— Збирайся. Ми їдемо.

— І я з тобою! — писнула радісно вона.

І вона стала ходити. Швидко, вперед і назад. Полковник дивився на неї, і з печаллю згадував, але що — так і не зміг впіймати думки чи спогадів.

— Перестань ходити, — сказав він тихо, але з присвистом. — Краще скажи, мені от згадується часто…

— Нічого страшного… — вона сіла, розставила ноги і кивнула головою донизу, в свій кущик із рожевими губками.

— Хочеш цього? — стулила ноги. — Будеш мати, коли візьмеш із собою…

— Мата Харі[1] грьобана, — просвистів полковник, але звівся й почав повільно вдягатися. — Натягай свої лахи…

Зрештою, він подумав, що це нічогісінько не змінить. Колись і з нею доведеться прощатися, а в який спосіб — то полковника найменше турбувало. Його порожній погляд не здивував дівчину. Вона повільно натягнула труси, балахон сукні впав, закрив від нього її тіло, і роздратування зникло — легко, швидко, як щезає мігрень. І отже, він пішов першим, вона слідом за ним. А не навпаки. Нарешті він дозволив собі закурити. Полковник курив лише в таких випадках. У такі часи він курив багато. Це його збуджувало. Що саме: процес куріння, «після» — він не знав. Саме про це, а ще про багато іншого він думав, виводячи «копійку» на пагорб: підвісні мости, роздвоєні мости, зелені в білому латки районів, що наскакували один на один, наче шматки пирога під час землетрусу. Він зупинив машину. Рівний шум стояв у вухах. Відтоді, як вони виїхали з дачі, шум не полишав його ні на секунду, наче впала за спиною велетенська кам’яна стіна. І ще полковник весь час намагався обернутися, але непоясненний жах змушував його тримати голову прямо. До смерті, як до абстракції, полковник так і не звик.

— Лапа, ми довго стояти будемо? — вона ще не знала, куди їдуть, а ніздрі природно від збудження вібрували, як два маленьких насоси. Зараз вона нагадувала білку, хижу й хитру.

— Нам он у той будиночок, лапа, — сказав полковник, і повів машину вниз.

Так, внизу, в саманному будинку, що нагадував залізничний вагон, їх ніхто не зустрів. Густо смерділо блювотинням, тютюновим димом і горілкою. Прийшла побічна думка, чиста, як холодний осінній протяг, що молодість безнадійна, але не настільки ж, блядь його морді. Не настільки, що якийсь недоумок садить твою доньку на голку, потім на коляру, потім на хор; це саме так, як залізти в матню до мужика. Полковник від таких прозрінь трусонув головою, як лев у зоопарку. Лізка йшла попереду на півзігнутих, зацікавлено стромляючи то в одну кімнату, то в другу свого писочка. Полковник навіть зачудувався дівчиною в школярській сукні. У кінці коридору — прочинені двері, косяк світла, клуби тютюнового диму вивалювалися разом із криком і сміхом.

— Блядь, їм весело! — зі злістю вилаявся полковник.

— Не лайся, татусю, — Лізка капризно надула губи.

Запхавши руки в кишені, він стояв і дивився на: дві сітчасті койки, двох молодиків, роздягнених до пояса, на столик із десятком пляшок пива, пляшкою горілки й купою тарані, напівсирої і з червами, доктора зі скрученими руками, мокрими штаньми й ротом, зав’язаним брудною хусткою. Лізка хіхікнула, виставила наперед свою довжелезну, ще трохи цибату ногу. Вітер вдарив у вікно, відкрив його настіж, і від удару присутні завмерли. Тільки полковник стояв, уперши твердий погляд у комічну фігурку Альбертика, і не виймав із кишень руки.

— Ну, що ви скажете, довбні? — почав полковник.

— Та… — клаповухий, із ластовинням на все обличчя. — Там, шеф, мєлкі шибуршили… Е-е-е. Ми до темноти тут і сидимо. Альбертик слухняний. Правда, Альбертик? — І він відписав Альбертику дзвінкого ляща. Альбертик смикнув руками, підняв їх догори, чим викликав у полковника хвилю бридоти, ненависті й різних там неприємностей, котрі повинен відчувати батько.

— А можна мені! — писнула Лізка й махнула своєю ніжкою, незграбно і невміло, але з повним завзяттям, перед обличчям Альбертика. Полковник осмикнув її, й вона надула губки, на красиві її очі набігли сльози досади.

— Ось так треба. І-а-а! — вигукнув товстун, зіскочив із койки й п’ятою поцілив доктору в щелепу.

Доктор посунувся вздовж стіни, хустка сповзла, й усі побачили свіжий беззубий рот Альберта.

— Уйобки! Ви створили прецедент! — проскрипів полковник.

— Блядь, та ми ж не на китайській граніці, — несподівано відповів йому клаповухий, той, що в ластовинні.

— А шо я вас учив, довбні? — продовжував на тій самій ноті полковник.

— Слухай, — обертаючись до товстого, сказав клаповухий. — Що він нас там вчив?

— Тиха, ша-а, він наш шеф і полковник, — товстий ще не розумів, що відбувається, але брати участь у дискусії не хотів.

— Та ми його не займали спочатку. Нахєр він нам треба був… А він почав патякати… про добру волю, і що всім буде піздєц! — клаповухий розлив горілку в три пластикових стаканчики, рівно, зі знанням діла, — зазначив полковник. Лізка потяглася за стаканом, але полковник дав їй по руці.

— Альбертик, я тато Іри. Ти мене впізнав? — тихо, наче чавунна пантера з зоопарку, полковник підійшов до доктора, що чухав задницею підлогу доти, доки не зупинив його куток.

— Стіна, Альбертик. Це тобі не Паркер. Та ти, видно, й не знаєш, хто такий Паркер. Пінк Флойд знаєш? Грамотні поробилися, — полковник присів перед Альбертом. — Хочеш ширива, доктор? Знаю. Моя донька зараз теж хоче…

— Я… Я… Я…

— Продовжуй. Зберися з силами, доктор. Ти ж на голці хотів із системою воювати. Так будь мужиком, — полковник всунув Альберту сигарету в рота. — Знаєш, доктор, різницю між суходрочкою й жінкою? А просто: під ковдрою думки бувають різні, але не всі вони живлять твої довбані мрії. Ти зрозумів, про що я, док? Людині треба багато зробити, щоб, припустімо, їсти морозиво й займатися деякими речами, а котрісь це мають від народження… Ось так, ти не Ірку переїхав. Ти переїхав моє життя… — Обличчя полковника зараз нагадувало плавлений сирок під грубими селянськими пальцями. Можливо, він і насправді сам себе так відчував.

— Ніхто її не змушував. Вона сама прийшла й захотіла…

— А хто тебе змушував, док?

— Так, так, так, — заторохкотів клаповухий.

Бац! Лізка цього разу влучила. Бац! Вдруге вона поцілила в ліве око Альберту. Доктор заскиглив, а Лізка щасливо застрибала на нозі.

— Сядь! — крикнув. — Займися чимось іншим. Ось на, «Техніка молодьожі», читай і дивуйся світу.

Доктор виплюнув згусток крові й подивився підсліпуватими очима на Лізку.

— Ти просто епігон, — сказав йому полковник. — Ти пшик…

— Я філософ… — протягнув доктор.

— Мудак ти, — рявкнув клаповухий і зацідив Альберта в мошонку.

— О! А люди на Марсі є? — Лізка збуджено замахала журналом.

— Немає, — відповів, не повертаючись, полковник.

— А звідки, звідки, звідки ти знаєш? — заверещала Лізка.

— Заткнись! — рявкнув полковник.

Лізка встала й стукнула журналом полковника по лисині. Він обернувся, повільно, важко, і синя жила пульсувала в нього на шиї.

— Я піду похєзаю, — сказав клаповухий і вийшов.

— Піди придивися за ним, — кивнув товстуну полковник. — А ти такого більше не роби.

— А я і раніш тебе била… Ось!

— Але не при людях, — полковник ухопив її за зап’ясток і підтягнув до себе. — Зараз ти візьмеш за це в рота.

— Відпусти! — запручалася Лізка.

Полковник почувався, як і від самого початку: стіна попереду, позаду стіна. Він подивився на годинника, розтягнув по-блазенськи губу.

— Діла…

— Діла, — перекривила його Лізка.

Біба назадгузь пробирався до щита, тримаючи на стволі Спабу. Звідси акордеон Фіми скрипів, наче незмазана хвіртка. І вони всі разом почули його: Олька, Спаба, Біба й кодло малолітніх кровушників із розпашілими щоками, ухильними поглядами. Коли звук акордеона повис комариним писком у повітрі, Спаба зупинився, а Біба, відпихаючись лівою рукою від бордюри, пробирався до велетенського щита «Користуйтеся касами аерофлоту» з пергідрольовою стюардесою в пілотці. Очі стюардеси хтось заліпив лайном. Олька вивалила з таксі, зрізала на косяк кишку Аляуд, і тут її занудило, водночас приперло на кишку. Вона зняла штани: срала, блювала і срала. У сумочці знайшла старі квитанції. Спочатку витерла рота, потім задницю, ретельно перегинаючи папір у чотири, таким чином економлячи. Біба пробирався по жовтому косяку світла, тримаючи на прицілі Спабу, а коло мєлких поволі звужувалося. Олька це побачила відразу, і її більше вдарила помста, ніж жалість. Умостившись зручніше, вона закурила й спробувала дати раду почуттям. Накотив вітер, гарячий, і відразу вдарило холодом. Погода псувалася, але Олька продовжувала слідкувати за рідким жовтим ліхтарним світлом. Спаба зупинився, а Біба перебирався ближче до світла, в заборонену зону: її малолітки забобонно боялися.