Саїд не те щоб не любив жінок – йому з ними не таланило; але коли йому траплялась якась пасія, то не мав нічого проти, навіть більше, це його захоплювало, це його надихало, і він відчував себе людиною. Він витатуював жінку на грудях. З роками Саїд забув про неї, але коли він виходив з роздягальні, Надія вся полотніла – на грудях вурки була витатуйована не хто інша, як вона, голуба. Він свиснув, як поступають звично вурки зі старими поняттями, провів її розкішний зад, і член задрався мимо бунту його мозкових рецепторів, нейронів, галангул. Але що відбувалося до того…

Надію не шукали. Не те щоб вона була непотрібна, і напевне, точно всі знали, що садові ножиці куплялися саме для неї – варто глянути на слюдяні пластинки очей Артура. Потім Софія підійшла, розставила ноги, випнула живіт, прогнула спину і помочилася на обличчя дівчини. Їй зараз було байдуже, як її звати, чи пам’ятає вона її. Вона ухопила дівчину за патли і потягнула до старого цвинтаря. Потім привели шолудивого, помісь вівчарки та дворняги, з вискубаними кошлами шерсті, кислоокого і дурного. Вони заставили роздягнутися дівчину і наказали стати в собачу позу. Дівчина заплакала, але не відмовилася. Пес недовго пристосовувався, а потім заскочив. Спочатку та мовчала, а потім почала ревти, далі стогнати, і здається, їй сподобалося: закочені очі, слина з рота, на краєчку. Нарешті вона голосно кінчила, й отак продовжувала стояти, важко дихаючи, з розвернутою червоною піхвою. Артур підійшов пізніше. Не виймаючи рук з кишені, погойдуючись із каблука на носок, він лише дурашливо похитав головою:

– Нічого для початку…

– А зараз ми хором посцим на неї, – сказала Софія, й ідея їм сподобалася: візьмемо і посцим…

Коли всі присутні перестали поливати дівчину, хтось ударив її порожньою пляшкою по голові. Софія нагнулася. Дівчина дихала. Тоді її поставили на хор, а коли дівчина закричала – і від болю, і від оргазму, Софія молотком розбила їй голову. Била доти, поки голова не перетворилася на місиво. Костя підійшов, зняв чобітки з дівчини і поставив поруч з головою, вірніше, де була голова.

– На хуя, запитаєте. Виблядки. Запитайте в аптекарів. Ми не очищуємо батьківщини. Ми повертаємо гідність наших міст і сіл. Ми – окремішня нація. І я впевнений, що Він створив нас раніше за усіх горил. Ми вибрані, як і наші батьки.

– Щоб знали. Фішка. Клеймо… Знак наш. – Софія по-дитячому затулила обличчя знайомим рухом. – Ми такі гарнюні…

– Справді, ми такі гарнюні, а ти яка?… А?! Хто бики, що… – Артур склав пальці в пучки і підняв догори руки. – Ти уйобок і ображаєш мою гідність. Хіба я подібний до рабина, до пейсатого грьобаного жида? Вкиньте в сраку свої інтелігентські заморочки. Я не бажаю жити з холодною водою у венах… Я ясно висловився?! Костя, камеру!

– Я ваша гарнюня принцеса… А де наша курва? Я хочу пожувати її секель, і вона полиже мені клітор, або навпаки, або як, ну, пальця жопєнь…

Софія повертіла пальцем, і всі четверо зрозуміли, прийняли. Щоб учинити катастрофу, то шукай жінку. Обидві сторони розуміли відразу: це вона, їхня гарнюня, їхня принцеса. А вона сказала:

– А де наша Надюша? Шукайте, срані хуєсоси.

У вікні трупарні – «тутанхамонівки», як називали колеги його витвір мистецтва, він жував грубий сир і запивав нерозбавленим спиртом. За вікнами йшов сніг, але він сидів спиною. Лукаш повільно, але без якогось там задоволення перетирав зубами ціною в шістдесят тисяч фунтів сир, випивав спирт і продовжував дивитися на стіну, де лапатий сніг викручувався химерними тінями. Він ще раз налив, і той, хто увійшов, явно був не з тутанхамонів. Лукаш не звертав на нього уваги. Не обертаючись, сказав:

– Вип’єш?

– Дурне питання, я ще ніколи не пив у компанії з трупаками…

– Хе-хе. Там подають щось інше… Типу смоли – чи що? – Довгий вказівний палець ткнув у табурета, біля котрого лежало, просто на кахлі, розпанахане тіло.

– Сідай, коли не гидуєш. Бачу, ти не з тих розумників, що шпарять жмурів за гроші. Кажуть, кльово. Сам не пробував, як на мене, всі однакові.

Незнайомець пройшовся повз спину, повз ряди елітарних трупів, і подивився на карту.

– Ти хто? – запитав незнайомець.

– Це те саме, що зайти до склепу Юлія Цезаря і запитати: хто тут догниває?

Це була друга половина дня, кольору свіжого молдовського винограду і помаранчі; але навдивовижу він відкрив очі, такі очі бувають лише у дітей:

– Мені боляче у вашому світі, навіщо і за що мене сюди випхали, – сказав холодно і порожньо.

– Шукай серед… У парках, дискотеках, пабах, кабмінах, де завгодно. Чеши, генерале, чеши. Зірочка Героя України тобі забезпечена… За синаша… – І Лукаш випив одним махом склянку горілки. Налив другу і ще випив. Генерал стояв і дивився з таким виразом на обличчі, наче у ката відібрали сокиру й отією сокирою будуть хайдокати свиней, збезчестивши священний цей інструмент. Потім вояка довго стояв перед шикарним, блискучим, як німецький холодильник, ліфтом. Ліфт не відчинявся. Генерал чекав, заклавши руки за спину, – стояв у піджаку й запраних спортивних гамашах, а на грудях – дюралеві ордени, які видавали досить войовничий напір. Ліфт не бажав підійматися, і генерал вертів головою, що б могло трапитися з пальчиками, що вмикають лампочки з кнопочками. А на піджаку – планочки за війну, заградотряд, партизанщину, за врятування і геройство в Ічкерії. А бобин-бобином, не відчиняється. І ось цього разу він пересвідчився у чуді: вона, у просмерділому формаліном халаті, снів видіння – бац – і облузаним нігтиком натиснула кнопку.

– О, це діло. Головне – віднайти правильний підхід, – сказав генерал Євдокимов.

Отакої, зайшов і нафіг не вийшов. Просто фантом чи Третя світова у мініатюрі.

Він знав чесно, чого вони від нього хотіли. Але мовчав тому, що він Альфа й Омега. ВІН був самою досконалістю. Люди чекали від нього красивостей. Бог повторив: Я є АЛЬФА й ОМЕГА. І вибухнув сам у собі, як досконалість, що її не доведеш.

І Євдокимов розсипався на маленькі дюралеві медальки-шоколадки, що їх дітям дарують на день народження чи Різдво. Ось так… Його понесло в героїчне майбутнє. В інше він не те щоби не вірив, просто є порода таких тупаків, що їх легше вбити, ніж роз’яснити, як пройтися до супермаркету. Але він усім своїм підлеглим розказував, що чув голос Бога. У психіатричці було тепло і затишно: робили уколи, підносили судно. Уколи він полюбив, коли йому робили процедуру, він намагався залізти під халат медсестрі. Хо, стара гвардія не здається!

Хрещатик лежав у призахідному червоному промінні. Пивна лінь, гарні жінки з довгими і повнуватими ногами, якраз слов’янський тип. Вечір розсипався веселим сміхом і пивною піною, що валила через краї людського щастя. Крістолист, тут у нього буде лише поганяло, бо на більше він не претендує, можливо, ще хтось ще чогось від нього хотів, але наш далеко не юний друг нічого не бажав від цього солодкого, в бурштинах, питва і червоного сонця міста. Він підігнав машину до одного з готелів, що на Подолі, зовсім непримітного, де на початку перебудови колись стояв шикарний бордель і все у людства так сонячно починалося. У нього була нова спортивна машина. А ще нові документи і перепустка у заборонений для кожного пересічного, як водиться, рай на землі. Крістолист гадав, може, і даремне, що світ таки створено саме для нього. Зараз він стояв перед яскравою вивіскою про ремонт чи то парасольок, чи то електронної техніки, а може, під солярієм. Ніхто не знає точно. Головне, він стояв у великому, паскудно зшитому костюмі, дуже дорогому. Як умудрилася відома фірма випустити таке паскудство, ніхто теж не знає. Але підпільні борделі і підпільні майстерні не перевелися, хоча туди не дають візиток. Саме на цьому у них закінчується подібність з потойбічним світом.

Словом, історія цієї людини проста, як людський гріх. Крістолист – це звучне, майже аферистське прізвисько виникло в дитинстві і було пронесене через усе життя до п’ятдесятилітнього віку, коли нарешті мрії його почали дивним дивом збуватися. Наш знайомий усе свідоме життя пропрацював м’ясником. До речі, і батько, і дід його займалися саме цим, за винятком братів і сестер, що підгрібали по життю, чим Бог сподобив. У сорок п’ять він став міцно на ноги, а саме мав чотири м’ясопереробних комбінати. У п’ятдесят він заснував лігу і профспілку м’ясників. А у п’ятдесят один уміло їх кинув на півмільярда баксів. І, звісно, його замовили. В одному з готелів він порубав на шматки своїх замовників – усього четверо, – включаючи двох курв (поговорювали, що трупаки відвезли на одну з його фабрик), після чого його полишили, і він міг спокійно насолодитися майже мільярдним статком. Він мав три бажання: розбагатіти, одружитися, замочити мажорного підараса. З останнім якраз виходило навпаки… Отже, у цьому будинку, де може бути солярій, парасольна майстерня і багато-багато чого ще цікавого, він узяв картку, що нагадувала більше кредитку. Крістолист глянув на неї здивовано, гмикнув і подумав про себе, що таке-от гівно коштує божевільних грошей. Але нічого не сказав. Не таким він був-бо дурним, наш Крістолист.