Двері відчинила жінка із шолудивим обличчям, у засмальцьованому східному халаті і шелесткими очима. Вона неприємно пробігла по Надії поглядом, облизнула пальці у чомусь брунатному, але нічого не сказала. Пропустила арабів уперед, а Надію лишила на кухні, заваленій різнокольоровими коробками, із загидженою газовою плитою, блискучим нікельованим чайником. На стіні висіли непристойного змісту фотокартки. І цей смітник, і цей запах, і ці порвані, але досить якісні порнографії збудили Надію. Вона розставила ноги і легенько промасувала проміжність. Збудження від низу перебралося до горла. Тільки тоді вона почула позаду окрик. Вірніше, гортанний смішок. Вона обернулася. Перед нею стояла стара. Вона знаками наказала йти за нею. Надія встала, обсмикнула сукню і пішла за старою. Будинок виявився досить просторим.

Ванна була великою і чистою. Такі ванни бувають лише у голлівудських зірок, олігархів і ще у когось, лише не у її скромного Лукаша. Вона спересердя ледь не сплюнула. Обидва араби сиділи у велетенській ванні і цілувалися. Надія вся витягнулася від цікавості й усміхнулася. Їй це подобалося. Араби перестали цілуватися. Один встав і підійшов до неї. Оливковий і блискучий від води. Член бився об стегна. Він узяв її руку і затиснув член у кулак.

– Давай, посмокчи його. Мені давно жінки не смоктали.

Араб у ванні голосно розсміявся. Вона стала на коліна і взяла у рот. Араб застогнав і засмикався тілом. Другий реготав і плюскався у ванні. Коли перший кінчив, голосно і протяжно, як важка в’ючна тварина, другий підібрався іззаду і підняв їй сукню. Він задоволено поплескав її по сідницях і, прицмокнувши, сказав:

– Ага, ага, ага. У тебе жопа кращій, ніж у твій сина!

Артур втомився дивитися на одноманітну синю воду, на красивих жінок, в яких напевне, якщо роздягти, на скоромному місці виявиться гладко, наче на голомозій голові генпрокурора. Утомився дивитися на повільні рухи кельнерів, безмовних, наче риби у глибокій і чистій воді. Він лишив хлопців угорі, а сам спустився вниз. Ліфт падав тихо і безшумно. Це було цікавим, не інакше – цікавим, позаяк останні події його начебто висмикнули, відтягнули від звичних і комфортних речей, людей і безкінечних безтурботних балачок. Зараз він потроху до цього повертався, з насолодою і роздратуванням. Дратувала його відсутність опори. Повна відсутність розуміння людей, хоча він про це не знав. І не лише самовпевненість була причиною. Його реально дратував той світ, що вони покинули, засунули туди свої руки, взяли його і вивернули, наче гнилу кишку. Але ніхто про це не знав. Його дратували легкі рухи людей у синьо-золотому полудні; висячі сади з декоративними деревами, деревами і птахами з далеких тропіків; відкриті веранди, широкі, наче крила повітряних лайнерів, – ця його повсякденна реальність, до якої він звикав десятки років: усього хотіти і все мати. Але ця повсякденна реальність не знала, що він умів, що він зрозумів, як ухопив це життя за гарячий загривок. На відмітині шістнадцятого поверху ліфт зупинився, і до кабінки увійшов товстун на коротких міцних ногах. У проліт Артур побачив широке вікно – чисте, що майже повітря, і висячий чорний павук гелікоптера, де петардами розквітали на передніх розкриллях, під самим черевом, зірочки.

– Йоб. Та він же стріляє, – сказав товстун і промовисто подивився на Артура, але той відвернув обличчя; ліфт знову плавно пішов униз. Артур скреготнув зубами і відвернувся спиною. Він, як чистокровний естет, не терпів грубого мату. Тим більш до ліфта в ту хвилину зайшла шикарна блондинка років тридцяти п’яти. І Артур зрозумів, що план життя виконано не так досконало, як йому видавалося із самого початку, коли він роздратовано зайшов до ліфта. Тисячі салютів у вікні примусили пригадати, що нині свято Незалежності. І Артур бридливо поморщився. Сіра буденність, казенні звіти, приналежність до якоїсь національності – розвій для кретинів. Він витер хусткою чоло. Ліфт зупинився на першому поверсі, де був велетенський бар, що нагадував збільшений у п’ять-шість разів камбуз каравели.

Майор витягнув з бокової кишеньки на лівому рукаві сріблястого слоїка із червоною кришечкою. Зверху – клапан у вигляді маленького срібного слоника, що сурмив у повітря. Майор натиснув клапан і вдихнув двома ніздрями порошок. Яскрава біла пустеля з прилиплим апендиксом голубого пляжу на сотню-другу кілометрів. День, наповнений ртуттю. Безголосий і безлюдний, з біло-сірими дюнами до самих пляжів. І тоді майор подумав про нього, про того, із сірими очима, перекинутими чи що перекидалися в інший світ; про широку і красиву обітовану землю дитинства, з баштами, з озерами, з шовковими степами, всіяними червоними ягодами і пагорбами, де губилися дими; край з двома прекрасними жінками – з дивно красивими тілами: одна золотава, інша чорнява; про дитячу таємницю, що вродилася, як останній видих підлітка, що став дорослим убивцею свого життя… Гелікоптер нахилився і взяв напрямок на диск червоного сонця. Малиновим залило салон. Райські кольори. Співи арф і ельфів. Жовті солодкі води небесного забуття. Ртуть неминучості. Майор побачив комашину – маленького чоловічка, що повз дюнами. Такий маленький… невже треба було півжиття, щоб зрозуміти, яка маленька людина перед кінцем, що веде у початок інакшого? Майор втомлено заплющив очі. Увімкнув рацію.

– Повертаємося за набоями. Так, устигнемо назад за п’ятнадцять хвилин, а він нехай ще трохи побігає…

Гелікоптер узяв напрямок на височезну вежу, що великим зубом вгризалася у диск червоного сонця. Це було прозаїчно, страшно, і майор одягнув сонцезахисні окуляри. Все проходить, навіть відчай очікування. Якщо він добіжить – так тому і бути. Майор від народження був фаталістом, як і його курва-мати, з повною пащею золотих зубів; і навіть тоді він був фаталістом, коли вони йшли шукати Золоту Країну Офір. І чим це закінчилося? Усе перевісили гроші і політична ситуація. Політична ситуація і гроші. Залежність влади більша за залежність від наркотиків. Йому, Лукашеві, треба було командувати трупами і не влазити у це лайно. Майор позіхнув і з насолодою подумав про напівморок, прохолоду, дозу і гарну бабу – свою він давно не любив. Так довго добивався, що вона йому спротивилась. Це у них… чорт, у кого «у них»?… а все одно у них це називається справжнім коханням, коли горшки товчуть на голові. І майор тихо, по-дитячому засміявся.

– Заходимо на посадку…

Це був міраж, не інакше, таким він себе заспокоєним, навіть щасливим відчув наприкінці цього шляху. Він стояв у колодязі блакитного світла, що розходилося у всі боки золотим і малиновим, і очі йому щипало від сліз. Він стояв на подвір’ї червоного цегляного будиночка з мезоніном у дикому винограді. Спочатку його накрило, наче після невеликої дози морфіну. Волога підвалу, що пам’яталася з дитинства, де пахло діжками, солоними огірками і якоюсь тваринячою, до болю у хребтині, невідомістю. Потім велетенські щури вийшли зі своїх домівок під «кренделя» зі своїми дамами. Пацюки гордо заворушили вусами, вилаштувалися в один ряд перед рядом своїх дам серця чи мокрих хвостів. Розпочалися пацючі танці. Лукаш дивився і думав, що вони поводяться майже як люди. Ну точно: в одного, найстаршого, з огляду на руду шерстку, на голові – потертий сірий циліндр з якимось незрозумілим, напевне щурячим, вензелем, а ще на шиї біла манишка. Далі він побачив довгу зелену вулицю, найдивнішу вулицю, найщасливішу вулицю, найпроклятішу вулицю у всьому світі. Сонце прямовисне, не таке жорстоке, як у серпні. Швидше всього, травень. Він чомусь думає, що треба стояти і нікуди не йти. Вона тут, за цим трояндовим кущем, розчісує волосся сестричці, а та лопотить, розповідає їй те, чого не було. Але Лукаша уперто тягнуло увійти в будинок і пройтися довгим коридором зі стелажами книг по ліву та праву руч, зайти до бабусиного кабінету і лягти на добротний шкіряний диван. Його приваблювала солодка, як мастурбація, дитяча таємниця. Він ступив у кров, як ступають у пустку аквалангісти чи парашутисти, і побачив її, зовсім-таки реальну її: з утомленим сірим поглядом, красиву, але вже за тридцять, коли Бог і природа лишили єдиний шанс, і вона ніколи його не пропустить. Щось зашепотіло йому на вухо, щоб він остерігався. Але він давно хотів її бачити і нарешті побачив за стільки років. Головне – він не мав ніякої злості. Йому хотілося її втішити. Вона підвела обличчя, трохи круглувате, трохи осунуле від безсоння чи снодійного, з вигасаючим рум’янцем. Лукаш побачив, як вітер пройшовся двором, підхопив двох метеликів, підняв хвилі на її платті; зіниці у неї, як завжди, були розширені. Він нахилився і поцілував її у краї грудей. Несподівана задуха і спека стиснули його горло. За її спиною стояв стіл. Це той стіл, що поставила бабуся. Дід помер, ніхто не з’являвся, от вона сама і вкопала стовпчика, прибила дошку й обтягнула її цератою. Там завжди стояв графин, зелений і пузатий, повний лимонного соку або хлібного квасу. Він гасав ярами, ловив у норах на шматочок смоли павуків із золотими гузнами, а потім прибігав і пив із цього графина. Вона подала йому графин, а потім різко почала запихати горлечко йому в горлянку. Лукаш спробував закричати, але лише похлинувся лимонним соком, що робився рожевим, а потім темно-буряковим і зараз більше нагадував кров. Він ухопився руками за графин, що все глибше і глибше входив у його горло, вирвав і упав на бік. Не випускаючи графина з рук, він поповз садом, через увесь двір, крізь водограй метеликів, зливу сонця і її радісний і веселий сміх. Він доповз до хвіртки, відчинив її головою і випав на дорогу. Коли він підвів руки до очей, що пекли так, наче туди висипали відро піску, він побачив, що замість графина тримає у руках грубого зошита у потертій шкіряній обкладинці. Він підвів голову, а із сонця на нього полилася вода.