Випадок з «воскреслими» вояками, який зацікавив Федора, також Димчиних рук справа. Її рук та ще, звісно ж, дикого вересу. Трапився він із вояками генерала Брусилова. Вони нібито після того, як випили вересової «медовухи», аж два дні лежали як мертві, а на третій ожили, але нічого не пам’ятали. У Туричах про це всі знають. Хтось, мабуть, і направив Федора до Димчиного хутора за цією історією. Тож його зустріч з Даною була не випадковою.

Дана чула про це і від сусідів, і від своїх батьків. Як і про весь той тривожний час, у який їй суджено було народитися.

Солдати царської армії стояли у Туричах двічі. Першого разу, як війна тільки почалася, протрималися недовго. А як уже збиралися відступати, то наказали збиратися у дорогу і місцевим жителям – їх поспіхом евакуювали на схід. Такого виселення зазнали не тільки Туричі, обезлюдніло тоді чимало й інших сіл та містечок на значній території Волині. Генерал Брусилов вирішив застосували тактику «випаленої землі» – залишити після себе безлюдну, мертву територію, на якій би супротивники російської армії не могли отримати жодної підтримки населення, ні харчами, ні реманентом, ні теплим прихистком у хатах.

Ну який же селянин погодиться добровільно покинути свою землю, хату, господарство і волоктися у невідомість? Перелякане село гуло, як розтривожений вулик. Але людей, які ледь встигали вхопити сякі-такі пожитки, солдати вантажили на фурманки – і в дорогу. Хто відмовлявся їхати, чинив спротив, зразу ж ставав безхатьком – брусиловці ходили вулицями із запаленими смолоскипами і штрикали їх під стріхи осель непокірних. Знову ж таки тактика: не буде людям де жити, то не буде і прив’язки до місця, мусять підкоритися і їхати.

Половина села пішла тоді з димом. Сім’ї, вивезені у східні області України та в Росію, так і не повернулися додому до кінця війни. Дехто з них приїхав аж у двадцятих роках, дехто назавжди залишився на чужині.

Ті ж, кому вдалося вчасно зметикувати, що воно й до чого, і не далися, щоб їх випровадили із села, втекли до лісу, за непрохідні болота, куди брусиловські вояки боялися поткнутися. Вирішили: краще лишитися без хати, ніж покинути свою землю. Там і перебули час, поки в селі мінялася влада. Після відступу російської армії повернулися у Туричі, на свої згарища. Мусіли оселятися у вцілілих будівлях тих, кого царське командування евакуювало. Мали надію до повернення земляків відбудуватися і перебратися у власні хати. Але війна все котилася і котилася то в один, то в інший бік, крутилася і крутилася по колу, товклася, як Марко проклятий по пеклу, і кінця-краю їй не було видно. Тож чекали терпляче, поки ця вселенська бійня закінчиться, щоб уже тоді братися за будівництво.

Після відступу царських вояків наполовину спалені Туричі перейшли до австрійців. Австріяків у селі зустріли похмурою настороженістю. Офіційно саме вони були ворогами для місцевого населення, бо ж Волинь належала до Російської імперії. Та мужицький розум підказував, що ні одні, ні другі місцевим не друзі, що як для росіян, так і для австрійців це поліське село, заховане серед лісів, у яких колись жили горді тури (звідси і Туричі), – всього лиш територія бою, а вціліє воно чи згорить дотла разом із усіма його жителями – обом арміям, як і обом чужим державам, байдуже.

Та саме з австрійцями у Туричі прийшли українські січові стрільці. Патріотично налаштована інтелігенція – студенти, ліцеїсти, викладачі, поети, художники, співаки – утворили в австрійській армії свою добре вишколену військову формацію, яка намагалася розбудити етнічну пам’ять на землях, поневолених Російською імперією.

Молоді вояки-добровольці сколихнули Туричі і дуже хутко й легенько прихилили його до себе. Їхні запальні слова про Україну, про рідну мову і церкву нікого не залишали байдужим. У цій страшній війні, що втягнула у себе понад півтора мільярди людей, майже три чверті всього населення Земної кулі, по два боки фронту, в обох ворогуючих військово-політичних блоках не зі своєї волі опинилися і тисячі українців, які, за законами війни, змушені були вбивати одні одних. А січові стрільці закликали до єднання українців, до створення своєї держави. Вони співали українських пісень, відкривали у селах українські школи.

У Туричах приміщення школи ще ніколи не було. Його взялися будувати. Хлопці зорганізували толоку, і на неї прийшли всі – від малого до старого. Селяни привезли з лісу деревину, різали і стругали дошки, молоденькі січовики доставили звідкілясь червону черепицю на покриття школи, зо два десятки столів, зошити, ручки, підручники, вивісили над ганком жовто-блакитний прапор і навіть самі взялися навчати сільську дітвору українською мовою.

Та як тільки російська гвардія прорвала австро-угорсько-німецьку оборону і болотисті береги Стоходу поховали у «братській могилі» драговини тисячі солдат і офіцерів з обох боків, разом з австрійською армією відступили і січові стрільці. Припинила роботу школа, притихло, зачаїлося, насторожено поглядаючи з вікон, село. Воно добре пам’ятало, що чинило військо російського царя за першого приходу. Багато хто до цього часу так і не знав, що сталося з їхніми родичами, яких тоді евакуювали – куди їх відправили, чи колись ще повернуться вони додому і чи й живі досі? А що як тепер все повториться? Що як царські офіцери знову почнуть відправляти селян невідь-куди або пускати з димом їхні обійстя?

Цього разу генерал Брусилов не збирався відступати. Добре спланований наступ, названий пізніше Брусилівським проривом, обіцяв йому перемогу. Його солдати, що розташувалися у селі, насамперед зірвали жовто-блакитний прапор на школі, замінили його на російський з двоголовим орлом. Селяни ховали від них не тільки пожитки, але й доньок. Зрештою, цей живий скарб під час усіх на світі воєн ставав здобиччю голодних, загрубілих від кривавих побоїщ вояків. І ця не була винятком.

Марійці Лисюковій ще й шістнадцять не виповнилося. Красуня з пишною русявою косою і синіми, як льон, очима, сиділа на горищі й носа не сміла висунути. Батьки тільки ввечері приставляли до ляди драбину і дозволяли дівчині спускатися. А вранці – знову до схованки.

Того вечора вона спустилася, як завше, зайшла до хати. Тільки взяла ложку в руки, щоб повечеряти, а тут і непроханий гість на поріг – рукастий здоровило з порожньою пляшкою під пахвою. Побачив дівчину, п’яно гикнув від здивування, радісно засміявся, осліплений її юною вродою, хотів обняти. Злякана Марійка – з хати, він – за нею. А батько ззаду – заступом по голові. Той і звалився на землю, як лантух з половою. Вночі прийшов до тями, протверезів, пішов до своїх, заявив про ворожий замах прибічника австріяк на його життя. Хату Лисюків оточили, взяли штурмом, обнишпорили кожен закуток, але нікого не знайшли – господарі з донькою зметикували, що залишатися вдома небезпечно, і поки солдат приходив до тями, втекли до родичів у сусіднє село.

На світанку солдати зігнали всіх туричівців до старої олійниці. Зазвичай вона починала працювати восени, тоді до неї і звозили насіння соняхів, льону, ріпаку, з якого били олію. Цієї ж пори приміщення стояло порожнє. Але цього ранку у ньому вже ніде було і яблуку впасти. Двері зачинили на засув знадвору. Пригрозилися, що підпалять олійницю увечері, щоб у темряві видніше було, як горить. Чи справді збиралися підпалити, чи тільки хотіли добряче полякати людей, – цього ніхто так і не дізнався. Але люди, голодні, змучені тиснявою і задухою, справді дуже настрашилися: у війни своє беззаконня, можуть і спалити, а не спалять, то відправлять невідь-куди, як це вже було.

Один хлопчина, політок[11], утік із села – він якраз вийшов на подвір’я до вітру і побачив, як до хати прийшли солдати. Чимдуж помчав у поле, а потім – до хутора Калапуш.

Димка тоді жила ще зі своєю матір’ю. В селі вже потроху забували про її пристрасний роман з драматичним фіналом. Казали, була вона дівкою вельми гоноровою, перебірливою і неприступною. Багатьом сільським хлопцям гарбуза піднесла й одкоша дала. А то поїхала до Ковеля на гостину і як поробив їй хто – залюбилася в молодого маляра. І він нібито аж спалахнув від її гарячого погляду, як солома від сірника. Солома, як відомо, хутко згоряє. Пах – і вже тільки купка легенького попелу. А Димка – гонорова однолюбка. Вона ж стільки часу чекала того свого великого кохання. Ну от і діждалася. Втратила через нього голову, кинула і хутір, і батьків, поїхала до міста, найнялася на роботу у багатих людей. Чи жили вони разом з тим її обранцем, чи тільки любилися таємно, ніхто не знав. Нібито був той маляр теж із заможної родини, яка не захотіла прийняти сільську дівку і лийнула свій цебрик холодної води на їхнє гаряче кохання. Сховала Димка у своєму серці на все життя жаринку палючу від того полум’я, що так обпекло її, та й повернулася на хутір. Заміж так і не вийшла, хоч і потому до неї не раз сваталися. До старості не могла забути того маляра. Зосталася при матері у статусі слухняної учениці знахарської справи і з ореолом дивачки-відьмачки.