І я знайшов той будинок. Його, друже, видно з твого вікна… От… І що я хочу тобі сказати: для тебе життя – не просто іграшка, тож коли взявся у неї грати, то думай про Бога, ну, або… – Майор тричі перехрестився. – Але інстинкти, мої звірині інстинкти беруть своє. І якщо ти не розкажеш мені і моєму шефові те, що я хочу почути, я буду різати тебе на шматочки, а потім скормлю безпритульним псам. Згода? Ну, от і молодець.

Майор закурив сигарету. Пошукав очима попільницю. От, блядь, виховання, – промайнуло в голові у Саїда. Чого йому треба? Смерті? Та навряд він мене так одразу кокне. Саїд попросив сигарету, але майор сказав:

– Кури свої.

– А якщо нема?

– То взагалі не кури…

Медсестра хилиталася у проході білим балахоном. Майор глянув через плече.

– Угу. Зараз я повернуся…

Коли він повернувся, Саїда в лікарні не було. Майор сидів і дивився на мобілку. На чорну важку мобілку, чекаючи, наче вона заговорить або затягне контральто з «Травіати». Невдовзі з’явилася медсестра зі збитою набік зачіскою.

– Причепурися, – прошипів майор і нарешті взяв до рук мобілку.

– Вони друзі, – прохрипів майор у трубку.

– Найменше я цього хотів. Закінчуй, чувидло, справу. Яйця, знаєш, на голові не ростуть.

– Так точно, генерале!

Знову сірий коридор, тельбухи; майор зайшов до жіночого туалету і виблював. Треба сказати, блював він довго.

– Цей виблядок щось… А сам вдає кретина. Не він, так синаш…

Надія сиділа і читала книжку. Витончене письмо в рожевій обкладинці сімнадцятого століття. Прізвища автора вона не запам’ятала. Але книжка була цікавою. Особливо сцена ревнощів і скотолозтва. Ф-у-у-у, як можна таке витворяти з бідними тваринами. І хлопчик… Як можна заставляти таке робити з хлопчиком! Між ногами у Надії змокріло. Вона підвела голову: синій, золотий пляж різонув зір.

– Боже! Як прекрасно! Ми майже приїхали.

– Ага, – сказав Лукаш. – Я вийду на станції. Поїзд стоїть рівно годину.

– Як знаєш… – байдуже сказала Надія.

Синаш сьорбнув носом. Мати, не дивлячись, простягнула пакетик із серветками.

Великий птах з великими крилами пролетів над пероном, тягнучи за собою, як мелясу, тінь. Заклавши руки за спину, Лукаш прошествував пероном, звернув убік, зупинив таксі і поїхав у невідомому напрямку, вірніше, він сам не знав, куди їде, поки таксі не зупинилося біля місцевої трупарні. У коридорі його привітали, провели у прозекторську. Не роздіймаючи рук, він подивився на чоловічка, що лежав. Цей чоловічок видавався зовсім маленьким на невимитому прозекторському столі. Лукаш натягнув гумові рукавички і якусь мить невідривно дивився на маленьке тіло зі здутим синім пузом. Розклав інструменти, перед цим відіславши асистента чи то санітара, і зробив перший надріз. Лукаш зняв скальп з черепа, а потім відкрив його, як бляшанку. «Угу…» – усе, що він сказав, а потім розпоров брюшину. «Угу», – повторив він, зняв рукавички і вже збирався йти, як у трупарню зайшла дружина, затискаючи пальчиками ніздрі.

– Треба збиратися. – І Лукаш витягнув зачовганого блокнотика, відмітив щось і, не дивлячись на свою половину, попрямував до виходу. Над дверима висів ангел, у якого чомусь було обламане крило.

Вона підтиснула губи, зараз безкровні, але нічого не сказала; говорили її скляні від злості очі. Золоті плямки сонця плавали в них. Лукаш навіть зачудувався.

Усі вони, троє, не рахуючи Артура, вирішили скласти план. Жирняй Костик притягнув батьківську камеру. Не вистачало акторів. Справжніх акторів, а не тих розквацьованих у помаранчеве клоунів; справжніх, щоб бризкали кров’ю, фуркали мізками і гівном на столи та стіни і срали тельбухами, що лопалися від їхніх нечистот. Усі давно бачили, що Костик мітить у лідери, і не лише тому, що батько його за «шахер-махер» з арабським нафтовим магнатом. Ні, це ніякої ролі для них не відігравало, надто вони були дурні, хоча у них вистачало розуму допетрати, що батько Артура міг заставити танцювати польку глистів у сраці самого президента. Артур був настільки снобом, що зневажав саму смерть, не відчуваючи її на смак. Усе, що відбувалося, відбувалося за товстим склом, наче воно грало не з ними. Але все колись починає обридати. Костя любив смерть, її переддихання, не саму смерть, цей синій спалах, до білого майже, адреналіну у мізках. Але між ними стояла ця тічна сучка Софія. Це блядіще давало усім, як обрізки ковбаси – безпритульним собакам, що кільцями скручувалися на чавунних люках теплотраси. Але не головне, кого вона любила, їй треба було куражу. А зараз вони, Костя був певен, зіткнулися з тим, що ніяк не роз’ясниш словом. Смерть страшно дихає з екрана телевізора. А так – кайф, щоправда, трохи гидко, піднуджує шлунок. Ага, так, передусім треба дістати пилку, молоток, великий пластиковий пакет. І тут на нього находить прозріння. Жирняй всівся на стіл, поклав перед собою білий аркуш паперу, взяв олівця і почав розмальовувати щось подібне до карти. За півгодини і майка, і труси були у нього мокрі. Піт прямо-таки стікав на підлогу. Цей трупар ішов за ними слід у слід. Як йому це вдавалося? А-а-а, ця сучара, ця сучара. Соньку – під вошивого кобеля. Гадаю, що ніхто не буде проти. Від несподіваного прозріння, блискучої думки у Кості забурчало у животі. Треба сказати, що всі четверо зупинилися в маленькому, майже іграшковому мотелі з напівоголеними статуями-красунями перед входом. А ще був купідон, чомусь безголовий. Тож Костя гасав кімнатою, обливав стіни майонезом, кетчупом, шампанським; він вигріб усе поживне з холодильника і педантично, наче маляр, розмазюкував по шпалерах. Зараз він був у передчутті кайфу.

Зранку йшов дощ. Небо налилося бурштином. Чесно кажучи, він не любив дощу, як не любив вітру, як не любив ворожіння на картах, щоправда, визнавав – усе це існує в природі, але не для нього. Позбавте на милість. Та, що вийшла з «роллс-ройса», навіть не видалася Лукашу знайомою. Він знав її зі спини, грудей, з шиї, як вона голить лобок, словом – з усіх точок і перспектив. Це була вона, білява. Блін, вона майже не змінилася. Потім від Лукаша потягнувся жовтий безкінечний коридор, і видиво чи реальність зникло. Лукаш ішов коридором, намагаючись обіпертися об стіну, але руки загрузали по лікоть у жовтій желеподібній масі. Щось підказувало йому: якого біса, живий, то і швендяй собі потихесеньку, ось так. Але що далі, то Лукашу все менше хотілося качати м’язи на своїх ногах, що, кляті, заведуть хтозна-куди. Ось нарешті він вийшов під випукле, як око циклопа, жовте і хиже склепіння. І тут не могло бути думки про поміч. Але яка, в сраці, поміч; від чого поміч? Але задницею це все ж таки відчувалося, хоч і хріном верти піруети, хоч показуй його у вікно і обсцикай хавально відкритих туристів, просто-таки на їхні стотисячні зуби. І отак він пробачив землю; стіна розсунулася сама собою, як у Соломоновому храмі, як завіса, і штани у Лукаша змокріли. Він повільно опустився навколішки, а сеча не переставала стікати в холоші, в шузи і на підлогу. Далі був голос, який промовив:

– Вибирай…

І Лукаш пустив зелену стрічку блювоти на червону готельну доріжку.

Майор сидів у кріслі із зеленою оббивкою. Людина, котра хоч хвилину просидить у такому кріслі, вже ніколи не буде такою, як раніше. Майор пив з горла скотч, голосно відригував і тицяв фотокартку із затертими фізіономіями медсестрі в куцому халатику. Трусів під халатиком не було, але якщо вони й були, то навряд чи вони нагадували панталончики вісімнадцятого століття. Майора піднуджувало. І він запитував:

– Що тобі більше вставляє? Ну, не придурюйся, ну, там пососати, полизати, пальця в очко. Мене вже ні хрена не пре. Тяги нема. Коли буде за сорок, то зрозумієш, да… Вища екзистенція, блядь. Розумієш? Коли людина бреше, то вона бреше людині, а не своєму сраному сумлінню… А… Знаю… – Майор спробував розгледітися. Його таки здорово піднуджувало. Млоїло, одним словом. А так: кімната-люкс, баби-люкс з «присипочкою». – Власне, до чого тут ця срана історія… Жило троє, а кожен любив ту, яка не любила його. Нічого нового… Долий скотчу. Так… Була у них таємниця. Золота таємниця, – майор підняв догори пальця. – Скоріше, це була фантазія. І забулося все. На хрін забулося. З роками, але не те, що вони давали йому, а мені не давали… Що я в чорта несу? – Майор налив півсклянки, махонув, загриз огірком. І далі: