А зараз вони йшли іржавим підсвітом, і місто більше бачилося Софії якимсь потойбічним сном. Кожним нервом вона відчувала свою годину. Вона, як ніхто інший, розуміла, що нині настав її час. Софія знала, що все, що зараз запустилося за допомогою невідомих механізмів, вона роками виношувала, як найдорогоціннішу отруту, настояну і законсервовану в її мріях, образах і ще чомусь. Вона носила це так довго, як жінка може довго носити дитину. Спочатку в своїй макітрі, де перетиралися найжорстокіші, найсмачніші інгредієнти малинових мрій, думок та ідей. Вони терлися, накисали, роздувалися і стали для дівчини поживою і водночас отрутою. Світ, той світ, з його дешевим кайфом, не влаштовував її. Як не влаштовував Артура і решту. Зараз усі вони, включаючи Надію, зупинилися біля будівельного гіпермаркету.

Вся решта, яка означить її життя, відбулася банально. Піддавши, вони пішли пити небанальний чай, в якому розбирався Артур, а більше ніхто, й нікому ніякого діла не було до чайних церемоній. Дорогою Надія почала цілуватися з Борисом – від нього тхнуло якимись дорогими, але неймовірно смердючими парфумами. Усе йшло гладко, як і цей світ, що гладко лягав під ноги. Артур зміряв їх поглядом. Зупинився. Тільки зараз Софія побачила його змарніле обличчя і блискучі очі – так горять очі або розпусників, або марнославців, або тупих посередностей. Він уперто продовжував не звертати уваги на Надію. Софія підійшла і запитала у Бориса:

– Куди він тебе посилав?

– Він вальтонувся. Сказав, щоб купив великі кравцівські ножиці…

– Ну і…

– Купив…

Він спускався на таксі з пагорбів, примушуючи водія гнати щодуху, наче від чогось утікав або, навпаки, поспішав до чогось, що йому невідоме і зовсім неприємне. З усіх причин була лише Надія. Інших він не визнавав. Але цього світлого дня, з ясністю, як на фото, він враз спіймав себе на тому, що не так часто думає про неї. Вулична пригода, коротка, наче п’яна гулянка, перша гулянка з недозрілим сексуальним досвідом. Святошино. Ранок із рваними ударами прогонів електричок на Ірпінь, засцяний шолудивими інтелігентами-зеками, дешевими наркоманами Ворзель. Її руді патли на плечі. Запах дорогих парфумів. Косяк, викурений на двох. Головний біль і розруха у його майбутньому. Таке до нього колись прийшло, надто пізно, але прийшло, наче прозріння: з мертвяками йому жити легше. Вона спала на сидінні, гола, розкинувши довгі ноги. І йому кортіло запитати, скільки їй років, але Лукаш боявся. Він узагалі не знав життя. І єдине, що він спромігся у неї запитати, як її ім’я. І вона сказала: Софія. Так по-дитячому, що йому захотілося заплакати. І потім він купив їй пива, сигарет, дав двадцятку і відвіз, куди просила. А ще потім він побачив, як вона переходить дорогу з товстуном, від якого смерділо трупом. На цьому він знався: від таких завжди смердить трупаками. Він сам вийшов звідти. І у цей яскравий день, наче намальований, у нього почалася тривала ерекція – саме тоді, коли він думав про Надію. І тупий зустрічний удар: хтось зараз цю суку натягує, а в перервах вони тягнуть сигаретний дим, лежать, блін, голі, і вона розповідає цьому недоноску, напевне, віл-інфікованому або бісексуалу, про нього, яке… І так далі…

Він спускався з пагорбів до своєї трупарні.

Далі було ще веселіше. На Володимирській гірці вони викурили косяк. Софія намагалася схопити Надію за груди. Хлопці сиділи на лавках. Весь їхній вигляд говорив: а що ми, круті, тут робимо, у цьому свинарнику? Надія, заплітаючи ногами, пішла попісяти в кущі. Але всі чекали, що скаже Артур. Краєм ока, театрально, він спостерігав за Надією. Софія не знаходила місця. Вона понюхала коксу, але це ще більше її завело, і вона ходила взад і вперед. Хлопці намагалися затягнути їх у кущі, але нічого не вийшло.

– Ви класні, – сказала Надія і приземлилася на задницю. – Я вам усім дам…

– Чого, блядь стара, ти нам даси? – Костя відхлебнув з горла шампанського.

Надія засміялася. Її кремові плечі і груди заходили від радісних спазмів. Тінь, масляна, жовта, швидше олійна, вихоплювала її груди і руки. Вона не спускала погляду з Артура. Він сидів, виставивши ноги, дивився кудись углиб, і його сірі очі поволі бралися сивою паволокою. Нарешті він подав ознаки життя чи зацікавленості. Він підкликав Надію. В руках у нього – палм.

– Подивися, – він обійняв її за плечі, і вона збудилася. У неї прямо-таки закрутило в низу живота, а задниця взялася приском від збудження. Вона нічого не бачила: потягнула тонкими ніздрями густе повітря. Її просто розносило, наче повітряну кулю, що ось вибухне. Вона поправила окуляри, сіла на мокрому пагорбі і намагалася визнати, в яку халепу вона вскочила, якщо це, звісно, не п’яна параноя. І вона ледь не розплакалася від щастя, коли поруч з нею сів Артур, закурив косяка, простягнув їй. Вони закурили і стали дивитися, як Борис дрочить прямо на тротуарі. Тут Артур спитав:

– Ти що думаєш про мораторій?…

– Херня все це, і те також. Їх треба мочити. – Надія розсміялася: Костик надзюрив у штани. Смішна інтелігентська потвора. Артур таки ткнув палм їй у руки. Надія розсміялася, не знати чого. Вона лише видушила:

– А це що? – Але в її голосі звучало: чого ти, мудак, мовчиш, може, тобі дрочить краще, може, тобі дати в сраку, чи ще щось там. Вона ніколи не відмовить. Палм вона розглянула, вірніше, текст з фотокартками.

– Що це за херня, Артурчику? Що мені це блядисько показує? – Їй зробилося нудно, але вона зберегла свою автономію і ніяк не бажала гратися у соплячі там різні ігри.

– Це чувак, що замочив дружину, її матір, дітей. Засолив усе це, блядь, а свіжину жер мало не тиждень. Круто, як на мене. Смерть – це хуйня. Весь кайф, що передує цьому. Їх треба мочити пачками. Тисячами. Настане нова ера. Коли нас поділять на цих і тих… – Голова його якось дивно звисала на плече.

– Слухай, Артур, – Костик гикнув. – А чого він тиждень усього жер там чи місяць, да? Коли там хаванини вистачало на півроку?

– Доброта, йоб твою. Він поділився під водочку із сусідом. А той до холодильника чи у підвал, а там, замість огірочків, така хєрня. – Артур затягнувся, дуже красиво випустив дим, повів головою, і Надії це ще більше сподобалося. Хрещатинські вогні котилися глухим чорним руслом.

– Кльову чувак поставив фішку у себе на житті, – Костик погладив кремове кругле коліно Надії; від неї смачно пахло, жінкою пахло. Вона не відсунулася, правда, обсмикнула сукню. Кайф зі свистом вилітав з голови. Вона з цікавістю, трохи тривожно дивилася на Бориса.

– Ми не будемо, стара, їбатися, – несподівано сказав, як десь із самого дна, Артур. – Це нудно. Можливо, хтось скаже «бридко». Але мені ваші пизди остопизділи. Да. У тебе, напевне, кайфова пизда. Але я тебе не бажаю. – Він клацнув пальцями досить-таки елегантно. – Бля, та я всього Києва не захочу… – Артур пошукав когось очима. Надії не треба було повторювати. Він шукав Софію.

– Ну. Нехай. Відтопирюється, шалава, – невідомо для кого сказав Артур, втомлено провів по обличчю рукою. – На хуя вся ця параша, коли ти здохнеш, підеш у невідомість, і ніяка пизда тебе не згадає. – Він нагнув голову. – Розстебни штани.

– Я так не хочу, – пролепетала Надія, але штани розстебнула і взяла в рота: «Від його члена приємно пахне…»

Підійшла Софія. Зараз вона нагадувала модель з порножурналу. Артур дивився на неї, трохи викрививши губу. Він сказав:

– Що взагалі людині потрібно? Рано чи пізно вона, ця комаха, зійде в могилу. Через десять років, через двадцять там… до безкінечності… Вони жеруть вітаміни, приймають кисневі ванни, відкривають рахунки в банках, вони… Вони зайняті своїм калом, сечею. О, у мене батько, блядь, під ним ходить не одна тисяча людей. А скільки шаровиків. По неділях – церква. Піп відпустить. Потім психоаналітик, який довбеться у сраку…

Надія підвела голову і запитала, чи приємно йому. Артур дивився на Софію. Та продовжувала їх розглядати крізь пальці. Надія подумала: «Вона малохольна, ця дєвка…» І тут Артур кінчив, слабо пропищав, як кролик. Софія підійшла і засунула їй пальці у вагіну. Вийняла й облизала. Вигляд зовсім як у дитини.