– Що, всрався? – сказав чи запитав чоловік глухим, якимось утробним голосом дебіла.

Артур подумав, що страх таки не буває безпідставним. Суча ясна реальність минулого і незбулого досвіду. Хоча навряд чи так він думав у ту хвилину. Його нудьга швидше помножилася на тягучий відчай, коли людина не бачить кінця пригоді, тим більш коли вона, ця пригода, не дуже приємна.

Чолов’яга підвівся і пішов йому назустріч. Він ішов, трохи розставляючи ноги, наче у нього були надто великі або натерті яйця.

– Люди – це майбутні трупаки, чи не так, хлопче? – спитав чолов’яга, витягнув маленьку куцу сигаретку і по-ковбойському підкурив від підбора.

– Блядь, чого тобі треба?! – Артур таки набрався духу, цей крутий хлопчина.

– Виблядок, – спокійно сказав чоловік, дмухаючи Артуру димом в обличчя. Дуже приємним димом, від котрого піднуджувало. – Ні, виблядку. Аби ти чемно вівся, то давно б сидів у себе в пентхаусі і дивився дівіді, де дівки плюють одна одній на пизди, а потім лижуть… А так… – Чолов’яга як можна ширше розставив руки: – А так, пацан, я тобі покажу, як можна пройти кілька кілометрів без вух, тримаючи в руках власні тельбухи… Не бійся. Це не дуже боляче. Принаймні спочатку. Тільки б не померти від шоку.

Чоловік був голомозий – можна подумати, що хтось обліпив його алебастром, вичистив, не лишивши ані брів, ані вій, щоправда, лишивши доладно пригнані вуха; але коли майор придивився, то побачив досить умілий шар гриму, що приховував велетенські кратери віспинок. Так він більше походив на клоуна. Це заспокоїло майора, як і кожного наркомана. Майор цієї миті наштовхнувся на його очі – як дві розпечені голівки англійських шпильок. Майора хилитнуло, наче велику колоду. Він розумів, що це не від двох капсул морфіну, які він встиг прийняти у ліфті. Груди його перед цим розперло, дихання зробилося важким, але чистим, і біль відступив кудись за блискучі нікельовані панелі. Зараз він уважно, навіть не приховуючись, дивився на голомозого чоловіка з важким красивим ротом. Майору ставало дедалі страшніше у цьому високому, з високими стелями пентхаусі, вифарбованому у дивні помаранчево-золоті кольори. Але виходило так – страх ось уже десять кроків проїдав йому кишки. А тому майор лише стояв, дихав, наче астматик після грози. І він вибирав страх перед високим голомозим чоловіком, з великим красивим ротом, у шикарному, але простого крою костюмі, а не те, що він ясновидою кожного торчка бачив попереду. Попереду свого життя, чи життя, котре чекало на нього. Голомозий стояв під металевим ковпаком пентхаусу за скляним столом, трохи зігнувшись, уперши лікті в металевого стола, до непристойності блискучого. Лікті у чоловіка роз’їхалися, як поли піджака. Він різко підвів голову, усміхнувся комусь невидимому за плечем майора, швидко вийшов з-за столу і рушив міцним кроком військового назустріч майору. Потім він простягнув ліву руку вбік і отак стояв, наче вперше бачить майора, і вивчав його грубу неотесану фігуру серед тонких інкрустованих японських та китайських речей, блискучих самурайських мечів та китайських вазочок епохи Цінь чи Дінь. І нарешті сказав:

– Проходьте, майоре… ні – полковнику. Ми будували це місто з однією метою. Життя коротке, і життям треба насолодитися… Але мені того виблядка найдіть! Тут як в атракціоні: вистрелив – попав, не попав, то куля попаде іншим разом. Вважайте це військовою операцією. Чим завгодно. Аби син був мені живим. У вас військова операція…

– Ну, а він маніяк…

– Діти полюбляють розважатися. Тільки не клейте мені казки про Бога там, про ще щось… Позбавте цього. Головне, щоб син не попав у руки правосуддя. Ну, побалувалося дитя, і досить. А там я сам розберуся.

Йому вистачало вузької лежанки. Прямо внизу під басейном. І коли на море, на місто падав туман, то басейн наповнювався жіночими і чоловічими оголеними тілами. За цей час, що він там перебував, він звик до їхнього скліщення, загравання як до рекламного ролика не дуже вдалого фільму, ну, у фільмі буває набагато яскравіше. Але потім приходила вона, як виліплена із суцільного шматка мармуру, з велетенськими очима, що змінювали колір і де навіть не пролетіла тінь смерті. Безперечно, переконував він себе, вона змінилася… Щось таке буває у житті, нехай у фантазіях закоханих чоловіків. Але він досить добре, як видавалося принаймні, знав жіночу породу. Місце, де знаходився Лукаш, – такий собі серпентарій для злучок нових депутатів, нових українців, просто капіталістів. Софія сховала його внизу – чи то навмисне, радше знайшла місце, де його найменше шукатимуть. Ну, звісно, вони трахалися з Софією, як тільки могли і як дозволяли сили.

Одного дощового дня Лукаш прозрів: вона могла і бажала всього спробувати – могла, а не просто бажала насолоди. Але він помилявся. Він забував, що люблять за прекрасні очі, красиві слова, красиві груди, сідниці… А решта – гра, яку не кожен собі може дозволити. Чиясь немилосердна гра з ним. Йому навіть не приходило в голову, вірніше, він відганяв цю думку, що вона ще дитина. Ну, не заглядати ж їй, як кобилі, в зуби.

Костику дуже подобалися скутери, а ще засмаглі, топлес, дівчата на скутерах. Костя зайшов за шлакобетонний блок і повернувся з палицею, важкою металевою арматурою. Справа стала за тим, хто це робитиме. Усі переглянулися, а Костик сказав:

– А шо я? Шо все, блядь, я!

Майор любив свої жовті черевики з червоними підборами. А ще китайські парасольки. Підбори рипіли зеленим гравієм. Особливо він любив, як вони рипіли, коли він підходив до неї. Вона сиділа на золотому плетеному китайському стільчику, в трикутній тіні прохолоди, але сьогодні було пекельно жарко. Надто пекельно жарко. Він не відчував до неї ніякої прив’язаності, чи що. Вона просто будила в ньому ніжність, хоч зрадливі зморшки вже роз’їдали і раковими передвісниками смерті розповзалися її тілом. І все ж вона була гарною, невимовно гарною. Але при всьому тому він брав її брутально, рвав одяг, а вона плакала, хоча, маю думку, все це їм подобалося. Сьогодні він прийшов не за цим. У шкіряній куртці у нього лежав нагрітий п’ятірнею револьвер. Він ішов під пекучим прямовисним сонцем і картав себе. Який він пиздюк, який перетраханий ідіот. Правда лежала поруч: узяти зняти шкуру зі сраки, виривати матку, поки не здохне і не зізнається. Хто її пердолив перший? Я!!! Пиздиш, братику, не ти! І чорняву – не ти, і біляву – не ти! Вже потім бабська дур погнала. А так вони любили цього недорослика, патологоанатома. Узяти цю рвань, поскручувати шиї. Їм ті четверо придурків потрібні? Хуя! Алмази! Вони дітей живцем гризтимуть, кров питимуть, а алмазів не відпустять. Думає, цей глистожопий повірив, що йому необхідні ці чотири відморозки, що за здорово людей грохають. Гадає, обійдуть мене з цією рудою лахудрою зі своїми маніяками. Та й вишморчка Лукаша – до вигрібної ями. Лукаша туди ж – жирком просмердівся.

Лукаш притиснув коліно до грудей Софії. Та вивернулася вивіркою і показала язика, встигнувши переплисти басейн. Він питав: «У кого більше дере голод кишок – у того, що жере омара за вітриною, чи у безпритульного у вошивих штанях…» Вона скинула купальник, сплюнула по-чоловічому і відповіла:

– Однаково. Сентенції змінилися. А філософія одна… А пішли до шикарного ресторану.

За столом подали устриць. І Лукаш виблював. Усі перемовилися, ну, недаремно ріже півжиття мертвечину. Ага, – подумалося Лукашу, – ось тому, за тим столиком, жити лишилося не більше двох тижнів. Усе відразу Лукашу видалося восковим. Щоб прополоскати рота, він знайшов туалет і нічому не здивувався. Софія вальяжно відтягнула руку з мартіні і дозволяла облизувати себе обдовбаній сцикусі. Лукаш пропустив це як належне. Відвертівшись від кількох залицяльників чи залицяльниць, дітки влаштували паровозик – поскидавши штани, поприліплювалися одне до одного, як молюски. Але він побачив саме його. Очі Лукаша зустрілися з очима Софії, що перебувала на десьнадцятому небі, і навіть коли він розтовк пику рудій шавці й та поповзла в куток зализувати розбиту вилицю, Лукаш не випускав його з поля зору – білий стоячий комір, витончена, майже жіноча шия з візерунками голубих прожилок. Але поки він вовтузився з рудою, Артур, а то був саме він, зник. І Лукаш сказав уголос: «Пройшов зорепад!»