– Блядь, таки очуняв, – прогримів голос, і хтось радісно засміявся, як там, мить тому, сміялася та, що в саду.

Софія знайшла Лукаша на трасі. Він лежав на самому бордюрі, видно з усього, сповз iз дюни, збившись зі свого шляху чи ще щось там. У руках Лукаш тримав грубого зошита в потертій шкіряній обкладинці. Вона нахилилася над ним з виразом дитячої зацікавленості, і порожнє небо великою блідо-синьою діркою свистіло у Софії над головою. Вона схилилася над ним, наче роздумуючи: їхати далі, розчавити його, як паскудного карлика, нарешті, ну, не як карлика, а як жука там гнійного або шкодливу кішку; вона дивилася на нього так, наче нічого особливого не трапилося. Софія повернулася до «хаммера», дістала із салону пляшку «швепсу», відкоркувала, покриваючи глухий простір дзвінким матом, високо підняла пляшку і почала лити Лукашу на обличчя. Коли він очуняв, заплямкав губами і потягнув свій молочно-сірий погляд, вона сказала:

– Що, дострибався?! Ото ще мені Бетмен. Піднімай свої костилі і давай вшиватися звідси. Скоро по тебе повернуться.

Його здивувала її зосереджена цілеспрямованість. Лукаш спробував підвестися, але заточився й упав. Софія, похитуючи стегнами і булками сідниць, повільно, без всякого там жіночого виправдання, підійшла до машини і довгим поглядом окинула через білі дюни, що починали наливатися кров’ю передвечір’я. І він навіть подумав: глянь, а воно справді схоже на Єгипет. І він спробував піти, але упав і поповз за нею рачки. Він ліз на чотирьох кістках і не переставав думати про Єгипет, щоб йому трясця, під її дикий регіт і матюччя. Навіть тоді, коли вони поїхали, він не переставав думати, що з ним сидить за кермом один із єгипетських демонів, а може, ангелів. Різниці зараз для Лукаша не було ніякої. Він перестав думати, начебто забув, чого він бігав під кулями, вірніше, для чого і чому. Його начебто і не цікавило те, що за ним по п’ятах гналася смерть, якої він не заслужив, хоча останнє було сумнівне – як нікому, йому вона, ця смерть, була найближчою, давала хліб і до хліба. Софія усміхнулася і подала йому флягу з віскі. Лукаш зробив кілька ковтків, і відтак вони в’їхали у велетенський мегаполіс, що нагадував блискучу темно-синю, з червоними і малиновими підсвітами, піраміду, що догори щетинилася списами антен, передавачів, підвісними стартовими майданчиками, тарілками і всілякими дротами. Лукашу пішов мороз по шкірі від здивування, від захоплення і дитячого жаху, що липкими лапками склався десь внизу.

– Ти ба, стільки прожив, а так і не знав, що таке буває у світі, – сказав він, видихаючи.

– Тридцять років уйобки не шкодували грошей, не будували дитсадків, щоб вибудувати собі шоу-ленд, – просвистіла крізь зуби Софія. – Мій покійний татко і моя самогубця-мама мають тут проценти, вірніше, я маю. Тут свої акції, мені тут, Лукаш, миють ноги. А от тобі тут надумали одірвати голову. Значить, я тебе буду ховати, дєдушка…

– Пішла ти, – вже спокійно сказав Лукаш і відкинувся на сидінні. Йому зробилося байдуже. – Де тут найперша-ліпша міліцейська управа, чи як її там?

– Забудь, ідіоте.

– Спробую. – Лукаш надпив з фляги і подивився на купу синьооких карликів, що йшли під автострадою, залитою сріблястим світлом. Далі підіймалися квартали скляних глобусів та кубів на дахах – плюскалися світло-фіолетовими басейнами, звучала музика і комашнею вовтузилися люди. Напевно, це у них і зветься щастям, – вирішив Лукаш.

– Дістав ти мене своїми забобонами. Краще подумай про себе. – Софія витягла сигарету, закурила, глянула у дзеркало внутрішнього огляду. – Нема нікого. Вони зараз рискають над китайським кварталом. Точно там. Невдовзі почнеться жара…

З-за скляної упереміш із червоним керамзитом пагоди вийшла компанія. Будь він ментом, босяком, то визначити їх було легко: бліді витончені обличчя дітей, що ніколи не знали, як болить, яку назву носить смерть. Можливо, у світі цьому влаштовано все правильно, але мене воно не влаштовує, – подумав Лукаш і пошукав поглядом сигарету.

– Закурюй, – сказала Софія.

– Ні. Краще швидше їдь.

Траса потягнулася суцільним лавовим потоком.

Молодший араб зробив губи – красиві, підведені карміном – буквою «о» і випустив тугий струмінь сизого диму. У вікні, глибокому, наче око мертвяка, – кварцове небо неправдоподібного кольору, як то буває уві сні – кольору дощу, розлитого купоросу, сизих передранкових світанків, з кислою підлітковою сексуальною ненаситністю і духом парного молока, коли десь поруч живуть маленькі діти. Вона лежала гола на матраці, на животі, витягнувшись від задоволення усім тілом, наче велика кішка під теплим квітневим сонцем; і вона прийшла до пам’яті, вірніше, до свого настороженого, прихованого, набубнявілого задоволення, коли міцна рука – тугі, як пружини, пальці – зайшли під низ, пучками промацали жирок навколо пупка, половинки її сідниць розійшлися під сильним натиском прутня, що увійшов у її прохід, наче поршень, і вона зойкнула, захлинулася щасливим криком, приглушено, закинувши назад голову з купою неслухняного темного волосся, що великим чорним абажуром відсвічувало її білосніжні плечі, гарне бліде обличчя з великими очима, що зараз були темними проти глибокого вікна. У повітрі висів приторний запах анаші й опіуму. Араб ритмічно входив у неї. Три хвилини це було цікаво, а потім її почало розгойдувати, і вона застогнала по-справжньому: там, у цьому стогоні, перемішалися задоволення і біль. Другий підійшов, примружився, підвів голову, провів спочатку пучками по її повних губах, а потім повільно вставив член їй у рота. Вона взяла член у руки і тільки зараз побачила, що на білій шовковистій портьєрі бігають якісь чоловічки. Надія спробувала вивільнитися, але араб притиснув її міцніше до матраца і запрацював швидше. Вона облишила свою цікавість, і все почалося спочатку. Араб стиснув пальцями її підборіддя, єхидно засміявся і вставив прутня їй знову у рота. Цього разу вона віддалася, як належне. Але думка, що відображення на портьєрі нагадує її сина, не покидала її. Кінчаючи, вона закричала що було сили у легенях. Це радше був істеричний крик, ніж крик задоволення. Але хто його знає…

Кремезний фіолетовий негр у білій куртці і чорних штанях з тацею проплив парким баром: кілька кондиціонерів вийшло з ладу, і зараз обслуга до гикавки перепрошувала відвідувачів. Артур, зморщивши носа, нерухомо, одними очима провів негра і втупився у свій стакан – нарешті він пригледів мініатюрну японочку, що умостилася біля здоровенного рудого, з вузьким лобом, типа. Артур допив джин, замовив інший і ще раз подивився на дівчину. Рожева майка, без ліфчика, гострі соски врізнобіч, миле бліде, з трохи розкосими очима, обличчя, гарні ніжки, про що під спідницею можна лише здогадуватися, як і про її соціальний стан і таке інше. Усе, що треба… ні, все, що його завело. Щось прошепотіло йому, коли Артур схилився над столом, і листя, широке зелене листя від пальми упало на плечі, на голову, але він, не підводячи голови, знав, що це напівоголені кубинки, котрі будуть говорити солодкі слова, і, принаймні, якщо він не знайде чогось кращого на вечір, то може вибрати серед них; проте цього разу він підняв голову, але нікого не побачив, і йому знову прошепотіло, тихо, від зелені, що в ній потопали кутки: мабуть, ти часто каявся, бо втратив віру. І тут душний вітер увірвався у простір бару, і чорний кельнер відчинив вікно. Артур ковтнув слину, перевів погляд на японку, що зараз кокетувала з двома чоловіками. Аби він був чоловіком спостережливим, то цього разу могло й обійтися. Артур уявив, як вона повзає під його ногами, у крові, слюнях, у його спермі; вона лиже йому ноги і руки, як шолудива собака з ринку, але він лишається байдужим. Хоча зараз хрін його був у самій готовності. Його це задовольняло. Йому лишилося підвестися і пройтися від одного столика до іншого. Але тут трапилося непередбачене. Знову той мужик, що їхав у ліфті. Артур подивився спочатку на його вдяганку. Фіолетовий негр пройшов повз цього жлоба й Артура. Артура це насторожило. Його дістали – блядство, весь світ проти нього. Але за кілька хвилин він заспокоївся. Японка викликала у нього більше ніж ерекцію. Йому противно було в цьому зізнатися, але саме так і виходило. Зачарування великими трикутниками світла, що падали у перекинуті кватирки, минуло. Почало наїжджати тихе і тупе роздратування. Артур одними лиш очима погукав типа у нескладному костюмі, з грубими швами, грубими парфумами. Але напрочуд, на здивування, він не відчув того припливу сил. Артур не був здогадливим, а тут всі були такими, як він. Він знову спробував переключитися на японку, а саме – на її груди, але ніякого задоволення від цього не отримав. Тоді Артур встав і пройшов до бару. Замовив віскі. Інтуїтивно набрав телефон одного з хлопців. Ніхто не відповів. Він глянув на годинника на стіні – пливкі золоті жіночі фігурки розносили чаші у вигляді цифр. Його знудило від несмаку. Часу пройшло достатньо, щоб хлопці вшилися до свого пентхаусу. Він повернув голову, смикнув губою на фіолетового негра, що ніс червоного, у петрушці, у цибулі, вареного лобстера. Але негр не звернув на нього уваги. Тоді Артур щось зашипів, підкликав маленького китайця у червоній курточці, тицьнув сотенну, сказав: