Більш реальною для них, як не дивно, була ліщина, запах якої вони чули на міському ринку, серед незрозумілої, до болю в тім’ї, метушні люду. Ось вони про що говорили: про драконів з розверзнутими пащами, про рицарів Круглого столу, про повітряні мандрівки. Ось про що вони мріяли: вони втечуть у цю безкінечність і відкриють великий світ. Ось що вони вигадували: прийде час, і настане кінець усім часам, бо світ, в якому вони живуть, зовсім не відповідає тому, що їхні маленькі м’які мізки зліпили. Але менший розумів – ночами, тісними, як двокімнатна хрущовка, – що нічого так даремно не відбувається. Саме так, хоча він не міг це виговорити, але чомусь знав, що це потрібно було, як потрібен кисень, як потрібне сонце, як потрібна вода і пухнастий кіт з обламаними від старості вусами на підвіконні. Очікування того, що ніколи не відбудеться, – це, напевне, і є дитинство… Але очікування, мутне, як погляд крізь стакан води, відкриється іншим світом; одні двері прочиняться, за ними інші, потім ще інші. Безкінечність і хаос початку – все це у чиїхось сильних і надійних руках, дарма що невидимих. Пізніше, в теплих задушливих камерах свідомості, це повториться: дні відлітатимуть прозорими слюдяними пластами, щоб ніколи не повертатися… А зараз він, iз перекинутим кудись сіро-зеленим поглядом, із втомою у грудях, наче безкінечність років майбутнього повернулася, слухав, як ворушаться великі зябра землі.
Майор важко ступав литими підборами бельгійських черевиків кришивом бетону і скла. Кімната сто п’ятдесят, якщо не всі двісті, метрів. Завалена потрощеними меблями, фікусами, дохлими собаками і котами. Були тут і люди. Маленький згорток швидше нагадував потріпану бандероль. Майор нахилився, не згинаючи колін, переламавшись у поясі. Майора вивертало. Четвертий рік він сидів на голці. Спочатку на коксі. Потім на амфетамінах, але після однієї телевізійної передачі він дізнався, що після амфетамінів мізки нагадують купку мертвих опаришів, і віддав перевагу героїну. Полудень у високих вікнах і стелях свистів сизим димом, як на світанку. Майор знав, що це все від нікудишніх нервів, а не від перевтоми. Світло, рідке і біле, проливалося крізь пробиті дірки у стелі. «Далі нікуди, ось куди забралися, – подумав майор, – давалося ж такого людям, а нічого не вийшло, пішло водою у пісок». Майор тонко відчував межу, принаймні останнім часом. Він змусив себе подивитися на згорток, що колись називався людиною. Не відриваючи погляду, він підняв руку, розігнувся і двома пальцями покликав криміналіста – клишоногого, в окулярах і з кущами рудих брів.
– Хто такий?
Криміналіст присів напочіпки, затиснув пальцями ніздрі.
– А хто його знає, – глухо пробубонів він. – Якийсь чурбан… Чи що?
Майор повернув голову: за вікнами вітер, сонце, дощ. «Усе докупи», – якось відсторонено думав він. Майор залишив рудобрового криміналіста розбиратися з трупом. З досвіду він знав, що краще бути у невіданні. Зараз майор сидів у спальні, єдиній уцілілій кімнаті з п’яти, на дивані, намагаючись загнати маленьку тонку інсулінову голку у вену на щиколотці. Він подивився у велике напівкругле дзеркало, що займало мало не півстіни. Там він побачив свою голову, міцно посаджену природою на широку шию. Але відображення-голова дивилася анфас і ніяк не бажала реагувати на свого двійника, що порпався куцою голкою інсулінового шприца у вені. «Да, діла», – пролетіло чорною мухою у голові майора і потухло. Він підвівся, викинув порожній шприц, але приход забило ще більше здивування так, наче у голові вистрілила велика срібна куля. Майор швидко вийшов у залу, завалену рештками меблі, рештками тварин, рештками всього – чужого і малозрозумілого життя.
– Слухай, – сказав він здавленим голосом, хапаючи ротом повітря, – а де епіцентр вибуху? А? Що у нас тут довбонуло? Ти з’ясував?… – Голос майора звучав, як у тромбоніста після чергового похорону. За вікнами, широкими і чистими, з дивовижно уцілілим склом, вітер розхитував декоративні дерева. Усе поверталося у норму. Нічого особливого – дощ, вітер, сонце у нього не викликали ніяких потойбічних реакцій. Саме так. Але то виявилося, як пізніше він здогадався, ілюзією. Майор несподівано зайшов у кімнату, схилився над трупом і глянув у нього за вухом. Велика рожева опуклість, тонкий шрам на ній.
– Да, діла… І що б це значило?
– Я дізнався. Це якут… За національністю…
– А-а, саха, чорт би їх побрав. Що їм вдома не сидиться… А хто справжні хазяї?
Майор зрозумів, що кілька годин живе в іншому світі, що підкоряється не лише йому і наркотикам, а ще чомусь. Від природи він був скептиком і більше вірив у власні фекалії, власний зубний біль, нестачу грошей, смерть, але слова «Бог» боявся і ніколи не повторював його ані подумки, ані всує. Проте зараз, дивлячись на сині очі під рудими бровами, спостерігаючи за комашиними рухами криміналіста, він щось напружено думав, і думка та була незв’язна і не мала чіткого означення.
– Шльома Гульдсвод, американець за походженням. Єврей за кров’ю. Коротше, барига, антиквар і пропаща душа… У прямому сенсі цього слова… Пропав два місяці тому… Ось так.
– Вези його на розтин, цього якута, мать би його йоб, – майор сів, закурив «Парламент» і витер холодний піт на обличчі. Потім встав, попріч завчені ритуали, давні інстинкти, котрим він скорявся, як добре видресируваний пес. Майор повернувся до мертвого якута.
– А що то у нього на грудях? – спитав він і пустив у покійника пучок синього диму, від чого криміналіст гидливо поморщився.
– Татуювання, – відповів рудобровий криміналіст.
– Ясно. Тягніть його на розтин. Це вже не моє діло… Тільки я десь бачив таку штуку… По телевізору чи що? – Потім він подивився кудись угору синіми скляними очима, і посмішка, тиха і спокійна, як павутина, лягла у кутики його зморщок. «Так, це було давно, не по телевізору…» – Майор закурив і подумав, що чергова доза, напевне, повториться швидше ніж за годину. Да, діла… Потім він відчув втому, що потягнулася густою сіткою тріщин, скручених на його тім’ї, протягнулася через полудень, залитий сірою водою, сонцем і вітром. Він сидів під під’їздом і розумів, що не може відірвати погляд від балкона на сьомому поверсі: там дівчина топлес, на довгих струнких ногах, ловить жменями воду, воду з неба… Саме так. Печаль його глибилася, наче затягувало у гігантську вирву. І майор затулив очі долонею.
– Так, я знаю, де це бачив…
Він відчув різкий запах озону, холодного вітру, і клубок підступив під горлянку. Майор викинув сигарету і знову подивився на дівчину топлес на довгих засмаглих ногах. «Цього зараз купа, нічим нікого не здивуєш, аж противно, – подумав він. – Так, це було давно, коли ти був молодим… Ти бачив і відчував зовсім інакше…» Гострий, як ацетон, запах висів над кварталом. Життя лягало перед ним перевернутим дзеркалом, де бачиш не зображення, а лише чи то його давність, чи взагалі паскудну якість. Він чув тривожний голос над цими захололими водами, і йому хотілося плакати, але щось більше ніж наркотик заткнуло майору сльозові залози. «Люди злі, але я не добріший за них», – вирішив майор і полапав грубими квадратними пальцями заначку.
Так, їх було спочатку двоє, і вони ходили дивитися на зябра землі, розуміючи, що при нагоді, якщо їх спіймають батьки, то влетить на всі сто. Вони спускалися вузенькою вуличкою: поламані стільці, протези, гіпсові статуетки, шкури дохлих тварин: усе це висіло на червоній, аж боліли очі, дерезі. Вони ступали обережно і не дихали. Менший на зріст, з перекинутим кудись поглядом, і високий, з широкими лопатами пальців, обережно ступав за ним. Відтак вони сходили в широкий жовтий степ, золотисті мочарі. І знову менший ступав тільки йому відомою стежкою. Тільки він знав дорогу, де дихає земля. Він ступав обережно, наче кішка, просуваючись між маленькими деревцями, виходив на острівець малинових квітів, від яких крутилося у голові. І тут дихала земля. І це повторювалося день у день, як сітка тоненьких розмов, що велася між батьками, однокласниками, знайомими і що лягала тонкою павутиною на почуття, на людей, на світ узагалі. Тут, де дихала земля, підіймаючись на півметра вниз і вгору, вони носили таємницю, таку цнотливу, що просто хтось би через багато років розсміявся, а може, ще й посміється, там, серед того малинового шалу, і починалися розповіді, які тягнулися назад засраною вуличкою, в тісні халупи, прокурені кухні зі скандалами і дурнуватими балачками про кримпленові штани… Потім на сонячному колі він, менший, а потім і більший, підвели голови і побачили, відкривши роти, її. Під білою свічкою абрикосового дерева вона стояла з розпущеним волоссям, із заквацьованим зеленкою лівим коліном, тримаючи у довгих незграбних пацанячих руках якусь книжку, і вони обидва не знали, чому здивувалися більше: білому абрикосовому дереву, книзі у грубій обкладинці чи цим хитрим лисячим карим очам з опущеними кутиками, як у блазня з цирку, якого вони не любили. Напевне, їх розсердило те нахабство, з яким вона дивилася на них, а потім ще й сказала: