Артур Порджес

З англійської переклав АнтонТихий

Після місяців надзвичайно кропітких досліджень, перечитавши стоси збляклих рукописів, Саймон Флеґ врешті спромігся викликати диявола. Неоціненною була допомога дружини Саймона, фахового історика доби Середньовіччя. Саймон був лише математиком, йому бракувало знань, щоб розшифровувати латинські манускрипти, які рясніли рідкісними термінами з демонології Х ст., тож йому пощастило, що вона вільно читала такі документи.

Почавши з легкої суперечки, Саймон і диявол вдалися до завзятого торгу. Диявол супився, бо Саймон зневажливо відкинув кілька його найнадійніших гамбітів і легко помічав смертоносний гачок у кожній спокусливій наживці.

— Послухай-но краще одну мою пропозицію, — запропонував Саймон. — У ній, принаймні, немає жодних хитрощів.

Диявол роздратовано покрутив у руці кінчик хвоста, як люди часом крутять ланцюжок годинника.

Ну, гаразд, — ображено буркнув диявол. — Гірше не буде. То що ти пропонуєш?

— Я поставлю одне питання, — почав Саймон, і диявол пожвавішав, — на відповідь дається двадцять чотири години. Якщо не відповіси, муситимеш заплатити мені 100 000 доларів. Скромна вимога — жодних мільярдів чи Єлен Троянських на тигрячій шкурі. Звичайно, ти не помщатимешся, якщо я виграю.

— Згода! — пирхнув диявол. — А що поставиш ти?

— Якщо я програю, то протягом певного нетривалого часу буду твоїм рабом. І без мук і втрати душі — не за мізерні ж 100 000. Також я не шкодитиму друзям і родичам. Хоча, — поправився він замислено, — можливі винятки.

Диявол нервово посмикав себе за хвоста. Боляче смикнувши наостанок, він прийняв рішення.

— Не годиться.

Відмова звучала як остаточна.

— Мене цікавлять лише душі. Рабів і так доволі. Коли б ти знав, скільки людей ревно служать мені задарма! Ось мої щонайкращі умови. Якщо я не зможу вчасно відповісти на твоє питання, ти отримаєш не жалюгідні 100 000, а будь-яку суму в межах розумного. Крім того, будеш здоровий і щасливий довіку. Якщо я таки відповім — наслідки тобі відомі.

Він дістав з повітря запалену сигару і задимив, чекаючи на відповідь.

Саймон втупився у простір перед собою. На лобі йому рясно виступив піт. У глибині душі він завжди знав, що диявол не пристане на інші умови. Потім на його обличчі виступили жовна. Він ладен був закласти душу, що ніхто, людина, звір чи диявол, не зможе відповісти нацепитання за двадцять чотири години.

Включи мою дружину до тієї умови про щастя та здоров’я — і я згоден, — сказав він.

Диявол кивнув, вийняв із рота недопалок сигари, з відразою подивився на нього і торкнувся його вказівним кігтем. Той миттю перетворився на рожевий льодяник. Диявол запхав його до рота, аж прицмокуючи від задоволення.

— Твоє питання, — сказав він, — повинно мати відповідь, інакше наша угода стає нечинною. У Середні віки люди полюбляли загадувати загадки. Дехто пропонував мені парадокси, на зразок того про село, в якому є лише один перукар, який стриже тих, і тільки тих, хто не стриже себе сам. «Хто стриже перукаря?» — питали мене. Але Расел довів, що це питання безглузде і не має відповіді.

— Моє питання не є парадоксом, — запевнив його Саймон.

— Добре. Я на нього відповім. Чого посміхаєшся?

— Просто так, — Саймон стер з обличчя посмішку.

— Маєш дуже міцні нерви, — похмуро похвалив диявол і дістав із повітря пергамент. — Цікаво, чи вистачило б у тебе апломбу, якби я прибрав подоби одного чудовиська, яке поєднує найпримітніші риси вашої ґорили і венеріанського великого хлюпа, тварини…

— Не варто перевіряти, — поспішив запевнити його Саймон. Він узяв угоду, перевірив, чи все гаразд, і відкрив кишенькового ножика.

— Хвилинку, — сказав диявол, — дай мені простерилізувати ножа, а то заразишся. Він злегка подув на лезо, і сталь засвітилася вишневим кольором. — Ось. Тепер трохи — гм — чорнила, і все готово. Твоя риска — друга знизу, остання — для мене.

Саймон вагався, задивившись на червоний кінчик ножа.

— Підписуй, — підганяв диявол.

Саймон розправив плечі і підписався.

Додавши свій вигадливий підпис, диявол потер руки, кинув на Саймона відверто власницький погляд і весело сказав:

— Давай запитання. Тільки-но я відповім, ми вирушимо. У мене сьогодні залишилось часу ще якраз на одного клієнта.

— Добре, — сказав Саймон і зробив глибокий вдих. — Моє питання таке: чи істинна остання теорема Ферма?

Диявол ковтнув. Його впевненість уперше підупала.

— Чиє останнє що? — здушено спитав він.

— Остання теорема Ферма. Це математичне твердження, яке сформулював Ферма, математик XVII ст. Він написав, що довів його, але не навів самого доведення, і досі ніхто не знає, істинна ця теорема чи хибна. — Помітивши вираз дияволової фізіономії, він ледве втримався, щоб не посміхнутись. — Ось твоє питання — працюй!

— Математика! — вигукнув нажаханий диявол. — Невже ти гадаєш, що я мав час на такий непотріб? Так, я вивчав трівіум та квадрівіум, але алгебру? — і ображеним тоном додав: — Ото знайшов про що мене питати!

Саймонове обличчя неприродно застигло, зате очі сяяли.

— Гадаю, ти б радше збігав за 100 000 кілометрів і приніс щось розміром з Боулдер Дем!^*— покпив він. Простір і час для тебе не перепона, еге ж? Вибач, мені більше до смаку математика. Це просте питання, — додав він заспокійливо. — Воно стосується додатних цілих.

— Що значить додатне ціле? — спалахнув диявол. — Чи й взагалі ціле?

— Формально, — Саймон наче і не чув дияволового питання, — теорема Ферма стверджує, що рівняння xⁿ+ yⁿ= zⁿне має нетривіальних цілих розв’язків при цілому n, більшому за два.

— Що це все …

— Ти відповідаєш на питання, еге ж?

— А хто перевірятиме відповідь? Ти?

— Ні, — м’яко відповів Саймон. — Хоча я займався цією проблемою багато років, я не впевнений, що маю досить кваліфікації. Якщо ти віднайдеш доведення, ми подамо його до будь-якого престижного математичного журналу, і їхні експерти перевірять. Ти не можеш вийти з угоди — задача напевно має розв’язок, бо теорема або істинна, або хибна. І не мудруй з багатозначною логікою. На доведення маєш двадцять чотири години. Зрештою, чоловікові — вибач, демонові — з твоїм розумом і глибоким досвідом не важко за день трохи підучити математику.

— Тепер я пригадую, як мені дошкуляв Евклід, коли я навчався у Кембриджі, — сумно сказав диявол. — Мої доведення завжди були неправильні, хоча все було так очевидно. Варто було лише глянути на малюнок. — Він випростався. — Але я зможу. Я виконував і важчі завдання. Одного разу я полетів на далеку зірку і приніс літр нейтронію лише за шістнадцять…

— Знаю, — перебив Саймон диявола, — тобі чудово вдаються такі витівки.

— Аякже, витівка! — сердито відказав той. — Це було настільки складно — але досить з цим, я рушаю до бібліотеки. Завтра о цій годині…

— Ні, — виправив його Саймон. — Ми підписали угоду півгодини тому. Маєш повернутися рівно через двадцять три з половиною години! — диявол зиркнув на годинника. — Не поспішай так, — іронічно додав він, — зараз я тобі наллю чогось випити і познайомлю з моєю дружиною.

— Ніколи не п’ю на службі. І з жінкою твоєю мені знайомитися ніколи... наразі: — він щез.

Тільки-но він зник, увійшла Саймонова дружина.

— Знову підслуховуєш? — жартома насварив її Саймон.

— Ще б пак, — відповіла вона. — Любий, я хочу знати — те питання — воно справді складне? Бо якщо ні — Саймоне, я так хвилююся.

— Таки складне, — Саймон майже ожив. — Але більшість цього спершу не усвідомлює. — Бачиш, — він автоматично перейшов на лекторський тон, — дуже просто знайти два цілі числа, сума квадратів яких є квадратом. Наприклад, 3²+ 4²= 5², тобто 9 + 16 = 25, так? «anybody can find two whole numbers whose squares add up to a square. For example, 32 + 42 = 52; that is, 9 + 16 = 25. See?»