Чорне ікло обсидіанового неба. Її розкачує, наче на дитячих гойдалках. Надію піднуджує, і вона спочатку кволо починає брикатися. І тут на круглу масну жовтогарячу пляму вибігає пудель, а потім з’являється маленька барбі з блискучими велетенськими синіми очима, на тобі, просто Мальвіна грьобана, – пролітає в голові Надії. Пудель, розпалившись, сере на жовтогарячому крузі. Софія сидить, розчепіривши ноги. Блискавку на джинсах заїло, і вона ніяк не може її розстебнути. Вона хоче попісяти. Нарешті вирішує просто – крізь штани. Дівчина років п’ятнадцяти, трохи молодша за Софію, з цікавістю дивиться на компанію. Софія тицяє у неї пальцем, довгим і красивим. Навіть вишуканим і витонченим, – думає Надія. Софія говорить спокійно:

– Твоя собака насрала на нашій території.

Борис підходить і піднімає пуделя на повідку. Дівчина затуляє руками рота. Вона нічого не розуміє, але їй страшно. Вона говорить:

– Ми не хотіли!

Артур сміється дзвінко, як на пляжі, як на гулянці:

– Ти теж собака? Шо? Ти теж собака. – Він підходить і бере її двома пальцями за підборіддя, так що лишаються сліди.

Пудель запручався й вискалив ікла.

– Ти сматрі, мразь, – сказав Борис.

Надія бачить великі садові ножиці. Але Софія виявляється спритнішою. Вона підходить, зупиняється в кількох кроках від незнайомки, повертає голову то вліво, то вправо, заглядає у вічі, а потім спокійно говорить:

– Ти бачиш… – пальцем на обісцяні штани. – У мене штанці мокрі, – вона говорить тоном ображеної дитини, і Надія розуміє, що вона не кривляється: так говорять або ангели, або садисти, цього вона, слава Богу, надивилася. – Знімай, сука, штани, а то я зжеру на твоїх очах песика… Разом з його гімном. – І Софія відвішує, повільно, наче в рапіді, дівчині ляпаса.

Дівчина стоїть, витріщивши свої волошкові очі, і не рухається з місця. Борис клацає ножицями. Щось хрумкає, і пес не встигає заверещати, як його передні лапи стрибають на траві окремими живими істотами на жовтому масному п’ятаку, освітленому ліхтарем. Надія заплющує очі. Щось входить у неї іззаду, як жерстянка, але вона не стогне – кайф від кокаїну хвилями б’є у голову, яскравими вибухами радості: роби, що хочеш. За кілька хвилин вона починає рухатися, розправляти м’язи сфінктера, але це більше нагадує лікарню, де у тебе беруть аналіз калу. І вона починає голосно сміятися. Член Артема завмирає і висковзує слизькою гадюкою назад. Надія продовжує сміятися. І тут Андрій з розмаху б’є дівчину молотком по голові, але попадає в плече. Хитаючись, вона біжить і просить, щоб її не вбивали. Артем повільно йде за нею, простягає руку, і йому подають монтування.

– Блядь, не забрудни штани!!! – верещить Софія.

Зараз Лукаш хотів бачити Саїда. Він наливався спокоєм. Його нічого не обходило. Раніше, ще раніше, він знайшов свою маленьку, кишенькову істину: з мертвяками спілкуватися набагато безпечніше, ніж із живими, хоча покійники розповідають про живих не менше. Саїд говорив, дивлячись на нього після чергової дози героїну, від якої б виздихав увесь місячний улов ментовського рейду по наркоманських хазах: «Полюбити генія – це полюбити Бога…» Але цього не розуміли ані Надія, ані сам Лукаш. Хоча в намаганні останнього вони таки віддали багато сили, ну, принаймні їм так видавалося. Лукаш подався у світ не з якихось там великих ідей: йому остобісів батько, оточення, кохання нашвидкуруч, вічні прожекти, де все давалося без найменшого шереху. Звична ситуація, до котрої всі у його становищі швидко звикають. Півроку він просидів на антидепресантах, а потім доля здибала його із Саїдом…

Героїн – молоко інтелектуала. У всякому випадку, таким воно видається з першого разу. Коли починаються ломки, а з дірок: носа, горлянки, сраки – тече, як з пожежного брандспойта, а по кістках топчуться мільярди невидимих демонів, і навколо – ніч, і нема цього молочка, то можна спокійно повіситися на бантині. І належність до якихось чотирьох світових релігій тут не розрулює ситуацію. Так незнайомець побачив трупарню Лукаша, освітлену, як якийсь храм. Потім він напише: «Усі храми, тюрми, морги мають оптимістичну властивість бути подібними, як дні узимку…» Він завалився до холу, босий, роздягнений до пояса, в смердючих штанях і з побитою головою. Лукаш за ноги відтягнув його в ординаторську. Вколов конячу дозу омнопону, і коли незнайомець прийшов до тями, то видав щось таке:

– У всьому має бути план. – І, вибалушивши велетенські сірі очі, знову від’їхав у прекрасну країну Оз.

Незнайомця звали Саїд. Більше ніяк його ніхто не називав. Саїд страждав від того, що не міг переробити світ належним чином, і не лише для себе, а для людства також. Лукаш вислухав його теорію, усміхнувся і сказав: «Ти народився занадто пізно; це вже було, голубе». Але Саїд, після чергового ширива, продовжував варнякати, поки вкрай не остобісів Лукашу і медперсоналу – всі з дня на день чекали ментовського рейду. Саїд був з тих ідіотів, котрий знав і вірив, що за стіною таки існує сонце і світло. Лишилося найголовніше: знайти стіну. Для світла і сонця вкрай необхідна стіна, наявність котрої не доказана в матеріальному світі. Але до неї треба дотягнутися, дійти, долізти хоча б на чотирьох.

Саїд вийшов нещодавно з тюряги, а може, просто втік, а може, ще щось… Його тіло нагадувало невдалі спроби п’яного Рєпіна відтворити світ у натурі. Але Лукашу ніяк не хотілося повертатися в той світ. Йому набагато приємніше було співіснувати з мерцями.

Колись давно Лукаш вийшов у справжнє життя, що набухало, як бичача вена, чорною гарячою кров’ю, готове луснути в одну мить прекрасними фонтанами людських пристрастей. Але вже через рік він забув, чому полишив свій дім, батька, матір, астенічну наречену. Все частіше десь у підворітті він починав думати про доцільність багатства і науки. У більше він не вірив, і не знав, і не хотів знати. Сховався від людей, і весь час виходило так, що він з печери свого інтелекту глипав на світ зіньками коміксового чудища. Саїд і Надія з’явилися у його житті майже одночасно, з поправкою на одну-дві години. Тоді, коли у його трупарні з’явився Саїд, Лукашу виповнилося сорок років. Але він не переставав дивуватися: чому щойно починаєш почуватися щасливим, як відразу щось чи хтось ударить тебе під дих, і добре, якщо не заб’є до смерті, з холодною логічністю вивісивши перед табло слоган: «У цьому світі щастя не існує». Але Лукаш вірив в інші штуки, і релігія, чи то саме віра, знаходилася у нього на прихваті, як філософія, як хобі і ще щось таке. Саме ця довбана акцентуація на релігії як на недоказаному факті і змушувала тримати у себе цього синього від татуювання і наркотиків чоловіка. Виходило так, що зі своїх мандрів Лукаш не виніс нічого. Вірніше все, що він дізнався на брудних вулицях десятків міст, не знадобилося йому в житті. Його уявлення про світ не вкладалися в ті рамки, в які його затиснуло суспільство. Тому того дня він з якимось фаталізмом подумав, що доля йому викинула повторний шанс в особі Саїда.

Другого дня цей низькорослий, з крутою щелепою чолов’яга вже вільно пересувався багатоповерховим комплексом, що йому нагадував чи то монастир, чи то модернову церкву, чи просто морг. І досвід не підвів Саїда. Він вирішив, що Лукаш або ідіот, або святий, або геній.

Перший строк Саїд отримав у малолітстві, коли в черзі стояв за продуктами. Його образила, досить нахабно, бухгалтерка із сусіднього будинку; і не стільки образливою була лайка, скільки молодого Саїда вразило зверхнє ставлення до нього як до падлюки чи неповноцінного. Саїд провів жінку до самого двору і там одним ударом випустив противній бабі тельбухи. А потім подзвонив у міліцію. Хоча сам Саїд чекати правоохоронні органи не збирався. З висоти п’ятого поверху він зі страхом спостерігав, як тарганами копошиться міліція, а лікарі в білих халатах нагадують уйобків, що понатягували на себе презервативи. Саїд закурив косяка, помахав ментам та лікарям рукою з балкона. Він дочекався сутінків, пробрався на квартиру сусідки і в кожній кімнаті навалив купу лайна. Дувся він добросовісно. Сусідка вижила, а Саїд отримав перший строк.