От і тепер. Хлопчина до хати, а Димка Мокрину, матір свою, кличе. Та вислухала задиханого політка[12], кивнула до доньки, показала рукою на комору.

– Тая, з мохом… Сама знаєш…

Димка пішла до комори, винесла обмотаний полотниною і обплутаний сивими пасемцями павутиння слоїк з червонувато-бурою рідиною.

– Постав у теплу воду, – наказала Мокрина. – Давній він дуже, загус уже.

Димка налила у баняк води, вставила у нього слоїк, підштовхнула баняк рогачем у піч, де якраз домлівала якась страва. Вона й сама знала, що давній загуслий верес треба нагріти, щоб він знову став рідким. Зі слоїка перелила напій у дві темно-зелені пляшки. Мокрина перехрестила їх:

– Благослови, Боже, на спасіння громаді!

Тоді перехрестила доньку:

– Хай тебе береже Мати Божа!

Димка поклала у кошик пляшки, прихопила кусень сала, десяток яєць.

Солдати ще допивали в хаті сільського старости червоно-буру «медовуху», що мало до сказу їх не довела – вони вже після першої чарки почали якось дивно сміятися, потім стали голосно реготати і несамовито верещати, ніби їм було пороблено. А жителі села, визволені Димкою із замкненої олійниці, вже готувалися в дорогу. Тільки не на чужину, а до рідного лісу, за непрохідне Бузькове болото, де вони вже ховалися за першого пришестя російської армії, коли не захотіли їхати на чужину. Господарі поспіхом скидали на фурманки хатні пожитки, вантажили зерно і бульбу, виганяли з хлівів домашню худобу, ловили птицю.

Коли п’яні вояки поклали сонні голови на стіл поруч із порожніми пляшками з-під вересового меду, перша фурманка якраз виїхала з села. За нею потягнулася друга, третя, четверта…

Наступного дня до села приїхала ще одна група вояків. Тут вони мали підкріпитися, запастися харчами. Натомість – порожнє село: ні людей, ні коней, ні навіть собак. А в обійсті сільського старости – мертві пияки за столом. Вдарили на сполох, кинулися по дворах, обшукали всі садиби, зрештою докумекали, що це хтось із сільських допоміг солдатам так заснути і все село після цього втекло до лісу. Втікачів видавали і глибокі сліди фурманок на мокрій землі.

Кинулися за тими слідами, дійшли до болота. Але коли один з солдатів ступив на стежку, порослу багном, і тільки булькнув у драговину, всі інші повернулися до онімілого села. Тіла забрали з хати старости і поскладали рядочком у церкві, відспівування їх мав провести капелан. Наступного дня взялися копати братську могилу. Викопали, прийшли з ношами за мертв’яками, а ті якраз вихитуються з церкви – зелені, охлялі, схожі на привидів.

Село після того майже місяць переховувалося у лісі. Повернулося, коли військо вже далеко відкотилося. Казали тоді, що Мокрина пригостила вояків якимось особливим вересовим медом. Що вона додала у нього, крім квітів, – так і залишилося таємницею.

– Вже й півні поснідали, а наша красна дівойка досі з подушкою обнімається! А людські діти ондечки бульбу копають! Бо в тіятрах до самого досвітку не сидять! Бо на гульки не ходять, коли на полі стіко роботи!

Півні ще й лапи не обросили і дзьоби не намочили – он тільки-тільки злітають із сідала і розправляють крила перед своїми розкудкудаканими курячими гаремами. І на городах такої ранньої пори – ні лялечки. Але Дана мовчить. Спробуй запереч – тоді вже маму до полудня не зупинити. Хай уже насабаниться[13], хай відведе свою душеньку.

У школі вчора виставу показувати не дозволили – солтис заборонив, сказав, то польська школа, а п’єса мужицька. Люди запротестували, збиралися послати делегацію до пана Косінського, просити, щоб на солтиса вплинув. Але солтис тільки хмикнув: ідіть-ідіть, і від пана те саме почуєте, що й від мене. Думаєте, я з ним не радився? Сам придумав – сам сказав? Хочете дивитися свою виставу – шукайте собі якесь подвір’я. А то доходитеся до того, що ваш театр зовсім видворять із села. Делегати почухали потилиці та й махнули руками.

Дана здивувалася: ніби ж і не вредний Януш Косінський. Зовсім не такий, як, скажімо, пан Варгіцький у Підлісному. Той завше приндиться, каверзує, а часом як з ланцюга зривається – репетує, аж ногами тупає. Торік людям за роботу не заплатив. Гнулися, гнулися на нього селяни, і в маєтку, і на полі, а він в кінці ще й винними їх зробив. Сказав, що їхні свині його поле перерили і бульби на кілька лантухів зжерли. А це ж збитки, і хтось же за них платити має. От і вважайте, хлопи, що відробили панові за своїх дурних голодних свиней. Скільки не доказували йому, що то дикі вепри з лісу занадилися, що й на людських городах від них спасу немає, бо розплодилося тої звірини так багато, що доведеться біля села сторожів ставити, а в лісі відстріл робити. Але з Варгіцького – як з гуски вода. Де ж би, щоб його пропало!

Ні, Януш Косінський не такий. Він спокійний, розважливий, бібліотеку велику має. Якось Дана з мамою ходила на роботу до панського маєтку, то пан навіть сам розказував їм, як трускавки вирощувати і як збирати. Для села ті трускавки – дивовижа. У лісі вони ростуть дрібненькі, і за малину, і за ведмеді[14] менші. А тут такі кругляки, що кілька ягід з’їси – і вже ситий. А ще тоді пан дозволив Дані взяти в його бібліотеці книжку. Спочатку здивувався трохи, що мужицька цурка[15] любить читати. А тоді аж заусміхався до неї – то добре, бардзо[16] добре, от він свого Михалка ніяк не може змусити читати, хоч той і гімназію в Холмі закінчив.

Щоправда, всі книжки у панській бібліотеці тільки польською мовою, але ж польською Дана і в школі вчилася. Спочатку у них був хоча б урок української, бо того вимагав «кресовий» закон. Але потім вчительку-українку чи то звільнили, чи то кудись перевели. Польські вчителі української не знали, тож і викладати її не було кому. Більшість сільських дітей саме через ту чужу мову, що ніяк їм не давалася, і кинули науку. У шостому класі з Даною навчалося всього п’ятеро учнів.

Януш Косінський також навідувався до школи. Казав, що Туричам дуже пощастило, адже в сусідніх селах діти вчаться по хатах, а тут таке ошатне приміщення. Про те, що колись це була українська січова школа, ніби й забув.

Якось пані Яніна, вчителька літератури, організувала вечір, присвячений Адаму Міцкевичу, і запросила на нього пана Косінського. Той слухав, як учні вірші декламували, і тим, хто виступив найкраще, вручив по збірочці «Кримські сонети». Дана іноді перечитує її, а тоді заплющує очі й уявляє собі Чорне море, високі хвилі, білі вітрильники на синій воді, Акерманські степи, таємниче місто Бахчисарай, гору Аю-Даг, вершину Чатир-Даг… Ох, як би їй хотілося побачити все це на свої очі! Як би вона хотіла полинути понад білим світом далеко-далеко, як у тій казці – за тридев’ять земель, у тридесяте царство!

Мама іноді сварить її за книжки. Каже: нащо дівчині забивати голову тою писаниною? Книжки для панів, бо їм більш нічого робити, як ті хвантазії читати. А сільській людині і так мороки вистачає. Та Дана уявити не може, як би жила, якби не мандрувала сторінками книжок.

Але цього разу такі незвичайні люди примандрували у їхнє село. Чого ж пан Косінський проти них? Чого заодно із солтисом? І чого той солтис раптом так сконозився? Тільки через те, що вистава мужицькою мовою?

Довелося театрові перебиратися із школи до Бондарукової клуні – вона найбільша на кутку. Прийшла на таку рідкісну оказію чи не половина села. Поклали дошки замість підмостків, поставили стола, принесли зі школи два стільці (добре, хоч це солтис не заборонив). У клуні хто сидів, хто стояв, але вміститися змогли далеко не всі – ті, хто прийшов пізніше, мусіли у двері заглядати, за дверима слухати.

Зібралася «вельмишановна театральна публіка», як сказав Федір, пізно ввечері, коли вже у господарках запорали всю роботу, нагодували свиней, подоїли корів, позаганяли у загородки гусей та качок. Бо ж неділя неділею, а бидло[17] голодним і недоєним на ніч не зоставиш, птицю надворі на розправу лисицям та куницям не кинеш. Тож і закінчилася вистава мандрівного театру пізно, а відтак і розійшлися всі аж за північ. Через Дану і батьки не спали – виглядали її. Але не це гризе маму, ой не це.