Кругла біла литка, важкі груди, трохи провислі під тягарем молодої крові. Він перегнувся – вона побачила його круглі міцні сідниці – й ухопив ротом сосок, ніжно запустивши два пальці у вульву. Вона подалася назад, потягнувши за собою незнайомі запахи. Навіть звуки. Виходило так, що вона намагалася комусь – невідомо – сказати, щоб не дивилися: обхопивши його талію ногами, вона продовжувала рухатися швидко й упевнено. І коли вони разом кінчили, то склянка з червоним недопитим вином розкололася надвоє.

Надія видихнула, чмихнула по-звіриному. Саїд перевернувся на спину. Кров ударила з горла – сонце крізь вітраж, точно тобі кров убієнних. Він лежить біля оголеної, мокрої від поту жінки і думає ясно і чисто. Думки набирають форми слів, як хтось невидимий виводить на сірій стіні трупарні. Аби випала можливість, він би повторив усе й нині. Звісно, він би все удосконалив, але полишив би точно кістяк того, що йому випало. До нього приходила ясність цього дня – відвертість неминучого, прозорого, як велетенська чиста аметистова вітрина. Він розумів одне: те, що вона боялася повторити чи зізнатися собі: Надія, як і кожна жінка, не хотіла помирати на самоті… Але ні, світ такий крихітний. Щоб його не підкорити, треба бути бевзем, удареним на всю голову. Тоді, в Сухумі, коли човен тонув, він навіть не подумав, що його сестричка не вміє плавати; щоб дістатися берега, їй треба протриматись годину, поки приїдуть рятувальники; або три дні, коли потопельник, підкорений біохімії і фізіології, спливає. Саїд дістався берега, але кликати на допомогу не поспішав. Він сам заледве шкрібся у воді, але завдяки єдиному рятувальному поясу дістався берега. Там було рукою подати. Рівна поверхня води над головою сестри тільки зачарувала його: збувся сон. Бо він побачив сон і знав, що це трапиться, але не знав, що зараз. Та зараз він розгадав його. Він був один у багатьох особах – чорна крапка на білому полі смерті. На березі він понадіявся на диво, але диво й сталося – рівна рінь розсипалася коштовним камінням. Він кричав, кричав на весь голос, що теж хоче жити, їбати бабів. І він не винен, що ухопив першим рятувального круга. Саїд зрозумів, що смерть має свій смак… І він зачудувався цим смаком. Смаком смерті. І ось тоді Саїд зненавидів рідних, близьких, обтрусив їх, як порох. Він не викидав їх з пам’яті, з пам’яті предків: він напросто був до них байдужим. Він навіть з того рокового дня їх майже не згадував. Попроси вони допомоги, він би прийшов, але аби постав вибір: жити їм чи йому, він би вибрав, що треба-таки жити йому, Саїду, молодому, розумному і хитрому.

Надія лежала на боку, з прикритими ногами, світила у темряві абрикосовим тілом; потім поцілувала його у скроню. Він продовжував думати – смолянистою асфальтною стрічкою тяглися його думки. Він знав одне: або їй щось було потрібне, або саме міцний чоловічий хрін. Звісно, такі жеруть, як піраньї, не лишаючи ані для кого ні сніданку, ні обіду, ані вечері…

Вона повернулася до нього обличчям: розтулені красиві губи без силікону, колагену і всілякого модного, два білих різці, неймовірно красиві розумні очі, які бувають у дуже впертих жінок одностатевої орієнтації або у чоловіків-гомосексуалістів. Несподівано, як перемкнуло контакт, вона сказала:

– Знаєш, чим займається мій чоловік?

– А я чим займаюся?

– Ідіот… Знаєш, чим він займається…

– Ге! В жопу їбеться. Бо чоловік – перед тобою і тільки що тебе дрючив, як козу драну.

– Уйобок. Пішов геть звідси. – І вона п’ятою заїхала Саїду в щелепу. Він відсунувся, відкотився, щасливо витираючи кров на губі.

– Тобі, голу5ба, краще не знати, що знає він. Чого я сам не знаю. І не бажаю знати, окрім твоєї задниці. Широкої і круглої, – він закотив під лоба очі, зовсім кокетливо, як портові, дешевого, третьосортного заквасу проститутки-трансвестити.

Але тут з нею трапилося те, що і з Лукашем, але з тією різницею, що вона здогадувалася, звідки воно все це йде. Надія відчула себе тонким кришталевим інструментом у руках Господа Бога. Вона, котра не вірила до цього ані в кішок, що перебігають дорогу, ані в будь-які прикмети, а про Бога – нічого було й говорити: вона захоплювалася усім тілесним, закохана була у своє тіло, була впевнена у своїй вроді, хоча Лукаша теж не вважала за красунчика; вона, котра вірила у власний інтелект, якому поклонялася як істині, фізично присутній у її існуванні, – нині вона відчула весь прекрасний жах божественного. І що більше воно наближалося, то більше її відкидало, притягувало до цього чоловіка з горою м’язів, фавнівським фалосом, щоб напитися з його уст крові. Не будь вона жінкою, вона не відчула би себе причетною до якоїсь таємниці. Вона ображена. Саїд, з мізками вивернутого куфія, з інтелектом комп’ютера, знав усе, але як вона, так і сам Саїд не знав цього, хоча хитро приховував. Людина може лише здогадуватися. Здогадуються і помиляються навіть пророки, якщо на те воля Бога. І зараз вони на це дивилися легко. Була зима, і до вильоту літа на широкі вулиці було ще рано, але Лукаш знав, що це трапиться – почнеться літом і на початку осені. Ранні поминки приведуть до довгих похоронів…

Насправді Лукашу було байдуже. Морозильники не працювали, і він з мазохістською насолодою вдихав запахи трупів. Він спиною, довбаним сьомим чуттям відчув чужу присутність. Понюхав повітря. Сказав:

– Від вас тхне… Мертвою спермою…

– Блядь!.. Блядь!.. Блядь!.. – закричала Надія. – Де воно, те життя, що ти обіцяв… Де…

– Білий пароплав і біла мармурова драбина в небо, й вічний спокій у райських кущах на землі? Ага… – Вказівний палець устромився у простір. – Я – син своїх батьків, з комуністичним СНІДом у крові… Щоб вижити, треба перебити родичів: батька, матір, сестру, племінників, дідів у двадцятому коліні… Усіх к їбєням… Але це мій жарт, гіркий, але жарт. Спокута. Сьогодні я зрозумів щось таке, від чого тікав усе життя і любив найбільше. Я сьогодні відчув красу і біль віри. Щемку радість лизати її, кислу, наче заражена венерою пизда… Але цього не можна робити. Спокута. Хоч усіх повбивай – нічого не зміниться: уб’є той, що створив їх… І не заважайте мені…

Він зважив на долоні печінку. Вона хлюпнулася у відро. Ліва частина обличчя Лукаша вигнулася в перекошену усмішку.

– Невдовзі почнеться. Шукайте у тих, у кого однакова хвороба… – Він витягнув пісюна і помочився повз труп у відро з порваними тельбухами.

Саїд сів, як над проваллям, зігнувшись дугою в колінах, – чисто тобі романтична картина, і лише з кінця стікала тягуча прозора нитка сперми, холодна вже і нежива. Він не хотів згадувати, але якесь паскудисько виставляло слайд за слайдом перед його таблом: він продер у сраку в роздягальні свого однокласника, так собі, за пачку жуйки, хоча б і міг просто впердолити, за так. Пацану так це діло сподобалося, що він нипав за ним по усіх кутках, смоктав у туалетах, жер його лайно. І чого ще, здавалося, не вистачало синові одного з найбагатших людей країни, а то і Європи. Малому виявилося замало жвачки (а швидше сексу), і закоханість чи зацікавленість Саїда до нього пройшла, і він заклав батькам, а ті, звісно, у міліцію. Саїд тікав дворами. Спочатку це було двоє найманців. Саїд із шести років потрапляв білці, чи то бродячому собаці, в око, тому двоє сискарів лишилися лежати на смітнику, обліплені зеленими і чорними трупними мухами. Менту Саїд випустив тельбухи і намотав навколо шиї, з музикальною зацікавленістю дослухаючись, як вони риплять під пальцями, наче дитячі повітряні кульки на Перше травня. А по цьому він зник, щоб облагородити тюрягу своєю присутністю.

Це була підліткова зона. Щоправда, вона нагадувала розкішний апартамент проповідника Аделаджі. За винятком, що ти відразу потрапляв у пекло, без транзиту. Тут їбали за пачку «Прими», тому що вона – червоного кольору, або взагалі за куриво, тютюн, банку сардин, за косяк і просто – за красиву бабську сраку. Жорстокий дитячий світ, який не мав бажання миритися із законом, що творився там, за парканом. Їх влаштовував свій, портативний, де все чітко розліноване по рангах і ранжирах. Порнуху їм заміняли світлини з порножурналів: світлини ставили на голову «хмирю» і задовольнялися таким робом – через оральний секс. Навіть на волі це не виходило з рамок тюремної романтики. Картинка лишалася картинкою. І цей світ в’їдався з кольоровими світлинами «лічнячок».