– Приніс він мені карту і сказав, що знає, де сховані… ні, блядь, де живуть живі мамонти. І ці мамонти охороняють купи золота і всілякої там рижухи, камінців, але його цікавили грьобані живі мамонти. Він говорив, що вони думають, кумекають, як люди. Фу, брєд. І увесь цей брєд він записував до щоденника. Цей ішак вірив усьому, йому легко все діставалося… Х-м-м. Ти так думаєш, що нічого легко нікому не дістається… Давай нюхнемо, а потім я тебе відпердолю по повній…

– Спочатку доскажи історію, – прогнусавила офіціантка, консьєржка чи хрін його зна хто.

– Я пам’ятав цю карту до найдрібніших подробиць. Вона була для мене частиною дитинства, не більше. Я пам’ятав карту, що намалювала його божевільна фантазія. Але одного разу, десь це відбувалося у районі Сирця чи Лук’янівки, вибухнув будинок. І що, ти думаєш, ми там знайшли? Мертвого якута. Да, я пропустив, що оженився на білявій і драв їх обох, наче сидорових кіз… Ну от, після одного рейду, під борлаком якута, знайшов точно такий манускрипт, але років так на тисячу старший…

Консьєржка заголила спідницю, позручніше влаштувалася в кріслі і розставила якнайширше ноги.

– Давай. Полижи. Я знаю, тобі подобається…

– Хто з нас швидше добіжить… – І майора дубиною вирубив бахус.

Цей ніколи не ходив один. За ним шмигала чиясь карлючкувата тінь. Його тінь ніколи не сюсюкала «буся», «кіса», «пратівноє созданіє». Він завжди мовчав, і у всьому Департаменті знали його як «він», а пошепки «ЦЕЙ». Він був стильніший за бронзовий бюст Богдана Хмельницького, якщо вірити доброхотам. Історія, знаєте, нічим не різнилася від анекдоту. Але силами вони, на жаль, не мірялися. Тож і він, і його тінь лишалися просто людьми, яких боялися, ненавиділи і готові їсти гівно не лише їхнє, а їхніх щурів та котів. Щурів можна і не домашніх, а тих диких, з рудою гривою. Усілякі чудасії відбуваються у цьому світі, всілякі… Він сам ніколи не ходив до ванної. Кахлі, два на два, блакитного кольору, з веселенними дельфінами, що, видно, нанюхалися коксу і зараз били хвостами, наче влаштували змагання на інтелект зі своїми хазяями. У кімнаті для відпочинку стеля оббита зеленим бархатом, кальяни, хлопчики (ніяких непристойностей), танцівниці (що завгодно). До спальні міг заходити перукар, масажист, що і був перукарем, та й не тільки, і його син. Сина зараз не було, але у вітальні для «третьосортних» на нього чекав майже (а чому майже?) двометровий мужик у чорному довгополому пальті, ковбойських чоботах, а так усе було в нормі, якщо не зважати на третій клас.

Хлопець розтирав і втирав мазі в його, цього чоловіка, поперек. Майор сидів, розкинувши ноги, як Калігула, котрому відстрелили яйця. Надійшов перукар і виголив голову по сухому.

– Яка шкіра, а не те, що ви, пиздохлюї. Тройнячком побризкай. Тройнячком.

З тройнячком у нього не складалося. Тройнячок той коштував не менше трьох штук за п’ятдесят міліграмів. Ностальгія. Так він називався у нього «тройняк». Так вони грали, чисто і відкрито, як шахтарські діти, коли шахтарські вдови рвали волосся після чергового вибуху метану, а потім ішли з реготом гладіаторів помирати на панель. Він відштовхнув хлопця ногою і крикнув:

– Давай того мусоровоза… Блядь… – Він ще не знав, що на нього чекає. Майор також…

Сині ранкові блики повзали ліниво його голомозим черепом. Він стояв напроти вікна, зовсім голий, лише у чорно-синіх сонцезахисних окулярах. Кілька голих мадам ніжилися у новомодних соляріях, кулясті форми лагідно підставляючи під іще лагідніше кулясте сонце. Коли майор зайшов, він не змінив позиції. Срака і спина у нього були синіми. Лише білими клавішами блищали зуби, а район ануса – червоний, з дрібненькими прищиками.

– З чого розпочалася ця країна? – Він говорив до свого відображення, а зовсім не до майора, інакше він не міг, а потім – до міліціонера. – Вітаю, ти – полковник!

І він надовго замовчав. У тиші хруснули фаланги пальців. І він знову почав:

– З чого почалася ця грьобана країна? З мене, блядь! З мене, блядь! Усі великі речі починаються з реготу або із мертвих. Хоча це одне і те ж. Я намалював цю картину. Сюди важко потрапити, але дуже легко вийти: попіл, немає слідів, для цього тобі, мужик, треба мати чавунні яйця. Чавунні яйця. Чавунні яйця.

Він делікатно розвів половинки, засунув пальця в анус. Понюхав ніздрею, лівою.

– Блядський простатит!

Йому принесли сигару, він закурив і ткнув свого виконуючого роль анального пальця під носа обслузі.

– Смердить, але краще, ніж у баби. Повір… Ти пробував у жопу? Я? Ні, боюся. Зрання, коли я прокидався, кричав, мов навіжений. Стіни були глухі. Йобаний у рот, я хочу їбатися в жопу! А потім сам виїбу світ у жопу… я хочу їбатися в жопу… я хочу їбатися в жопу… Я кричав голосно, бо знав, що ніхто того не почує, ніколи… Можеш бути вільним.

Він відвернувся спиною до дзеркала в бароковій оправі і більше не обертався. Він повертів товстими пальцями, намацуючи сигару «Ромео і Джульєтта». Але її там не було. Її, сигари, не було. Х-м-м…

– Дорогого можна отримати і важко позбутися… – Голос чужий, хрипкий, як у кіно жахів тридцятих років.

Але він і цього разу не обернувся. Він чекав.

– Ах, полковнику, полковнику… Мало я вам плачу. – На декоративну гілку пальми сів папуга і пустив яскравий зелений струмінь посліду на сумнівну картину часів Гайдамаччини, де не менш сумнівний гетьман, булькатий і горбоносий, крушив сам-один цілих два десятка польських жовнірів.

– Правда, що брехня зачаровує? А… Як білячий хвіст. Тільки ось що, у неї робиться під хвостом зовсім неприємно… коли вона починає срати. На голову, на руки, просто на землю…

Баклажанового кольору служка прочинив двері. Уже роздяпив хавло типу: такий, тупака така-от, аймара шоста і сьома. Голомозий недбало махнув рукою. Негр сховав свої білі зуби. І майор зайшов, ще не знаючи, як печуть плечі полковницькі погони. Ну, або він буде досліджувати рибоокеанний світ далекого-далекого-далекого моря. Словом, усіх мастей ідіоти грають, досягнувши якогось статку, тягають на шкіряній флейті тонкоперстих естетів. Навіть перед майорами, колишніми навіть…

– О, що таке бідність? – з порога запитав він майора.

Майору по барабану інтелектуальні сентенції голомозого. Ментовська інтуїція давала зрозуміти, що він зіткнувся не з тим і опинився не там, де йому мало бути затишно, а кілометрів за сто-двісті.

– Слухай, мені насрати, скільки людей померло, хоч і весь пиздонутий в очко Зімбабве. Мені треба виконати свою роботу. Краще Лукаша, ніж я, ніхто не знає.

Дві старіючі хіврі принесли фрукту і випивку. Він важко, як старик, піднявся червоними сходинками, щоб у них фарба попідсихала. Двійко жопоподібних грайливо брикнули стегнами і вишкірили зуби на майора. Помаранчеві блики повзли вікнами, портретами, лисинами, цицьками, де тільки сонцю заманеться. І ось уже тоді голомозий чоловік проказав:

– Прошу, пане майоре.

Вибачте, було щось не так:

– Прошу пана полковника.

Майор відмітив про себе, що зачіска у цього виблядка точно як у англійського джентльмена. Нова порода виведених підарів. Майор знає точно, чим він тут займається. Вони повільно, як поважні люди, підіймалися на скелю, що, напевне, називалася у них терасою: з пальмами, соляріями і голими, рожевими від засмаги бабами. Чоловік хруснув пальцями.

– Все проїдається.

Ці слова можна було проказати інакше, а він промовляв їх, як змія з відрубаним хвостом. Двоє чорнявих дівок із сапфіровими очима глянули на майора. Майор банально стенув плечем.

– Але все набридає, – чоловік клацнув пальцем.

– Не втямлю, для чого все це…

Він пригадав на рівні спинного мозку підвал, де приємно пахло діжковими солоними огірками, до яких ще долучався запах живої істоти, що пахла теплою шерстю. Це були щури. Він нарешті зрозумів, як дитина подивилася на сонце, – голим чистим болем. Він піднявся на лікті і, цілячись, вистрелив. Перед тим, втрачаючи свідомість, він зізнався: у нього таки смердять ноги, як у мерця. Він усе життя тікав від цього запаху, але той наздоганяв його. Однооке чудисько, бздун і таке інше… Кров витікала з обох повільно. Ще раз підвів голову і подивився на його довгі ікла… Це був лише її сон. Її сон на далекому сонячному березі, з людиною, котра любила її, яка була поруч із нею – досвідчений, з відсутнім поглядом і шерехуватою від сонця і води шкірою. У нього жіночі гомілки і протяжний голос: дорога… а… а… а… я… я… я. Він пригадав. Потім виникла якась необґрунтована підозра. Перед ним стояла Софія. З широко розплющеними очима з гранатовим блиском. Думав про одну, а побачив іншу. Він таки цього разу упізнав її – упізнав, чи вигадав, чи ще щось там.