– Ідіоти, ось що вам треба… – І показала на книгу.

Вони промовчали. Навіть не перезирнулися і продовжували креслити у грубому зошиті якусь схему, що взяв з голови менший, нафантазувавши більшому, ніби знайшов у баби на горищі отакий план. Це був план скарбів. Але відтоді, як з’явилася вона, щось у їхній схемі не заладналося. Вона приходила щодня і, як спокусу, тягала за собою книгу. Отже, їх стало троє. І у них з’явився інший план. Вона командувала спідтиха, чим злила меншого; якось так у неї виходило: хоч більший був безладний, але вона, отак виставивши коліно, говорила, що він великий, здоровий і красивий, і всі чоловіки мають бути такими. Видно, так вона чула від мами, але різниці не було ніякої – він сердився. І їй це подобалося. Іноді приходили часи затишшя, і вони разом схилялися над мапою, їхньою мапою, і він під сонцем чув запах її волосся, шкіри, іще чогось. Він бачив її голу, коли вона викручувала трусики під липою і робила вигляд, що не бачить, як він робить те ж саме і краєм ока спостерігає за її голим лобком, але аби він знав, то неодмінно сказав би: з неї виросте порядна бестія. Її пшеничне волосся, з перекинутим поглядом у невідомість ніжний овал обличчя, красиві груди, повні ноги, тонка талія і плавні рухи, що переходили у якийсь немислимий танок плоті і почуттів, він, цей перекинутий погляд, зустріне і оцінить повною мірою її дитяче лукавство через багато років. Світ буде таким старим, що обом уже нудитиме від нього, цієї протрухлявілої, віддатої на поталу чорту чи людям розпеченої кульки. А поки що, завдяки бабусі, все ще протікало, рухалося за зібраною механікою, наче хоровод ляльок, де ніяк не може поселитися емоція. Він ходив до бабусі, а з вікна відкривалася на розлогому крилі степу розсипана ртуть озер, і він бачив, навіть звідси, як дихає земля; так, він бачив зябра землі.

Він тоді ще був старлеєм. Потроху випивав. Високий на зріст, з карими телячими очима і телячим поглядом, він навіть у страшному сні не міг уявити, що колись сяде на голку і буде подібним до цих привидів з обісцяними штаньми, протрухлявілими прямими кишками. Спочатку він виїхав до батька в Ташкент. Там одружився і там закінчив міліцейську школу. Про нього говорили – ніяких талантів, але справний. Єдиною заздрістю колег було те, що він подобався жінкам: косооким, кривим, красуням, курвам, малолітнім і старим стервам. Його доброта, напевне, простягалася на оточуючих, хоча людей з таким характером навряд чи довго терплять і люблять. І воно сталося – дружина йому зрадила. Але він не переймався – попив з місяць і повернувся до нормального стану, щоправда, став більш наполегливим у роботі. Він приховував свою чутливість, як приховував і мрійливість і досить-таки тонкий, як для мента, розум. Щоправда, особливо чутливим його не назвеш – з першого погляду. Він не кидався у загули, як його товариші, але всупереч усьому вважався донжуаном. Про нього казали, що цю людину не злякає сама смерть. Напевне, тому він і вибрав спецназ. Ось тут і проявився його розум, спритний і викручений, як в університетського очкастого розумника. Ніхто не очікував такого від цього вайлуха з велетенськими руками і ногами. З Ташкента його перевели до столиці. Постарався батько, який давно вже не жив з його матір’ю: вродливою бабою з повним ротом золотих зубів. Спочатку його лякав блискучий, целулоїдний світ з декоративними запахами, як і люди, що нагадували декоративних папуг, які тріщали про те, чого й самі не розуміли. А потім він зустрів її – з пшеничним волоссям, красивими точеними повними ногами, з гарними грудьми. І для нього почався етап щастя, наче він повернувся в дитинство, коли вони у річці голяка ловили раків разом з тим, із зеленими очима і поглядом, спрямованим у невідомість.

Він продовжував іти, хоча мороз став з ним одним цілим – він, мороз, тиша. А він усе ступав, наче велетенським дном моря, під хмарами, під кришталевими небесами. Зараз відчував Бога, хоча був надто молодим і жив у паскудному часі, де не було чого вибирати. Перед цим він зайшов на полустанок, але, окрім тонко наструганих шматків мороженого м’яса, нічого не знайшов. На полустанку було холодно, п’яний евенк намагався видурити у нього за фальшивий золотий самородок залишки горілки у флязі, за що й отримав по пиці і полишився шматка м’яса. А він вирішив ретируватися, видно, сприйнявши тундру як прогулянку з одного кінця пляжу до іншого. У чому він, звісно, помилився. Але банальна істина: що не робиться, то робиться на краще. Він продовжував іти, і молодість тягнула його синім протягом і нарешті вивела… Це було озеро. Прекрасне і чудове озеро.

Інка жерла ефедрин і марила горами. Ми з Касимом не знали, як її ділити. Власне, у моїй бошці не виникало подібної думки – там свистіло, як у вулику. Нарешті Інка вибрала Касима, і я байдуже слухав, як вони хекають за стіною нашої двокімнатної квартири. Я цілими днями не бачив її, і мені зовсім не було боляче, мені було справді начхати, тому що я думав про золотоволосу з озера. І більше ні про кого. Четверта, з чорними як смола косами, чомусь випадала. Я завжди мав схильність до ідеалізму, як дитина обернув обличчя жорстокості до себе, дозволяючи людям насолоджуватися хоча б пару зайвих днів. Ну, а потім усе швидко закінчилося, як закінчується у тих, котрі не пам’ятають, що вічного у цьому світі не існує, тим паче дармового. Кохання наразі чи трах мали присмак дешевого епігонства – ані Касимом, ані Інкою вони не були заслужені. Мені ж бо було однаково. Ніякої моралі… Це зовсім інше… Слухайте далі…

Він був уже у чині капітана. Через тиждень він отримає майора, але йому буде начхати на погони, на життя, на те, що діялося навколо… До цього для капітана робота була жахом, як і смерть, як і кал, як сеча між ногами проститутки, що набігала з неймовірним шумом. Усе це він міг спостерігати з крайньою, на межі, цікавістю… Але якось у перші дні відпустки, здається, у серпні, він зручно вмостився біля телевізора за пляшкою пива і банальними креветками. Перед цим, за день, у нього страшенно розболілася голова. Дружина його навіть розхвилювалася – ніколи у її капітана голова не боліла. Але місяць був уповні, то вона вирішила з бабською тупістю, що це від цього, наче до цього він раз на місяць не був уповні, а капітану – хоч би хни. Він випив пігулку, але пігулка не допомогла. Тоді він випив шкалик горілки і нарешті заснув. Тож наступного ранку, дочекавшись, коли красуня подасться у якихось справах, він відкоркував пляшку пива і втупився у телевізор. У нього зазвичай, коли вдома не було дружини, існувала звичка вмикати порнуху, але сьогодні він тупо, вперто дивився новини. Але дружина його, вже згадана русява красуня з каламутними карими очима з опущеними кутиками, яка більше нагадувала смішного і милого блазня, прийшла і застала його у справжнісінькому колапсі чи навіть у стані кататонії. Відповіді типу «що відбувається» вона від нього не дочекалася. Довелося викликати «швидку». Капітану дали заспокійливого, а коли жінка пішла на кухню, він зник. Він блукав сомнамбулою містом: нічним, холодним, під пекучим сонцем і розповідав одну й ту ж історію – історію створення світу. Потім, коли він отямився, то розповів зовсім інше, але те інше не було таємницею і його знала вся країна. Виявляється, в одному місті атомників-енергетиків дві дівчинки по тринадцять років підійшли до підлітків, загадково усміхнулися і, тримаючись за руки, піднялися на дах дев’ятого поверху. Постоявши на краю, вони стрибнули, тримаючись за руки, донизу. Коментар давав мужичок із досить-таки екзотичною зовнішністю. Молодий чоловік приплутав сюди повний місяць, з’яву комети над цим містечком і захоплення дівчатками магією. Як висновок: «Наближається Армагеддон!» Столиця тиждень-другий пошуміла, підмалювавшись кокетливо сором’язливим рум’янцем дешевої містики, і забула. Він, наш капітан, отримавши навіть майорські погони, виходив у ніч і тинявся під чорним небом, утиканим голками зірок. Часто обшарпані бомжі бачили його високу могутню постать у чорному руслі вулиці і як та постать, тобто той майор, намагається наздогнати кругляк місяця… Зрештою, він так і присів на голку. І коли я намагався, зустрівши його несподівано в одній із таких подорожей, роз’яснити, що це лишень екзальтована і дитяча закоханість у смерть зі всілякими там психологічними, астрологічними і містичними штуками, які до великого катаклізму ніякого відношення не мають, майор мовчав і повільно крутив головою… Як у нашому дитинстві. Власне, цей майор мав совість, і дивно, як він дотягнув до такого високого звання. Генерала йому не світило… Але потім виявилося, що майор мав рацію… Як? У кожній простоті вчинку закладений фактор неминучого жаху. Страх створив людину, а вона перестала боятися Бога.