– Куди? – Касим намагався застебнути сорочку.

– В Якутію. У Саха.

– Ти шо, в голову дався? – Він подивився на мене, цей маленький чоловік – маленький зовсім не на зріст, а просто з чимось недоробленим в обличчі. Нарешті той вираз зійшов, чи я звик до нього. Він подивився на мене з таким осудом, ніби у всьому, що сталося, винен я і ніхто більше. Я повернувся на кухню збирати торбу. Він спочатку побіг за мною, мовляв, ти куди, але насправді мовчав і всю дорогу смикав мене за плече. Я відштовхнув його і крикнув, щоб він забирався, але, здається, він нічого не розумів. Знову втік, хитро якось шаснув і зник. Коли я його знайшов посеред побитих боксерських груш та рукавичок, він з непробивним гумором аристократичного шимпанзе докурював драп. У мене зводило живіт від однієї думки про ментів, Інку. Весь час, коли повертаюсь до неї, мені кортить зацідити в зуби цьому покидькові, що вліз у моє, її життя, перевернув усе, а зараз у повному психозі, у повному ступорі курить драп з мокрими штаньми.

– Одягайся і даємо драла. Я не хочу, щоб мене тягала по повістках міліція. Тим більше, що я переконаний, що наші морди давно ночують по їхніх теках…

Але і це не подіяло. Він блаженно дивився на мене, сміявся і говорив, що все о’кей, у нього все схоплено від гори до низу. Вже був вечір із синіми дворами, що падали один в один, і ми летіли в ті двори, з верхотурами, наче недобудовані кораблі будинками, я розумів і знав з металевою точністю, що нічого не обійдеться, принаймні з Касимом. Головне не в тому, що ми бігли, вірніше, я тягнув Касима з двору в двір. Чому ми бігли, від кого втікали, викидаючи наперед, тягнучи за собою довгі тіні? А двори провалювалися у двори. Ми зупинилися тільки тоді, коли внизу, в синій імлі, у просторі, засипаному снігом, наче світлом з іншого світу, побачили іграшкові прямокутники вагонів, а до вух донісся звук, наче десь цокає велетенський годинник. Касим хекав позаду. Я стояв, тупий од відчаю, і бачив, як розлітаються навпіл двері і недоумки молотками луплять по голові людей. Як Інка скидається, але замість усмішки – німий крик. У мене вертілося на язиці щось спитати у Касима, але я передумав. Він наляканий і збреше. Я тільки сказав йому:

– Блядь, а на хуя тоді тобі ота стволяра? Ти, гадаю, передумав, що життя прекрасне?

– Ідіот, нам треба пробратися до Аляудів, а там як вийде, – шмаркнув носом Касим.

– Може, розійдемося… Га?… Що нас тримає? Навіть Інка нас не тримала… – Я спробував уявити її з проламаною головою, але ніяк не виходило.

Ми пішли далі, у синьому мороці, з колючкою зірки поперед нас, прикріпленою до горизонту. Проминувши міст, я зупинився, повертів головою, як людина, котра знає, що скоро або ніколи тут не буде. Потім ми вийшли на трасу, глуху і мертву, як первісна річка. Тут снігу було більше. Сніг лежав тонко, як інкрустована коштовна річ. Ми йшли упродовж траси, поніміли вже ноги, а світло ніяк не підіймалося. Нарешті ми не витримали і повернули знову у двори, що тягнулися один за одним, народжувалися, здавалося, один iз одного. Внизу лежала велетенська улоговина з велетенськими ребрами недобудованих кораблів, будинків, і маленьке поселення виказувало всю абсурдність світу, ситуації, в якій ми опинилися. Мені, чесно кажучи, хотілося прокинутися, але це був не сон. Тільки перед світанням смерть відчувається на смак, на дотик, на звук.

– Не натягуйся, Касим…

– Та я ж кажу, що то прийшли відморозки… Менти у них запитують, мовляв, на фіга ви мирні душі погубили? А вони стоять… Один капловухий, рябий… Ну, ото вони стоять і лупають очима… Не знаємо… До мене… А ти, часом, теж не приклався? Блядь, я як завівся, ну, я… їм…

– Заткнись. Давай просто подумаємо про неї добре, – сказав я.

– Ага. Давай подумаємо, – сказав Касим, закурив сигарету і подивився у синьку улоговини.

– Волина при тобі?

– Ага.

– Краще викинь. Зараз підемо перекантуємось у когось днів зо три. А потім поїдемо, нічого нам тут робити. Менти затягають, а ще усіх собак навішають. – Я обернувся до кораблів, будинків і людей спиною. На те була своя причина. Ми знову рушили і йшли так, наче бачили все востаннє. Для когось ця історія могла продовжитися, – подумав я і зараз уявив її – рудоволосу, веселу і дурну, розумну щебетуху.

Потім руда зникла, її повезли на моря лікувати легені, і він цілими днями, із самого ранку, виходив на бабусин ґанок і дивився на абрикосу, що давно відцвіла, давно віддала жовті круглі плоди. Саме так – вона зникла, лишила його наодинці із самотністю, містечком, чорнявою і так далі. Він ображався на весь світ і мав на те причину. Чорнява кожного дня, рівно о третій, проходила дорогою – з прямою спиною, розпущеним волоссям, така тобі грецька богиня з книжки по історії. Він вітався з нею, вони говорили пару не зрозумілих ані їй, ані йому фраз і – розходилися. Але того дня був дощ. Хоча після дощу не розвиднилося, як то буває у тих краях, вона все одно вийшла і зупинилася. Цього разу волосся у неї було зібране у пучок, а обличчя було правильне, витончене, трохи бліде, із зеленими, як яшма, очима. Вона м’якша і спокійніша за руду, незважаючи на ніжну якусь істеричність, що протікала, здавалося, віками під її оксамитовою шкірою. І минуть роки й роки, поки він не скаже, втомлений, з обдертою шкірою від втрат – у неї була порода, у цієї зеленоокої.

– Ходімо, я тобі щось покажу, – сказала вона, і він пішов за нею.

Це перший і останній раз, коли він пішов за жінкою, і востаннє, коли зрозумів, що це спокуса – солодка, жарка і принадлива, як серпневий полудень; він ішов за нею, намагаючись полишитися думки, котра спустошувала його: він когось зраджує, руду напевне, чи ще когось. Потім, пізніше, коли він пообриває всі стосунки зі своїми фантазіями, повністю зануриться у рідкий і теплий, але реальний до притомного світ справжнього життя, він зрозуміє всю принаду того дня, принаду зеленоокої дівчинки, яка дійсно його кохала і хотіла дати більше, ніж кохання. Так буває лише в юності, – вирішить він. Пізніше, пропаливши роки, проживши міста, людей, гроші і здобувши слави, він знайде її, але вже не знайде того, що він зрозумів на мокрому від дощу асфальті з шлейфом дешевих жіночих парфумів. Так, формально нічого не відбувалося, але його намагалися відірвати від його мрій і страждання.

А зараз вони йшли мокрим асфальтом, він дивився на її красиву пряму спину – за два роки вона виїде в столицю, стане примою балету, а потім узагалі покине цю країну, яка для нього в один день перестала значити щось більше, ніж земля. Він знав, що там, куди вона привела його, не було таємниці, але вона робила все, щоб та таємниця продовжувала жити в ньому, щоб він запам’ятав її, як повітря, воду, камінь і дерево. Але, напевне, обоє відчували, що щось невпинно зводить їх разом, наповнює до країв, наче теплою водою дощ – діжку, і лише максималізм юності розводить двома струмочками… Ось так вона привела його до підземелля. Подвір’я школи. Майже невиразне, якщо не зважати на старий дуб, кілька грядок та гідромайданчик. Під цим дубом вона показала на діру. Ще від батьків він чув, що місто прошите підземеллями, як сир – дірками. Вони спустилися туди, і він нічого не побачив, окрім того, що теплі губи упнулися в його губи, а в долоні лягли круглі чашечки грудей. Він не вивільнявся, він не кричав, але йому було настільки противно, наскільки він любив руду. Запах прілі, темрява, запах її солодких парфумів… Коли вона стала і розвернулася задком, знявши труси, він здивувався: звідки і де вони все це знаходять, мамині доці, котрі майже не виходять на вулицю? Він входив у неї легко, наче робив це все життя. Вона підтримувала своїми губками, присідала, приспускалася, вона показувала досвід, якого у неї ніколи не було. У неї було лише кохання, тупа стіна, яку вона навіть не намагалася пробити. Вона уперто берегла його для себе, і більше ніхто до її храму, до її світів, до її думок не наближався… Одного разу місцевий вурка затягнув її до підвалу, але обпікся, ударившись об зелений погляд. Він відпустив її… І зараз йому діставалася її слава, її жага, а він не боявся, а просто не хотів, проте робив, наче невидимі світи встали і повели його саме сьогодні і саме сюди. Нарешті вона стала на коліна, взяла в рота, і він кінчив прямо туди. Це відбулося вперше, і руда ніколи не була першою, – від цієї думки йому робилося погано і хотілося плакати. Він – наче скриня, що зберігала себе для когось, хоча голодний сидів поруч. Він сплітав дні, наче одну миттєвість, щоб потім розрубати біля самого кореня. Він привчив себе до того, що немає таких слів «безнадійність» або «надія». Він знав, що є простір, і його треба буде пройти, як би то важко не було, але намагаючись не ускладнювати життя тим, кого він любить.