Серед них ходило повір'я, що саме там чорт забирає у хлопців, від дев'яти до п'ятнадцяти, душу. Біба знав це, а тому рухався зі швидкістю рака-відлюдька. Спаба хитався, видно, від втрати крові. Він тримав руку біля відірваного вуха, затиснувши в пальцях чорну ганчірку. Потім він таки зрушив із місця. За ним на освітлене півколо сунули його кентарі. Вітер мітлою розмітав звуки акордеона Фіми. Олька закурила, новий приступ нудоти заставив її відвернутися. Вона проблювалася, витерла, на цей раз рукавом, рота. Акордеон завив, заплакав і затих. Всі зупинилися, а Олька витягнула шию. Біба продовжував перебиратися під плакат, де красувалася пергідрольова білявка в пілотці й закликала брати квитки тільки у касах аерофлоту. Спаба зупинився, мєлкі від розчарування і відчаю в один голос завили й почали розходитися. Спаба повернувся до них і щось крикнув. Вітер доніс до Ольки тільки окремі слова. Один відділився від юрби. Підійшов до Спаби й простягнув йому пращу. Спаба вигнувся, тіло його стало нарівні з асфальтом, кров крапля по краплі падала й падала — Олька це бачила, й у неї моментально встало на цього сухорлявого підлітка, — камінь із пращі зафурчав у повітрі. Спаба випрямився моментально. Жовтий плакат загудів. Посунувся, а потім полетів, рівно над землею. Біба змахнув руками. І коли його голова котилася асфальтом, то руки ще смикалися, а тулуб продовжував стояти. А тоді пішов дощ. Олька перестала тремтіти. Зробилося тепло. Орава сопливих підлітків хвилею, мовчки відвалила до Аляуд. А Олька продовжувала сидіти, доки свідомість не повернулася до неї, але слідчі були впевнені, що нічого такого не трапилося. Вона просто встала, пішла, підняла голову й засунула в сумку. Вірніше, вона пошукала, куди її покласти, а потім у подружки, там, поруч, за двадцять метрів, вона взяла спортивну сумку, провернулася, поклала сховану в кущах голову Біби, й поїхала до Фіми. Вона лишила сумку в Фіми, але той таки її наздогнав, на Дев'ятій Слобідці. Побив стерві писка, всунув сумку назад і повернувся — перезарядитися наркотою. Але Фіму це навряд чи врятувало: ментівські собаки привели до його схрону. Фімі заламали руки, закинули у «воронка». А Олька сиділа на веранді, грілася на сонці, й жовч кипіла в їі мізках, у її печінці, у всіх її кістках. Вона ніколи ще так не збуджувалася. Вона забиралася під ковдру, мастурбувала: на Шаші Капура, на сусідського барончука, на Бібу, на собак, котів, перехожих, словом — на весь світ. А по тому, під обід, вона була переконана, що смерть Біби на совісті Ірки. Так вона розповідала, але що відбулося насправді — то невідомо, а длубатися в цьому ніхто не мав жодного бажання. Спаба в дільниці гордо говорив, що це саме він заганашив Бібу. Він розповів, як відвів його до пустого склепу й сокирою відрубає голову.

Менти перевірили місце. Справді, воно було густо заляпане кров'ю. Але кров була й на асфальті. Труп знайшли там, де вказав Спаба — як місце страти. Про щит «Користуйтеся касами аерофлоту» — не згадали. Менти недоумкувато розводили, як і годиться, руками. А тут іще Олька серед білого дня облила кислотою Ірку Уварову, доньку полковника, синьопогонника — таке цабе, що перший секретар міської ради — деспот у дитячих підтяжках у порівнянні. Полковнику дали спокій: насолоджуватися пенсійним затишком, школярками й помаранчевим соком. Сивіючий капітан Оношко зсунув кашкета на потилицю й сказав: «Містика, бля, містика…» Спабу взяли в оборот. Пацан сцяв кров'ю, але продовжував свою юлу: мовляв, він помстився, а коли вийде, то покінчає з цього кодла кожного другого. Коли в нього запитали, кого він повбиває, він тільки гордо, як Брюс Лі, повернувся в профіль. Його били ще три дні, а на четвертий він сплів удавку й повісився в камері, майже тобі як дорослий вурка. На цьому все могло скінчитися… Але ще був дєдушка, наш цвинтарний сексуальний дєдушка. І він прийшов пізно, коли Спабу відвозили в патанатомічку. Дєдушка сів і почав розказувати, розкурюючи мокру сигарету, м'яв, крутив її в руках, і з тремтячим козлячим переспівом у голосі розповідав… Олька, значить, вийшла, коли Спаба тягнув за ноги Бібу. Один? Ні, підскочило ще двоє. Так, він, цей Біба, був із головою. Ні, старий ніколи не помиляється. І тут вийшла Олька. Вони говорили довго. Отак перегнулися, наче хто давив їм у спину, й кричали. Нарешті вони домовилися. Пішли разом у бік Аляуд. А двоє пацанів тягнули за ноги Бібу. Його затягли на «тамтам», це місце таке, витоптане, де вони ширялися, мєлкі, трахалися, пили й робили всілякі там неподобства. Біба спробував піднятися. З нього здерли штани, але Олька закричала, що, мовляв, вона сама з ним розбереться, якщо вони і Спаба хочуть її трахнути. Спаба зупинив кодлу, цю сопливу й ненависну кодлу, яка не давала старичку продихнути: пляшки там порожні, попити пива й просто відпочити від своєї баби. Далі вона підійшла й ударила дрючком Бібу між ноги. Ще раз, ще раз, ще раз. Вона била його доти, доки втомлено не звісила руки. Біба хрипів і пускав слину. Олька сіла, закурила, пускала дим і плювала на Бібу, в прямому сенсі цього слова. Вона вичікувала, коли він прийде до пам'яті. Вона щось запитувала, але здебільшого кричала, а тому розібратися, що вона говорила, ніяк не можливо було. Було холодно. Падав дощ, пропадав і падав знову. А тому мєлким почало все обридати. Тоді вона сказала Спабі, щоб Бібу відвели туди, до вогнища.

І вони гуртом, улюлюкаючи, потягнули Бібу до вогнища, туди, де порожній склеп слугував малоліткам за склад. Нарешті з нього, Біби, здерли штани й посадили задницею на купу битого скла. Біба клявся, плакав і просився. Нарешті мєлким це справді обридло. Вони принесли колоду й сокиру. Біба сидів і тільки ворушив очима. Олька запитала: а чи знає, що з ним зараз буде. Біба сказав, що так, напевне догадується. Йому поклали голову на колоду, але він був таким слабким, що навіть не чинив опору. Олька взяла сокиру, діловито так зважила в руці, й хряцнула по шиї. Біба затіпався, як курка. Вона лише перебила йому хребці, швидше так, бо Спаба закричав, що вона дурна баба й не вміє нічого робити. Тоді Олька розмахнулася, відвела сокиру майже до лопаток, хекнула, й голова Біби звалилася одному мєлкому під ноги. І той заверещав. Інші мовчали, розуміючи, що вони натворили… Ну, а тоді двоє трахали Ольку, кволо зізнався старичок, і відпустили. Вона повернулася за півгодини з сумкою, коли нікого вже не було, а вогнище жевріло, димілося, труп Біби з викрученими руками, безголовий, лежав біля входу у склеп. Олька стягнула тіло у склеп, а потім замотала голову в поліетилен, поклала до сумки й пішла, куди — то старий не знає. Йому зробилося лячно… Мент уже думав відпустити діда, як йому спало на думку, що дєдушка, тихенький цей сексуальний маніячок, щось приховує від органів. Він трусонув діда, дав під диха, й дедушка почав говорити… Ну, так, він збирався йти, перед цим перевірив кишені Біби, але крім двох заряджених опіухою шприців нічого не знайшов… І тут під'їхала машина… Друга під'їхала. Ці світили ліхтарями. Двоє вели попід руки третього, в окулярах, сонного наче, але з розмови вони поводилися, як приятелі. Четвертий, широкоплечий мужчина з випнутими вилицями, твердим поглядом, майже лисий, кремезний такий, швидше якийсь військовий, ну, або міліціонер. Голомозий сів на камінь, потім побачив кров і крикнув цих трьох. Вони зупинилися, поклали на землю третього. Підійшли і стали над калюжею крові. Стояли, світили ліхтариками і дивилися. І нарешті четвертий, той, з твердим поглядом і голомозий, сказав: «Поїхали. Я придумав цій паскуді інше!». І вони поїхали… От і все… Він, здається, чув жіночий голос… Ні, точно чув, навіть бачив дівчину у школярській формі… Діда відпустили. Відразу відправили наряд на Ялти. Але Олька вже сиділа у «Садко», пила коктейль, і два пальці на руці у неї були попечені.

Нас розбудив глухий удар об металеву рейку, і ми прокинулися, слухаючи, як він піднімається до найвищих частот, а потім умирає, затихнувши над тихими водами. Наш будиночок стоїть на сваях, біля самого берега, у воді, й упродовж цього дня, цієї ночі, чорнильної й ніжної, нас будять тільки чайки. Тут закінчується лиман, починається справжнє море, і жовте південне місто пропадає в сталевій імлі, розімлілій спеці, з суєтою, з криками, з людьми, що повільно намагаються виборсатися, як мухи з окропу. Ми їхали цілу ніч, тікаючи від холоду, що упав жорсткими лезами на дахи міста; ми проплелися через степ, до цього закутка, мокрі від роси, пахнули полином, вітром і коханням. Ось вона провернулася уві сні, потерлася щокою об моє плече, перевернулася на живіт, виставивши красивий зад і туге, точене стегно. Чорна, блискуча, як антрацит, шапка волосся лежала на подушці, зеленій із рожевими квіточками. Я встаю першим, хоч знаю, що вона прокинулася раніше й зараз чіпляється за сон, як за щось рятівне. А ще я знаю, що це удар об метал, котрий досі висить у повітрі, забиваючи плач чайок, стосується нас. Мені невідомо, як, але я знаю, що його не позбутися. Я встаю і йду до вікна: дощаний настил входить у саму лагуну. Вода в лагуні бірюзова, чиста, і я думаю про велетенську рибу, яка причаїлася десь на дні, ховаючись хитро від спеки, а ці єї ночі — від холоду. Я подивився у вікно, але спочатку нічого не побачив: море лежало рівно, ледь дихало, чайки банально висіли над водою: дзьобали бички, піднімалися й висіли білими ганчірками. Я подався на кухоньку. Розпалив газ, поставив чайник. Балон із пропан-бутаном був невеликим, і ним уже не користувалися з тієї зими. Тому я довго морочився з краном, доки розпалив роздовбану плиту. Я сів на табуретку й закурив, дивлячись на лампи: хімічні колби зі свічками, підвішені попід стелю. Колись тут Халява виварював мак, макарив коноплю, а тому райський спокій був досить-таки ілюзорним.