Пізнім осіннім вечором, коли дороги наче залиті мокрим гудроном, він сів у ресторані за персональний столик, сунув сигару до рота, майже як кусок захололого лайна, офіціант підкурив, – і подивився за вікно з відчаєм насолоди. Початок осені завжди викликає меланхолійну печаль. Тоді ж і збуваються мрії, котрі більшості людей нахрін уже не потрібні. І зайшла вона. Чудо з різнокольоровими очима. І це була Софія. Софія теж побачила його відразу, тільки-но її голова з’явилася на другому поверсі. І вже за кілька хвилин вони сиділи рядом, плечем до плеча, як двійко котів. У номерах він показав їй картку. Вона не здивувалася, а розсміялася м’яким гортанним сміхом. Отак вона стояла, зігнувши ногу в коліні, розпустивши золоте волосся, дивилася на картку, майже воскова у своїй наготі, із запахом волосся, із запахом шкіри, а там солодко, ох як солодко пахла, і рівним голосом протягнула:

– Місто Синіх Троянд…

Його це не здивувало, бо за останній тиждень у нього було багато отаких чудес, включно з незапланованою поїздкою на м’ясопереробний комбінат. Він зі знанням селадона, а вірніше селюка, що несподівано потрапив до борделю, подивився на неї і вирішив, що ось такі філігранні закінчують надто погано. Йому не така потрібна, але нехай на сьогодні буде й ця. Він повернувся на бік і, в невіданні малюка, солодко захропів.

Сьогодні вночі його щось розбудило. Лукаш сів у ліжку, по-дитячому протер кулаками очі, намагаючись розібратися в тому, що наснилося, але марно. Він лише пам’ятав білявку і чорнявку, тих жінок, що його кохали в молодості. Іноді таке трапляється. А потім йому зробилося моторошно. На балконі хтось був. Те щось важко дихало, вчепившись у поручні. Скоріше воно нагадувало йому велетенського птаха…

Уже кількома годинами пізніше у вікнах трупарні синіми димами стояла осінь. Він ніяк не хотів повертатися додому, згадуючи те створіння чи дещо, що своїм жарким, невидимим диханням заповнило кімнату. У Лукаша кололо в грудях і болів поперек. Він дивився на людину, що зараз, ось нині, мала назву трупа. Лукаш відійшов від нього, скинув рукавички і поставив у своєму календарі помітку – чітку і болісну, як свіжа подряпина на обличчі живої людини, яка мала б відпочити, але її кличуть у тягучу невідому подорож. Так, сьогодні вночі до нього прийшло дещо, що нагадувало велетенського птаха; воно сіло на балконі і заговорило. Лукаш насправді не бачив його й не чув справжнього голосу. Потім, похитуючись, гамуючи велетенський шум у вухах, він подався на кухню, де застав дружину в самих трусах, а може, й ні. Але він зігнорував її приваби, як і її стервозність, а припав до пляшки коньяку. Відірвавшись, він сказав, що завтра вони всі їдуть.

– Куди? – було просте запитання, без будь-яких істерик, а з повною готовністю.

– У Місто Синіх Троянд, – видихнув Лукаш і сам здивувався своєму голосу.

– Давно пора. – Надія припала до нього довгим поцілунком, і він, на диво, аж ніяк не пручався. Вона скинула труси, подивилася на нього захопленим і дурнуватим поглядом, а потім сказала: – Я ще була пісюхою, коли його почали будувати. Батько був вкладником…

– Да, містечко для мажорних дебілів… Мені там довелося бувати… – І він поклав її на стіл.

За вікнами синіми димами пливла осінь. Лукаш перестав думати про Софію, лише чув її запах, як запах того звіра, що на балконі наказав їхати невідомо куди. А потім він стояв на пероні, на першій колії, і дивувався, що колись, ще у дитинстві, мріяв про те, що його поїзд у його країну поїде з першої колії. Але цього не траплялося, і ось воно прийшло, а дощ обмивав чорно-сірий перон. Йому було печально. Люди ворушили риб’ячими ротами, разом з його жінкою та сином, що нагадував воскову мумію, тільки в прищах, і Лукаш навіть побачив щось прозірливо під цим дощем. Але нарешті взяв свою німецьку пузату валізу і піднявся на сходинку, намагаючись не обертатися назад.

Ту ніч вона спала спокійно, серед чужих предметів, що переходили з рук у руки вже не один рік, серед запахів, що нашаровувалися теж з року в рік, і коли прокинулася, то, лежачи, довго намагалася призвичаїти їх до себе, зробити ручними, чи що? Вона цю ніч, вірніше половину її, скільки там випало, спала спокійно, а з нею спало її сумління, спала пекуча квітка між ногами, і йшли верхом, разом з чавунними осінніми хмарами, думки. Вона прокинулася о третій і відчула голод, тремтіння в колінах, слабкість, якої у неї ще ніколи не було. Софія потягнулася тренованим красивим тілом, і той дріб’язок років, що зв’язував її з минулим, несподівано натягнувся, зовсім тобі реально, що його можна було взяти за один кінець, як металевий ланцюг, потягнути, а він таки лопне від напруги. Тоді вона встала, не дивлячись на м’ясника, взяла одяг, вийшла і лише у червоному від оббивок і світла коридорі нашвидко зодягнулася, спустилася до нічного ресторану. Замовила велетенський біфштекс, сто грамів віскі, салат і томатний сік. Офіціант стояв і похитувався на одній нозі, іншу він смішно, навіть можна сказати артистично піднімав і ховав за другу.

– А скільки тобі років?

– Тобі не вигорить, не милься, – відповіла вона, закурила сигарету і дмухнула вгору, – голитися не прийдеться.

– Грамотна. Віскі немає. Є джин.

– Давай джин. – Вона не дивилася на нього, а здавалося, весь час спостерігала за киселевим фіолетовим мороком за вікном. Софія побачила дорогу, перетяту навскіс ліхтарним світлом, щура, що перебігав швидко і якось хитро, і несподівана ясність прийшла їй у голову, що світ на цьому не зупинився, вірніше, не зупинився на ній, як вона гадала, на її пизді і ще чомусь такому. Чотири хлопчики десь на тому кінці міста видалися їй нудними, банальними і противними, наче сама смерть, що її вони пригорщами чіпляли кожного дня. Це як хвиля, дитяча хвиля щастя, що заливає тебе, потім – як біль, що немає сили терпіти, і ти не знаєш, коли це закінчиться. Софія підняла руку і, розчепіривши пальці, подивилася на люстру з китайськими рибками. Вона так і тримала її, поки не підійшов офіціант і не приніс замовлення. Вона продовжувала сидіти навіть тоді, коли він пішов. «Сині нічні феї вплітаються їй в коси», – подумав романтично офіціант із зачіскою бобриком і рудим волоссям. Він теж мав фіолетові очі, як і ця ніч. Цього офіціант не знав, але знала вона, і Софію наповнила щастям думка, що все погане позаду, а гарне попереду. І вона вирішила очікувати світанку деінде.

Жовтий стовп стояв у синій перспективі, перерізаний квадратом прохідного двору. Клен трусив листям пропащо, відчайдушно, як людина, котрій забракло останнього ковтка повітря. Саїд спробував поворушити пальцями, язиком, узагалі, як рибина, усім тілом. Він таки поворушив, як довга бездиханна акула з музею, де діти гризуть морозиво, а старшокласниці дають пацанам лапати себе за цицьки, пускати руку, але не далі трусів. Він нічого не відчув, лише як заграли вени разом з жовтим деревом, а простір зіжмакався, як шкурка на киселі. Білим пластиковим столиком пробігли сірі мурахи попелу. Саїд глибоко затягнувся, надпив кока-коли і набрав востаннє – цього він не знав – номер телефону. Ну ж бо, блядіще, сучка, пиздіще, ану бери слухавку, на хер тобі трунар зачучверений, ти думай про такого мужика, як я. І він скоромовкою повторював «блядіще». Губи сині, рот – піонерським салютом. Раніше йому зрання вистачало коксу, два куби, перепихнутися з ним чи з нею, яка різниця, а далі – у романтичній невідомості. Ну не так, то десь так. Гроші і становище давали себе знати – ти міг про це не думати, бо завжди було і те, й друге. А зараз… Жовтий густий відчай підігнав до кутка «Мальвазії», червона цегла, пізній модерн, два захекані демони підпирають фасад, блядь, як пророче. – Саїд закотив очі. Саїд тягне руку і зганяє осу. Але оса прилипла до поверхні. Саїд повторює спробу. Оса вгризлася лапками і жалом у столика.

– Оса, оса, оса укусила матроса, – співучо повторював він, а потім здивувався, звідки цей солодкий чужий вислів виліз з його перекошеної горлянки. Тільки вени тіпаються разом з деревом. Йому невимовно шкода дерево, і він починає помалу, поволі плакати, як пенсіонерка на сеансі індійського кіна. Тінь відділилася від червоної цегляної стіни, перейшла шосе під зелене світло, зупинилася, і він тільки зараз зрозумів, що на нього хтось дивиться. Тінь хватонула кудись, по щось рукою, і випустила тугий струмінь диму, блядь, як кінчила. Затим повернулася і пішла. Грьобана суча тінь, довго ти мене зайобувати будеш, срань підгузка, срака педерастична, гниль підзалупна, скопище забзділих демонів, бля, з учорашнього дня мені більше не дає покою. У голові наростав свист, що скоро поламав усе навколо ревищем реактивного літака. Хороший звук. Обісцятися, як уйобку останньому. Хороший звук від брами, а брама важка і кована, під натиском двох могутніх кліток прочинялася, загрібаючи падалішнє листя, пластикові стаканчики. Луснули дві кульки з «Макдоналдса», що їх пригнало невгамовним теплим дворовим вітром. Ось де сила! Нібелунги, сучасні рицарі! Брама легко пішла, лише верещала, як три десятки дитячих гойдалок або так, наче випустили два-три столичних зоопарки. Тінь повільно… ні, плавно пройшла між автомобілів. Його нудило, але він знав, що блювати доведеться кишками; повільно підняв руку, подивився на неї, наче хто інший її підтягував за троси, подивився і покликав через силу офіціантку. Господи, подумав, ти пропив стільки на каві, що міг узяти смердючої опійної ширки. Але опускатися не хотілося, ні, зовсім інше: він не проти опійної ширки, де сімдесят відсотків ацетону, але все ж таки пре, а чому він тут? Ага, це чорт власною подобою шариться два дні невидимою і безликою тінню. Саїд закурив. Несподівано тінь виповзла з-за ліктя лівої руки; спочатку здавалося, що то велетенська муха чи оса, яка повзе асфальтом, і відразу те, що він сприймав за тінь, набуло плоті молодого пацана з модною клубною зачіскою, але чомусь у стилі шістдесятих. Саїд потягнувся рукою за виверткою. Але наткнувся на попереджувальні криштально чисті очі пацана, звідки віяло погрібним холодом. Пацан і далі сидів, і жовтий пінистий потік сьогоднішнього дня кипів біля його ніг, торкався кінчиків блискучих черевиків. Пацан сидів, його чуприна біліла на тлі стилізованої під пізній модерн стіни ресторану. Саїд ще раз спробував пошукати вивертку. Пацан усміхнувся з ямочками, майже тобі дівочими, ні, таки щось принадливе видавалося в ньому, незважаючи на холодний рівний погляд зимового дня. Пацан усміхнувся і прибрав руки зі столу. Коли пацан прибрав руки, то на ньому лишилася самокрутка.