Звісно, у договорі існувало ще багато пунктів і підпунктів, добре продуманих і відпрацьованих часом. Це так, основні віхи, котрі повідомлялися при першій зустрічі, яка й мала визначити подальшу долю найнятої людини.

Дем’ян не може точно сказати, що в його житті подобалось йому найбільше, від чого він, так би мовити, ловив більше кайфу: від тріумфального сходження сходинками вгору, від усвідомлення своєї могутності чи ж від солодкого присмаку перемоги після кожної успішної оборудки. Але та мить, коли, наче за помахом магічної палички, із сірого непримітного чоловічка під машкарою бідного «безхатченка» він перетворювався на самодостатнього владного багатія, була особливою. І розділяла з ним цю магію Яна. Бо так само перетворювалась із сірої миші на королеву. Його королеву. Він дарував їй коштовні подарунки, прикраси. Вони їздили за кордон. Згодом такі поїздки виливались у розширення їхнього бізнесу, бо завжди траплялись потрібні люди.

Дем’ян мовчки згадував усе це, дивлячись на матір, що вмирала, й батька, який ледве дихав, і раптом гнів в’язкою лавою затопив груди. Йому перехопило подих. Він мусить, мусить розказати їм правду! Інакше вони так і помруть з думкою, що їхній син ідіот! Він не може цього допустити! Нехай це слабкість, нехай він не обговорив цього з Яною, але, зрештою, головний у їхньому союзі він. Тож і рішення може ухвалити сам.

Він вискочив на балкон і почав хапати пересохлими губами повітря. Якою б міцною не була його нервова система, все ж іноді вона давала збої. Напади нестачі повітря з ним траплялися час до часу. Такий собі побічний ефект. Були ще деякі, як-от безсоння, мігрені. Але то дрібниці. Усе минеться. Дем’ян поволі заспокоїв дихання, набираючи повні груди повітря.

Повернувшись до кімнати, він сів на стілець біля ліжка матері, глянув на її потемніле обличчя, тоді перевів погляд на батька, що куняв поряд. І тихо почав свою розповідь.

Було так кумедно стежити за їхньою реакцією! Так химерно перекошувались їхні обличчя: спершу від несподіванки й недовір’я, затим від подиву, оторопіння і якогось невимовного відчаю.

Бідні, бідні старі! Та що він може вдіяти? Нічогісінько! Бо процес під назвою «правда» уже запущено.

Звісно, вони не вірили Дем’яну, хоча десь у глибині душі припускали, що це може виявитись правдою. Усе те божевілля, що він розповідав, не налазило на їхні спантеличені старечі голови. Враження від синових одкровень були такими потужними, що й без того підірване здоров’я стареньких просто не витримало того потрясіння.

Боже, що ж за демона вони породили? Як це сталось? Вони ж так чекали дитину, так довго не могли її зачати, і нарешті, після втрати останньої надії, диво сталось. Їм уже було трохи за сорок. Пізня, довгождана дитина. Якої радості, якого щастя вони зазнали! Чоловік на руках носив вагітну дружину, молився на її роздутого живота й чекав миті, коли обоє спізнають радість батьківства.

Хлопчик народився здоровеньким і гарненьким. Вони тішилися ним, тішилися своїм довгожданим сином, мріяли, що він буде найкращим. І він так радував їх! Усі заздрили їхньому щастю.

А потім раптом щось сталось. Одного дня він геть змінився. Його неначе підмінили! Зі славного, милого хлопчика він перетворився на холодного, злого, байдужого і якогось тупого. Його погляд був відстороненим і безпристрасним. Його неможливо було зрозуміти! До нього неможливо було достукатися!

Вони щиро не розуміли, що таке трапилося з ним, водили його по лікарях, психологах, але марно. Ті лиш безпорадно розводили руками: зовні схоже на розумову відсталість, але, зважаючи на те, що донедавна ця дитина була цілковито нормальною, адекватною, ще й доволі успішною у навчанні, вони не можуть точно сказати, що таке з нею трапилось. До того ж аналізи хлопчика були хорошими і не засвідчували якоїсь підступної хвороби, яка мала би такий вплив на психіку і зміни особистості. Таких випадків у своїх практиках вони ще не зустрічали…

Батьки були в розпачі. Доходило до того, що хотілося здати сина в який-небудь інтернат для розумово відсталих, але щось їх зупиняло. Може, надія на те, що трапиться якесь диво і він знову стане таким милим, славним хлопчиком, яким вони його знали до цього божевілля.

Але дива не сталося. Дем’ян виріс і полишив їх, не повідомивши, куди й за чим він подався. Рік по тому вони отримали від нього короткого листа, в якому він повідомляв, що з ним усе гаразд. На конверті була вказана зворотна адреса: абонентська скринька Сумського поштамту. Отже, він не хотів, аби вони дізнались його фактичну адресу. От дивний! Наче вони би поїхали його відвідати! Та вони були тільки раді, що він сам лишив їх! Чому так далеко його занесло від рідного міста, він не пояснював. Відтоді раз на рік вони отримували від нього такого ж короткого листа, щоразу з іншого міста.

А якось він приїхав. Нічого не пояснюючи, не розповідаючи, зайшов до своєї кімнати і, зачинившись, довго там пробув. Після того, так само нічого не пояснюючи, знову зник. І більше не повернувся. Хоч так само щороку вони отримували від нього короткий лист. У останньому, наче щось відчуваючи, попросив, що, якщо раптом із ними щось трапиться, нехай вони повідомлять його.

Невдовзі після цього злягла мати. Вона благала чоловіка не повідомляти про це сина. Наче знала, що полегшення від побачення з ним їй не буде. Та чоловік не послухав. Нишком пішов на пошту й відправив телеграму на абонентську скриньку Запорізького поштамту, вказану на останньому синовому листі. Навіть не сподівався, що телеграма дійде до сина і він приїде попрощатись із матір’ю, – він уже міг бути в якомусь іншому місті. Звідки було знати батькові, що раз на тиждень синова подруга Яна перевіряла ту скриньку за Дем’яновим дорученням? Він з дружиною й гадки не мав, що в сина може бути подруга чи взагалі якась жива істота поряд із ним.

Він також не підозрював, якою фатальною виявиться та остання зустріч. Бо хто міг подумати, що замість сина, хоч і розумово відсталого, до них приїде справжній монстр, який погубить їх, відібравши право на спокійний відхід у вічність…

Дем’ян стояв коло Усті й дивився в брудну каламутну воду. Він щойно поховав обох батьків і мав якесь химерне відчуття. Наче й не дуже його це засмутило, утім, щось було не так. Щось вибило його зі звичної колії, зі звичного руху Своїм Шляхом. Що – він не міг збагнути. Поки що. Але обов’язково розбереться із цим і впорається – що би там не було. Він – сильний.

Коли повертаєшся до своїх старих місць, мимоволі занурюєшся в минуле. За цих кілька днів, що Дем’ян провів у Рівному, він пережив усе заново. Він згадував першу зустріч з Яною отут, на цьому самому місці! Згадував їхній шлях разом, від самого початку. Дем’ян спіймав себе на думці, що хотів би повернутись у минуле. Йому відчайдушно захотілось відчути той момент, коли вони з Яною лише починали свій шлях. Якось так добре тоді було, так легко! Може, тому, що ще не було на душі тягаря смертей? Та ні, що за дурниці! Ніякого тягаря немає! Бувають лише нікчемні думки, недостойні Великого Дем’яна. Тож геть їх із голови! Час подумати про подальші плани.

Дем’ян знав, що у Рівному він має парочку незначних, але зайвих хвостиків. І хоч вони й незначні, але їх треба позбутись. Вони йому не потрібні. Правила є правила. Він їх установлював, тож не має права відступатись від них тепер.

Він чудово знає, що є чоловік, який, щоб уникнути відповідальності, розіграв свою смерть. Це ж треба, як він надурив усіх! Ну просто маг-ілюзіоніст, чорт забирай! Хоча по ньому й не скажеш, що він вирізняється винятковими розумовими здібностями. Та й чого можна очікувати від необтесаного селюка? Думав, що хитріший від усіх! Помилився. Його треба позбутись.

Є ще один чоловік: якийсь задрипаний скрипаль. У день ліквідації Катерини він там вештався і викликав ментів. До того ж вони з нею типу зустрічалися, тож вона могла йому вибовкати що-небудь. Закоханій жінці взагалі вірити не можна: від любові їй миттєво зносить дах, і вона, затуманена, вже не відає, що творить, себто патякає. Почуття заважають ефективній роботі. Хоча вона була дуже хорошою компаньйонкою, відданою. Йому направду шкода, що він втратив її. Утім, правила для всіх однакові (окрім Яни, певна річ). Катерина сама винна, що сплуталась із тим скрипалем. Тож вона сама себе погубила. Словом, скрипаля також треба ліквідувати.