– Що ти тут робиш? Чому ти тут? – спитався Дем’ян.

– Не знаю.

– І часто ти сюди приходиш?

– Буває.

– Ти знаєш, що це моє місце?

– То й що?

– Нічого. Просто дивно, що ти сидиш на моєму місці.

– Нічого дивного.

Дем’ян глянув на неї з півоберта.

– То ти так думаєш, що нічого дивного.

– Я би сюди більше не прийшла, не переймайся.

– Чому?

І якось уже так сталося, що цього короткого, на позір незначущого діалогу вистачило, аби обоє зрозуміли: вони – близнюки, котрі були розділені, а тепер нарешті зійшлись. Яна розповіла йому про свій задум, який чомусь уже не видавався їй прийнятим до втілення. Вона вперше в житті відкрилась людині! І вийшло це так природно, що потім вона ще довго згадуватиме ту їхню розмову і зустріч.

Навіки закарбується в її пам’яті день, коли ВІН вихопив її з тієї безмежної сірості, зі спустошення і меланхолії… Та що там – смерті! Бо якби вона не сиділа там, на його місці, і не зустріла його, її б не стало якщо не того дня, то вже наступного точно. Вона була лиш за півкроку від цього. Тож природно, що вдячною вона йому була до смерті.

Вони поклялися бути разом, що б не сталось, і клятву відданості засвідчили кров’ю. У буквальному сенсі: невеличкі розрізи на долонях, з’єднані в одну спільну пульсуючу рану, скріпили навіки їхній союз.

Отож, Дем’ян, отримавши звістку від батька про те, що мати помирає, приїхав до Рівного, щоб попрощатися з нею. Спершу він чемно сидів біля її ліжка і мовчки дивився на вкрите зморшками потемніле обличчя, безбарвні маленькі сірі очка з мутною жовтуватою поволокою, сухі потріскані синюваті губи, що якось дивно посіпувались, на тонкі поморщені кістляві руки, що тремтіли. Чи було йому шкода матері? Анітрохи. Він не любив своїх батьків. Вони його, власне, теж. Це у них було взаємно. Але приїхати мусив. Він хотів побачити їх востаннє.

Мимоволі згадалося безбарвне дитинство, сірість, у яку він був занурений. Чорно-білими картинками спливали в пам’яті материнські докори й батькове несхвалення, їхнє спільне безмежне розчарування у єдиному синові, якого вони не приховували і повсякчас виплескували на нього. «Наш син – ідіот!!! Як це могло статись? Як ми це допустили?!» – чи не щовечора, за спільною вечерею, билась в істериці мати, розпачливо горлаючи до батька й обпікаючи люттю свого сина. Дем’ян сидів за столом, утиснувши голову в плечі, непомітно позирав на розчервоніле материне обличчя, на викривлене гнівом батькове лице і відчував… задоволення. Так. Задоволення від того, що йому вдається дурити всіх.

Це була частина плану. Дем’ян свідомо пішов на цей крок, удаючи із себе тупого, дурного хлопчиська, котрий чи то лінувався, чи то не міг добре вчитися й отримувати гарні оцінки. Ніхто не знав, що насправді він обожнював учитися, чудово знав усі предмети, йому добре давалось навчання. Він любив книжки, брав їх у бібліотеці, приносив додому й потайки читав ночами під ковдрою. І вчився добре до п’ятого класу. А в шостому раптом усе змінилось. Він сидів на уроках, вдаючи відсторонення і байдужість, крадькома хапаючи слухом кожне вчительське слово. Але в щоденнику приносив двійки, одиниці. Для різноманіття – трійки. Він з легкістю міг би лише за день перебування в школі виправити всі оцінки. Міг довести вчителям, що він геній у навчанні, що він розумніший від усіх відмінників, разом узятих. Проте у нього був план. І всі довкола мали вважати його безмозким ідіотом, інакше його план не втілився б у життя. Бо відмінники завжди в центрі уваги, а нікчемні двієчники нікому не потрібні. А він мусив переходити в тінь, перетворюючись на безтілесну, нічого не значущу сіру масу.

Це було цілковитим божевіллям. І якби хтось дізнався про цю його гру – хоч хтось один! – Дем’яна запроторили б до божевільні. Бо все це не вклалося б у нормальній людській голові, виглядало ідіотизмом, хворою маячнею. Проте Дем’ян був упертим у досягненні своєї мети, вірним своїй ідеї, послідовним і принциповим. Тож усе мало йти за планом. Геніальним, чорт забирай, планом!

Закінчивши абияк школу, він лишив своїх батьків наодинці з їхнім всеохопливим розчаруванням і вирушив утілювати свій план. На той час він уже зустрів Яну. Це сталось випадково. Прийшовши одного разу на своє улюблене місце – до Усті, попід довге вербове віття, де полюбляв зливатись із сірістю місцини, – він помітив дівчину, яка сиділа на його місці й дивилась у воду. Дем’ян умить оторопів від несподіванки. Якась непримітна особа, сіра миша, сидить точнісінько на ЙОГО звичному, облюбованому НИМ, місці! Чому саме тут і саме тепер, коли він сюди прийшов? Та вже наступної миті вбачив у цій зустрічі знак: вона не випадкова. Бо нічого просто так не відбувається. І йому вистачило кількох хвилин спілкування з дівчиною, щоб зрозуміти: він не помилився! Він, як завше, має рацію! Вона просто створена для нього!

Він дивився у її маленькі сірі очка, що ховалися за потьмянілими скельцями окулярів, і тетерів: та вони ж як близнюки! Вони однаковісінькі! Хай їй грець! До того ж пильний до деталей Дем’ян помітив ще один важливий знак: її ім’я – Яна – було складовою його власного імені – Дем’ян. Отже, вона точно потрібна йому, вона його доповнить.

І вона таки доповнила його.

Починати було особливо цікаво. Невідомість така манлива, а смак перших перемог такий хвилюючий! Тоді все незвідане видається захопливим і спокусливим. Звісно, водночас то була важка праця, багато важкої праці, до того ж небезпечної – все ж бо незаконне небезпечне. Але хто придумав закони? Чому він мусить підкорятися чиїмсь дурнуватим законам, коли у нього є власні? Це ж його особисте життя, його особистий вибір!

Вони з Яною винайняли квартирку на околиці міста й почали поволі втілювати свій план. Для початку потрібні були гроші. Багато грошей. Але це було не так складно, Дем’ян підготувався як слід до цього старту. Він опанував комп’ютер і став справжнім хакером. Кілька днів – і в своєму розпорядженні мав кілька рахунків із пристойними сумами. А далі все пішло як по маслу. Часто спрацьовував закон притягання потрібних людей. Без потрібних, відданих йому людей було б нереально стати на ноги й втілювати свій план. При цьому лишаючись у тіні, не афішуючи зайвий раз свою персону й водночас контролюючи кожен крок кожної найнятої людини.

Щоб запущений механізм працював чітко і не давав збоїв, щоб успішно проверталися справи, потрібно старанно й чітко дотримуватися встановлених правил. Правило перше. Жодних почуттів із людьми, які працюють на тебе. Як там кажуть: нічого особистого? Так. Нічого особистого, лише бізнес. Правило друге. Жодних промахів, жодних помилок. Звісно, усі потрібні люди, котрі притягнулись і пройшли ретельну перевірку на надійність, до того ж підписали власною кров’ю договір про нерозголошення, де зазначено їхнє слабке місце, на яке у разі погрішності можна натиснути, зазвичай вірно і віддано служать своєму господареві. Але невдачі бувають. Невдач і похибок ніколи не можна виключати. І тут – дивись правило перше: нічого особистого. Лише бізнес. Тож той, хто припустився помилки, має бути ліквідований. Інакше вся справа полетить шкереберть. А цього в жодному випадку допускати не можна. Бо начебто дрібничка може згодом вилитись у велику проблему, і справа всього життя закінчиться смертю. Бо у в’язницю Дем’ян не планував потрапляти. Якщо б раптом його викрили – він покінчив би зі своїм життям. Такого провалу, як викриття, він би не зніс. А люди – істоти говіркі, полюбляють патякати, і навіть договір про нерозголошення тут не допоможе. Це було єдине правило, яке не стосувалось Яни. Далі логічно витікає правило третє, яке сповіщає: жодних відступів від правил, жодної самодіяльності, лише чіткий план дій за затвердженою інструкцією. Інакше неодмінно буде провал. І, нарешті, правило четверте. За свою відданість і професійну роботу люди щедро нагороджуються. Дуже щедро. Власне, саме за гроші люди й були готовими підписати договір власною кров’ю. Вони чітко знали, на що йдуть і що отримають натомість.