– А, мажорні підари! Вася, викликай ментовку.

Їм довелося тікати. Трохи протверезівши, вони знайшли тихе містечко, де сиділа пара лесбійок, швидше десь з якогось гламурного журналу, а може, з телебачення; вони грали у закоханих і вдавали, що їм подобається тискати одна одну. До них вийшов Саїд, тримаючи в одній руці пакетик коксу, в іншій – «Кристал». Він показав дівчатам на «Кристал», на кокс, а потім на машину.

– Дами, прекрасне пойло. Що ви скучаєте, ангелятка? Відтопиримося. Не все ж життя лизати солоні пизди одна одній. Ага?! – Він прогнувся вперед, розставив руку і скорчив смішного писка.

– Звали, шакал! Іди, нехай тебе твої товариші відіграють у дупло! Тільки, блядь, не тут, а то воні не оберешся!

Саїд підійшов і завис над ними. Показав язика, всього обкладеного, з повними ознаками початкового цирозу печінки або гепатиту. Демонстративно, з вишуканими манерами поклав перед собою пакет з кокаїном, поставив пляшку шампанського.

– Ну, чого ви такі сердиті, киці? Це ж «Кристал», це ж сніжок. Хіба можна бекати на священні речі?!

Дівчата були вифарбувані у фіолетовий колір, з пірсингом у всіх можливих місцях. Тій, у котрої його було менше, Саїд загнав вивертку в ліве око і з хрускотом прокрутив. Дівка завила, як білуга, і вчепилася йому у штанину. Її подруга зацідила в пах Саїду, і його зігнуло пополам. Коли Саїд підвів голову, то йому в обличчя дивився ствол двадцятидвохміліметрового револьвера. Револьвера, а не пістолета чи якогось там пугача. Саїд підняв руки, нахилився й огрів пляшкою дівчину по голові. Удар прийшовся по плечу. Але це її не зупинило. Револьвер вона не випустила. Постріл гавкнув, і Саїда віднесло на кілька кроків. У «порші» перестали гиготіти. Вони дали на газ. З гиканням і вереском погнали «порш» проспектом. Вони зробили коло і з розгону наїхали на дівчат. Глухо ударилося об капот і бампер. Саїд стояв, вирячивши очі, дикий і злий. Артур вийшов з арматурою. За кілька хвилин все було скінчено. Голови розтовчено вщент. З гиканням вони рушили з місця. Усі говорили, а Саїд мовчав. Хміль, наркота вийшли. Артур важко сидів і почухував підборіддя. Він слухав поклик свого серця. Нарешті він пригнувся, відчинив дверцята і на повному ходу викинув Саїда. Машина зупинилася. Артур повільно вийшов, зважуючи в руках арматурину. Саїд, кашляючи, звівся, спробував пробігти, але упав. Артур настиг його біля жовтої стіни супермаркету. І тут зрозумів, що попався. Камери, скрізь ці блядські камери. Він розвернувся і пішов до «порша».

– Поїхали, на нас чекає рай.

– Бо ми гарнюні. Ха! Ха! Ха! Де ця сучара Сонька шариться?

Медсестра, з тонкими бровами, в коротенькому білому халаті, більше схожа на смачний шматочок сосиски, закутаний у біле, провела майора довгим поглядом, але він байдуже отрусив його, як старий пил. Тяжко роздратувати наркомана, що запустив по венах п’ять-шість кубів чистої. Проте наркоманом майор себе аж ніяк не вважав. Він продовжував іти, не слухаючи її голосу, дріботіння кроків, і зацікавлений погляд її карих очей зависав у вакуумі лікарського коридору. Медсестра йому заважала, заважала так, що його, майора, наче якась трясця підняла за ноги й опустила в діжу з крижаною водою головою донизу, саме так. Ностальгія, ось що це; ностальгія за чиїмись витонченими пальцями, що артистичним клацанням своїм хвилюють повітря і слух, навіки блукаючи, до самого кінця блукаючи барабанними перетинками; це ностальгія з витонченими щиколотками і запахами терпко-солодкої пахвини; ностальгія плавно прогнутої дозаду спини, сам зад, пружний, із запашними булками. Уся ця скороминучість, що одягнула потворну маску вічності, а ти розпустив соплі і гадав, що цей повільний, затишний поїзд чухикатиме довіку. А потім, як спалах, а може, й спалах наприкінці, як табу, чого людина не може доторкнутися, і аби хотіла, то ніколи не доторкнеться… Довгий синій коридор весь у люмінесценті. Яскравий спалах реальності на тому кінці коридору ввів його у стан ступору. Медсестра наштовхнулася на його спину, велику, широку і мокру. Видно, вловила непомітний на перший погляд, на перший раз запах ацетону, терпкої сечі і сперми; на неї накотила дурна хвиля чужого адреналіну, а тому як перед нею був блюститель порядку, всі ці запахи вона віднесла до його професії. А загалом, він їй імпонував, якщо не сказати більше.

Майор мав риб’ячу інтуїцію, але це не означало, що його мізки полонила фантазія; ця делікатна річ була відсутньою, а тому допомагала йому жити. Щоправда, запитай у нього, бажає він жити чи померти, то наш майор опустив би додолу кутики очей, закотив очі під лоба і сказав: «Не знаю». Він народився ідіотом, хоча лише скидався на нього. Велика перевага в суспільстві кретинів. Причини, напевне, ховалися у дитинстві та в історії країни. А тому, коли він зайшов до палати, то побачив перед собою не мажорного хлюща, як сподівався, а широкоплечого, міцно збитого, як горіх, з різкими, водночас приємними рисами обличчя, де рівно і похабно горіли темні очі, чоловіка, що більше нагадував задумливого демона у повній скорботі свого сучого життя, котрий сидів над проваллям пекла і не бажав туди повертатися. Подумки майор перехрестився і подумки прокрутив, коли востаннє був на причасті, хоча усвідомлював – це зараз не допоможе. Але далі на майора чекало ще страшніше. Майор побачив чистий шматок неба. Чистий стерильний простір, вікно з чорними рамами, що ось-ось виваляться, частину будинку. Ностальгія обернулася реальністю. Мозок, як і тоді, як і тисячу років тому, почав губитися в подіях, у часі, і взагалі – розумно визначив майор – мундир цей ментовський можуть одягати лише опудала та маніяки. Він зайшов у палату, хруснув пальцями, підсунув стільця:

– Я хотів тобі розповісти одну історію. Ти зовсім інший, аніж я тебе уявляв. Ти взагалі зовсім інший. Я уявляв тебе зовсім іншим, а тому гадав, що ця історія, а може, чимось тобі допоможе. Не перебивай… Але я таки тобі розповім. В тягу тобі це чи ні. Я тут хазяїн, сраний, але хазяїн. Так-от слухай. – І майор трубкою, смачно звернув губи, наче готовий відсмоктати Саїду. Закурив.

– Бачиш отой ріг будинку? З цього все почалося. Ні, блядь, не з цього почалося. Було маленьке містечко, майже тобі іграшка, а не містечко, ляля тобі. І був я… Ні, був він, потім вони, дві халяви, і нарешті – ми дочекалися розповіді – я. І були, відбувалися, точилися, кипіли божевільні плани про майбутнє, про багатство, про Якутію, і така похабєнь, і така інша похабєнь. Усцяться! Усе це лишилося з роками, лишилося в роках, звісно, далеких роках, але лежати і думати буває приємно, коли на цю похабщину подивишся. Але нерозділене, неспроможне роз’їдає людину. Бачиш, я не такий дурний, як мазюкають кляті журналюги. Що молодий? Ще необхідно, окрім невеличкого щастя, коли вони котяться в шаленстві, в реготі до пекла, у провалля. Доки грає тестостерон, ти цього не помічаєш: відрізаної голови, одірваних яєць. Ха, життя надолужить. Провалля, лише провалля, за виступи котрого можна вчепитися. Але пекло є пекло, як його не назвати. Це ми придумали ілюзію, що нічого-нічого у світі немає, окрім великої православної, з її підарасами-попами. Тож вибір: пекло – значить кайфувати від дріб’язку. Або рухати стару суку удачу, д-а-а, коли знаєш, що тебе чекає попереду. Не особливо будеш маніжитися і ліпити із себе горбатого. Але людину щось гризе, чи не так? Ти не помічав? Їм хочеться бути там, де краще, там, де сране какаду, голі баби на вулицях, купа шарової жратви. І я хотів їх обох. І я хотів їх завоювати. Я бажав і хотів їх обох; і я хотів зліпити світ, наче з пластиліну, чому наче? Але тавро, клеймо третьосортного ніяк не зітреш… Не з мене одного. А з цілої грьобаної країни. Суцільний пафос задрипаних імбецилів. Це звучало, наче бетховенське, з печаллю ув’ядання, але пафосно і торжественно, як о п’ятій годині гола блядь на балконі роздає повітряні поцілунки голубам, воронню і засцяним та упослідженим бомжам, у котрих честі, їй-бо, більше, ніж у чотирьох супердержав. Ніхто цього не розумів, а якщо і розуміли, то за старою хохляцькою звичкою пропускали повз вуха. Гадаєш, я був завжди таким? Але одного сонячного дня, досить сонячного, щоб відчути себе щасливим, наче проститутка, якій кидають останній косяк. Ото, видно, вічний кайф, котрого вона чекає все життя. І ось одного дня, досить світлого, з прогресивним паралічем розвиненої країни, де немає проституток, бандитів і так далі, я вмикаю телевізор і бачу, як дві тринадцятилітні дівчинки, взявшись за руки, летять донизу з дев’ятого поверху, пікірують назустріч землі… Ну, значить, мене знудило. Після чого я блукав містом, цими місцями, наче шукаючи їхні фантоми, щоб нарешті зрозуміти ницість нашого світу. З мене кепкували, але смерть, як і життя, пунктуальна, і ти знаєш лише, де вона народиться і звідки прийде…