Хлопці і дівчата цілу ніч ганяли голими на скутерах. Коли прибиральник зайшов у роздягальню, його вивернуло. Дівки всі були безголовими, у вагінах стриміли швабри. Прибиральника знайшли на четвертий день, коли він на колінах благав чомусь бога Посейдона про помилування. З тим його і відправили у психіатричку, з Посейдоном і з думкою про поламаний інвентар. Лукаш теж не обійшовся без пригод. У коридорі, драпованому чорним, щось засвітило йому під ліве око, потім яйця його вибухнули, а голову кинуло назад. Сильний удар по печінці звалив його з ніг.

– Так-то, дєдушка, – сказав хтось і смачно харкнув наостанок. Але Лукаш помітив обличчя всіх трьох прищавих сперматозоїдів.

Виплюнувши кілька зубів, Лукаш подався навпомацки до входу. Ударом у спину йому допоміг чийсь репаний шуз.

– Люди грають дурнів, бо нічого інакшого для них не лишилося. – Чоловік поправив піджак на плечі, зачепивши за старою звичкою за петельку. – Чи не так, розумнику?

На вулиці стояв стовпами туман, між цими стовпами можна було знімати якісний кольоровий кліп, з Тіною Кароль чи з Ані Лорак. Просто чудова була картинка. Артур закурив і подув у бік незнайомця.

– Якого тобі хуя треба? – запитав він.

– Почнемо, юначе, з зубів. Це я роблю зовсім не боляче. Свиням, знаєш, якщо не вирвати зуби, то можна зіпсувати першокласний фарш.

– А мені яке до цього діло, гамносос? – сказав Артур і випустив струмінь диму в обличчя чоловікові.

Чоловік підвівся і зробив півколо, наче виконуючи якийсь ритуал. Потім міцно ухопив підборіддя Артура, розкрив рота, витягнув якийсь не дуже блискучий інструмент з кишені – і двійко зубів з рожевим м’яском лежали вже на долоні Артура. Тут Артур уже забулькав. Туман захилитався. Артур чомусь уявив, як між тими стовпами оголена Тіна Кароль робить йому мінет.

– И-ш-ш, – сказав чоловік, і Артур подумав, що зараз його відпустять.

Софія стояла і дивилася на схожу на карту Африки калюжу крові. Лукаш. Біля нього стояла наполовину випита пляшка віскі. Вона піднялася на четвертий поверх, бридячись від порожнього ока басейну, дісталася до сейфа і витягнула звідти «глока». Повернулася, Лукаш сидів і прикладався до пляшки.

– Це вони?

– Навряд…

– Як знаєш…

Те, що Надія зріла, як у соку, в ексгібіціонізмі, для неї не було навіть дитячою таємницею. А про гріховну, саме так, гріховну, не могло бути і розмови. Радше це нагадувало приховане дитяче задоволення, розтягування перед поглинанням солодощів. У неї цей період надзвичайно затягнувся. Араби фільмували, і знімали, і трахали її у різних позах. Потім вони показали дівіді, як син відсмоктує у жовтого, як перезріла диня, халіфа. І не без приємності для себе, треба сказати. І це її навіть захопило. До закінчення сеансу у Надії з рота і з заднього проходу сукроватилася кров разом із спермою. По-моєму, всі були задоволені. Насамкінець, апофеоз: вийшов молодий голий араб і вистрелив в очко її синові. Вона не знала, що робити. Але дві останні кулі добили її сина на цьому світі остаточно. Потім зайшов майор. Розрахувався і вже наприкінці поклав усіх автоматною чергою. Він лише вдав, що не бачив, як Надія проповзла у вентиляційну шахту.

Туман стояв синіми полотнищами. Не можна було розрізнити людей, дерева і тварин. Лише круки плавали у високості, повільно і величаво, як справжні звірі цієї землі. І коли електрики увімкнули освітлення, то побачили дивного чоловіка із заюшеним кров’ю ротом, а в руках він ніс щось схоже на ковбасу. Ковбасою виявилися його тельбухи. Одного ока у хлопця не було. Він підійшов до готелю і сів, сів поруч із трьома ще молодими чоловіками. Коли він сів, то був уже мертвим. Усі троє кинулися тікати.

– Блядь, що за блядь зробила це з Артуром?!

Вони – шия в шию – забігли до пентхаусу, і тут їх зустрів шквальний пістолетний вогонь. Хлопці лише встигли всістися на стільцях.

Це було давно, років тридцять тому, можливо, трохи менше. Касим загинув якраз березневого дня, я запам’ятав це тому, що в тамбурі транссибірського експреса хтось наклеїв картиночку із снігуронькою, у якої були домальовані вуса і хер. Ну, звісно, ще й цицьки. Голова його облущилася, як марокканський помаранч. Експрес гудів тонкою змією, і я стояв, дивився на тундру з пористою ганчіркою моху. Треба сказати, що поїзд рухався трохи швидше за дирчик. Це був вагон для спецпоїздок, літерний, і в ньому катали лише партійних босів. Напевне, я стояв і думав, що довбня Касима завжди нагадувала цитрину. Я повернувся в купе, де троє вурок кидали в нарди четвертого – косоокого узбека. Один, той, що в рожевій майці, які носили десь під Владивостоком, підвів голову, чхнув ніздрею, чхнув червоною юшкою: цілу ніч він жлуктив горілку і нюхав кокс. Зараз очі у нього нагадували слюдяні скалки, з чорними перетинками зіниць. Голова повернулася, а тулуб лишався на місці. Голова зробила сто вісімдесят градусів, зайняла природне положення і сказала:

– Саха…

Я нічого не сказав, а повернувся до тамбура. Мізки Касима, трохи рожеві, як і майка вурки, зараз м’ячем каталися тамбуром у калюжі густої крові. Кров киселем стікала в щілину. Я виблював. Раз, другий, третій. Потім я побачив біле рвання хмар. Я подався назад, але між тамбурами зустрівся з провідницею. Та якось дивно і неоднозначно подивилася на мене, зовсім як на ідіота, що намагається склеїти розумну пику. Зачарованості жіночою вродою я не відчув, на превеликий жаль. Так, до цього мені доводилося бачити жмурів, але вони в моїй уяві, у моїх тонких, блін, відчуттях лишалися як якась картинка у пошарпаному провінційному музеї: із виводком шмаркатих школярів, прищавих школярок і гострописких недотраханих учительок. У провідниці витончене обличчя, з широкими вилицями, розкосі очі, майже сливові, темні, із жовтуватими білками, вказували на те, що дівчинка прикладається до пляшки і до якихось хімічних, паскудного ґатунку стимуляторів. І я сказав їй:

– Там жмур!

– Ого, – сказала вона. – Мене так ніхто ще не клеїв.

– Блядь, дура, там дійсно жмур! – закричав я, а вона стенула плечем і пішла в іншому напрямку, в інший бік од Касима. І я теж чомусь перестав про нього думати, лазив у кишенях джинсової куртки з «підстьобом» штучного хутра, шукаючи сигарети. Але вона повернулася, тернулася крутим стегном об мою ногу, від чого мене знудило, а вона, глянувши через плече карим оком, шматком усмішки, зникла в тамбурі. За хвилину її крик перекрив вічну мерзлоту республіки Саха. До чого ж вони ніжні. Х-м, мені казали, що вони тут усі людоїди. Потім хтось підхопив мене під ноги, і я полетів у вічну мерзлоту, клацаючи щелепою. Да, десь було так, а може, я щось переплутав, гадаю, зупинки і засіб пересування.

Він зійшов під кришталеві небеса, і аби тоді був старшим, то неодмінно сказав би, що тут відчувається присутність Всевишнього. Але він був надто молодим, і його трохи не порізали у тамбурі вурки. Щоправда, його чикнуть трохи пізніше… Але тоді… Отож, унаслідок вищезгаданого йому довелося зробити зупинку. Він зійшов на промерзлу землю і знав, що на двісті п’ятдесят метрів углиб не вдовбеш і ломом. Яйця примерзали до ляшок. Він підняв коміра і сказав, голосно так, щоб перекричати вітер, гудіння поїзда і ревіння оленя, що довбався ратицями біля самотнього полустанку:

– Блін, і де ж вони серуть?

Він говорив так, наче його недавній приятель, Касим, був поруч, либився і пив за десятьох. Ось так воно виходило. Яйця примерзали до ляшок, намагаюсь перебратися у гланди, олень тупо довбався, і кривоногий евенк якимось кресалом розкурював біломорину. Потім евенк, олень із санками здиміли, галюцинували – невідомо що, але вони перестали існувати у кришталевій екзистенції створення світу. Ось так. Полустанок, чистота неба і повна свобода примерзнути навічно тут сракою. Поїзди тут ходили, певне, раз на всесвітній потоп. Потім прийшло неймовірне: світ став кулястим, що тобі в цирку. І він спокійно, наче Ганнібал через Альпи, тільки без слонів, рушив до будинку. Його слонику у штанях загрожував капут. А потім він побачив озеро.