, владою, силою і могутністю.

Зазвичай усе починається з дрібниць. Навіть війни світових масштабів. Звісно, обов’язковою є і присутність Жінки, як без неї? Хто міг припустити, що в голові непримітного хлопчини згодом визріє божевільний план-інструкція власного життя? Що від нього залежатимуть сотні людей, долі яких він вирішуватиме одним телефонним дзвінком, лише смикнувши за коротеньку непомітну мотузочку. Що його боятимуться до смерті й на нього молитимуться ті, хто ступив разом із ним на цю хитку, але таку манливу стежку до підкорення Великої Гори. Що він заснує, організує і керуватиме великим таємним бізнесом, який приноситиме шалені прибутки не лише йому, а й тим, хто долучився до нього й розділив з ним його Великий План.

Він і сам спершу не міг цього припустити, лише відчував, що це буде щось грандіозне й неординарне. А одного разу, зустрівши її – непримітну сіру мишку, яку теж ніхто ніколи не помічав і лише він помітив, бо вона була такою ж, як і він, – збагнув це достеменно. Тож вони двоє утворили пару, міцний союз на вигляд непримітних, та насправді унікальних.

Та зустріч дала початок життєвій стежці, на яку вони ступили вже разом: він – упевнений у своїх силах і задоволений з того, що про це ніхто не здогадується; і вона – поки що не впевнена у собі, але втішена з того, що зустріла його, такого важливого у її житті чоловіка, котрий надав такого великого значення зустрічі з нею. Бути доповненням чоловіка, бути рушійною силою у його Великих Планах – це ж так дивовижно! Тоді вона ще не знала, на що себе наражає. А вже потім їй буде байдуже до можливих наслідків і навіть смертельної небезпеки.

На перший погляд, їхній союз був дещо схожим на союз Бонні та Клайда[5]. Саме ця божевільна парочка спала на думку Дем’янові, коли він зустрів Яну. Але схожість була лише в божевіллі й відданості одне одному. Насправді ці дві пари були різними. Бонні та Клайд – самодостатні, закохані одне в одного. Їхній спільний шлях був нетривалим, бо від самого початку вони обрали неправильний курс, діяли непродумано, до того ж були засліплені бажанням уславитись. Дем’ян вважав, що їх згубило марнославство. Пливучи за течією, вони поволі перетворювались на м’ясників, лишаючи по собі ріки крові. Усього цього, як і трагічного фіналу їхніх життів, можна було уникнути.

Дем’ян із Яною були партнерами, залежними одне від одного. Без Яни Дем’ян не досяг би своєї вершини. Він це усвідомлював і цінував її. Без Дем’яна Яна була би ніким. І за це вона була йому вдячною до смерті. І відданою, теж до смерті. О, про її псячу відданість можна було би складати поеми, якби про неї дізнався якийсь поет. Але вона була невідомою. І такою ж непомітною сірою мишкою. Утім, таким лишався і Дем’ян. Себто їхні безликі оболонки були їхнім прикриттям. Про свою винятковість знали лише вони удвох. То була їхня Велика Таємниця, то був їхній Великий Секрет, який вони присягнулись не розкривати нікому без згоди іншого. Та й ріки крові за ними не будуть текти. Дем’ян від початку знав, що власні руки він не маститиме. Він буде розумовим центром усього й працюватиме винятково мозком. Він вправно керуватиме процесом, продумуючи кожну дрібничку, кожну деталь, щоб усе було бездоганно, ідеально. Наче павук, він майстерно плестиме свою павутину, систему свого Власного Всесвіту, перебуваючи в непримітному закутку, виповзаючи зі своєї засідки лише тоді, коли небезпека бути поміченим відступає.

Саме так і було.

Яна сиділа на березі Усті, злившись із вербовим віттям і довколишньою сірістю. Сірість ця була для неї безмежжям, яке затягувало у свої безликі глибини так, що сердешній не було за що вхопитись, аби лишитись на острівці власного «я» чи хоча б на його клаптику. У ньому не прозирає бодай крихітного промінчика надії на майбутнє. Бо майбутнього нема. Просто нема. Як нема її. Вона ж бо така сама сірість. Пошматована важкою меланхолією. Спустошена самотністю.

Вона була самотньою всюди. Її ніде не помічали. Особливо в натовпах. Адже в юрбі загубитись найлегше. Усе своє свідоме життя, що Яна себе пам’ятає, вона була занурена в нестерпно-сіру прірву. Її часто долали важкі розпачливі думки про власну нікчемність, і лиш віднедавна вона почала думати про самогубство. Бо лише так вона могла звільнитися від цього нестерпного всепоглинаючого відчуття.

Яна довго йшла до цього рішення, обмірковуючи себе, своє життя і можливі шляхи подолання цієї жалюгідності. Але не знаходила жодної зачіпки, жодної причини лишитись. Вона навіть не уявляла, що у світі могло існувати щось, що порушило б її обдумане і нарешті ухвалене рішення. Вихід був один: звільнення. Бо який сенс у нікчемному існуванні?

Було трохи дивно, що рішення покінчити з життям вона прийняла лише тепер. Як вона терпіла таке життя, себто існування? Це ж так нестерпно! Вона дивилась у каламутну воду Усті, в якій колихалось її відображення, і її нудило. Яке ж воно жалюгідне!

Несподівано поряд зі своїм відображенням у воді Яна помітила ще одне. Спершу вона не зреагувала на це. Їй здалося, що то у неї роздвоїлося в очах: відображення було схожим на її власне. Але воно не зникало, тож вона поволі озирнулась.

Поруч стояв хлопець і розглядав її якимсь зачудовано-зацікавленим поглядом. Яна знову не повірила своїм очам. Ну хто, хто може з цікавістю розглядати її? І чого раптом? Хіба для того, аби познущатись. Отаке вона може припустити. Оце не було би для неї несподіванкою. Але в його зацікавленому погляді не було й сліду насміху чи намагання поглузувати.

Вони мовчки дивились одне на одного якийсь час – може, то тривало хвилину, може, більше. Яна спіймала себе на думці, що вона неначе у дзеркало дивиться. Хлопець був схожим на неї: русявий, згаслі сірі очі за подряпаними скельцями окулярів, глибока зморшка між бровами – свідчення того, що хлопець не радіє життю. Він був таким самим нещасним, як і вона.

Яна відчула, що дивиться на хлопця таким же зачудовано-зацікавленим поглядом, як і він на неї. Аж не повірила, коли відчула, що губи її мимоволі ворухнулись у півусміху. Хлопець теж усміхнувся їй, а тоді сів поряд з нею на бетонну плиту.

– Дем’ян, – коротко сказав.

– Яна, – так само коротко відповіла вона й знов здивувалась тій невимушеності, що запанувала поміж ними з першої ж миті.