Майор знав, що звірів цих уже не зупинити. Від того дня, коли я побачив його вперше за стільки років, я зрозумів, що цього він не позбудеться довіку; що він пішов у такий ліс, звідки ніколи не повертаються, а якщо і повертаються, то пришиблені в голову або взагалі безголові. Чого саме він ніяк не може позбутися і що засіло міцно у його порах, забилося у звивини сірої речовини мозку, можна визначити, але нагальної потреби я в цьому не бачив. Він з’явився у супроводі двох чарівних жінок. Вони ось так вийшли, прямо з-за колони, а терасою гуляв теплий вітер, піднімав спідниці, сукні і ще щось таке. Ну, словом, із-за цього вітру я їх не впізнав. Багато років поспіль, один за одним, я шукав причину, що поєднувала мене з майором. І не знаходив. Інфантильний, боязкий, замріяний, він несподівано показував білі ікла ненависті й мужності, чим дивував оточуючих. Спокійний, урівноважений, зі скошеним трохи підборіддям і тупими очицями, він, здавалося, бачив більше, ніж чув, ніж довіряв, ніж ще щось там. І от, коли вони вийшли з-за колони під теплий вітер, що спочатку піднявся на дахи, а потім упав, до мене дійшло: руда і чорнява, жінки нашої молодості, тримали нас, як би ми того не хотіли. Але зараз я побачив звірів у його очах – він пішов і не думав повертатися. Нічого не очікуючи від цієї зустрічі, я відчув ще більшу порожнечу: падав ресторан з пальмами і красивими жінками, падала, як відкраяна, частина неба, падав я зі своїм столиком, лише ці троє йшли і йшли, наче ніхто їх не в змозі зупинити. Мені від страху, тихого, містичного страху, що повіяв від цієї трійці, звело зуби. Мені достатньо було побачити його очі – порожні очі людини, яка намагалася зазирнути за лаштунки. І у мене не вистачило сили привітатися з ними. Я сидів, чекаючи, наче на тому березі, на березі велетенської річки, що котила і котила хвилі… Аметистові хмари лизали сірий бетон, а вони, жінки та чоловік, пливли чорно-білими кахлями з помаранчевим відсвітом. Я навіть не шукав те клятуще світло, що мені більше нагадувало світло з пекла чи ще звідкись; вони пливли, жінки мого життя, що завжди будуть жінками і принцесами, вони насправді жінки міста, свинцевий цинізм ставить усе на свої місця. Потім я почав слухати музику, голос, я дослухався до цього голосу, напевне, дуже знайомий, але цього чоловіка давно не існує в нашому світі. Я констатував це спокійно і дивився, як той, другий, наближається разом з двома жінками. Чорнява завжди вишукана, і вона ніколи не скаже, як руда: «Жорж, ти сьогодні дебіл…» Я знову перекинувся на музику, але думав про давнього свого товариша, що впевнено, між двома красивими жінками, рухався мені назустріч: блін, скільки їх ще сьогодні не доживе до ранку? Аметистові хмари наливалися червоним, а вони йшли так повільно, наче затягнута алкогольна галюцинація. Я знаю, чому вони терплять його, цього незграбного, з посунутим інтелектом чолов’ягу – він ніколи не скаже, що жарив тебе всю ніч, він буде подавати зранку каву і мовчатиме, він виглядатиме справжнім мужчиною, хоча насправді він нагадуватиме карикатуру на психопата. Час нічого не вилікував – ось що мені заходить у голову, і я дивлюся на сірий бетон, на прибудову, на молодих людей, особливо на жінок, а вони, ці троє, повільно рухаються у напрямку до мене, наче дійсно-таки час для них незмінний, як вода у туалеті. Нарешті вони приходять. Займають простір – запахами, звуками, рухами. І мене знову перемикає на музику. Я її ніколи не слухаю, але зараз мені потрібне щось інше. І це незрозуміле і є музика, яку я не слухав цілих десять чи навіть більше років. Вони сіли, безшумно, як сідають хмари за озером цього сірого, налитого бетоном, склом, розкішшю і несмаком району; і я вловив цей запах – забутий, звітрілий запах, запах водночас приємний, і звідти чорними дірами віяла безнадія. Нічого я від них не чекав, але через плече рудої я побачив те, що мене прямо-таки убило на місці – руда відразу насторожилася. Я дивився на нього. Він сидів якось боком, подалі від світла, наче кіношний вампір.

– Ну що ти мовчиш?… Ми не бачилися майже двадцять років, – сказала руда.

А я і справді мовчав, як осінь. За плечем чорнявої, відразу за столиком, починалося інше життя. І вони це розуміли. Мене не тримало минуле. І тут він почав. Він говорив так, наче виголошував промову перед мертвими. Саме так він говорив, а ці дві кози підхихикували. Я знову вчепився за співака, якого давно не було на цьому світі, і не лише його, а й поета, що писав слова. Байдужість до цього світу – не головна риса, а страх перед тим, щоб те, котре нас оточує, несподівано втратило сенс. Як порожні вулиці світлого сонячного березневого дня. І я дивився на них, що прийшли наче з прірви, прийшли і чогось від мене хотіли.

Місяць провалився у велетенську діру в обсидіановому небі; великий, проштирений дірками, лиховісний. Він падав на землю, в руїни міст, розвергнутих материків, але нічого особливого люди в цьому не бачили… Так мій батько зустрів другий день подорожі. Я часто уявляв той день, і як батько бачив розвалені будинки, безкінечні степи і низьке полтавське небо. Я бачив його гострі вилиці, витончене обличчя, великі сірі очі, розумні, з тріснутим жахом війни, що увійшла в дитячі припухлі залози, залишивши ніжність лежати на купах згарища. Він так і не розгадав батька, але це потребувало часу.

На цьому щоденник закінчився. Вона грубо гортала його; у неї, у Софії, плуталося в голові. Вона клялася, що мати жива, що то підстава, що вона нікого не вбивала і так далі. Він підсів до неї і теж почав схлипувати, наче намотуючи чуже горе на своє. «Все буде добре…»

– Я часто думаю про батька: чи пробачив він мої витівки… Та про що це я… Тут зовсім інша ситуація. Боже, в якому ми лайні. Що мені робити з тобою?

– Здай у ментовку, – спокійно сказала вона і витягла другу частину щоденника. Їй, напевне, все одно де було знаходитися; вона нічого ще не втрачала, а та частина мозку, що активує милосердя, була відсутня.

Я втік на третій день від жінки-титанші, прихопивши карабіна, пачку патронів і баклагу зі спиртом. Ішов попід озером три доби, поки не знепритомнів. А очуняв у смердючій, але натопленій юрті, і в отвір цікавими мавпами виглядали евенкині і якутки, трусячи розкішними косичками. Щойно я розплющив очі, вони розбіглися – веселі цокотухи, що пахли парфумами «Красная Москва». Я лежав сам в одних трусах, розкидавши ноги. Саме селище з чотирьох юрт і п’яти дерев’яних будинків під весну завжди загрузало у багнюці. Перший тиждень я від’їдався, відморожувався, а наступного прийшла жіночка і повела мене повз озеро, красивішого за яке я ніколи не бачив. Я заплющив і розплющив очі й сказав: «ОГО!» Усе тут дихало тим, що люди вдихали пару мільярдів років. Тому вони й збереглися, – подумав я. Нарешті вони прийшли до великої красивої і, напевне, багатої юрти. В юрті сиділи старійшини, переважно жінки – чоловіки тижнями пили, як тільки приходила геологічна партія або з Великої землі привозили горілку. Я здивувався, але вони, одна найстарша, почала без усіляких викрутасів:

– Нам потрібен новий шаман. І цим шаманом будеш ти… У справжнього шамана лишився син. Старший помер три місяці тому. Він добре ладнав з духами, відганяв хвороби. А цей – як три жирних олені: п’є солдатський спирт і одружується ледь не щодня на тринадцятилітніх красунях. А на другий день виганяє її, як останню блядь…

Вона говорила так, ніби була переконана у моїх надприродних здібностях. Вона явно помилялася, бо я сприймав людське життя як необхідність каналізації у моєму будинку. Не більше й не менше. Але стара якутка була впертою. А мороз на вулиці підступався. Білий холод стояв полотном над будинками і юртами. Підпаливши смолоскипа, я рушив до шамана. Виглядав він справді як дві цистерни з пивом. У нього був колись небесного кольору комбінезон і великий хтивий рот, блискучий від смальцю. Він якраз виганяв на вулицю зі своєї юрти голу дівицю.