- Чорт, – стиха крізь зуби вилаявся він. І втомлено потер лице.

А я тим часом поставила чайник, дістала коробку цукерок, заникана коробка цукерок, рятує від будь-яких несподіваних гостей. Вадиму зробила чай, Міху каву собі теж каву, запитливо подивилася на Луку.

- Чай. - буркнув він.

- Міх, Вадим ідіть чай пити, – погукала я хлопців. Міх з’явився сповнений неприкритого інтересу, що ж тут відбувається. Вадим з нещасною фізіономією, ясно за витівку брата незручно і на брата кинув обвинувальний погляд. Лука виглядав не менш збентеженим, хоча і почуття намагався тримати під контролем. А я зрозуміла, яка ж у мене крихітна кухня. Чотири чоловіка і ніде повернутися.

- Познайомтеся, Лука це Михайленко Анатолій по простому Міх, наш комп’ютерний геній, уміє, ламати, писати і влазити в усілякі неприємності, просто тому, що було цікаво. Міх, як ти вже зрозумів це турботливий брат Вадима, Шовковський Лука, не знаю чим займається, але керує машиною він кепсько. І Вадим, якщо ти пробуєш Луку спалити поглядом, то знай цей метод не працює. Тому підходь до ситуації з холодною головою.

- Ага, ви зараз, як завжди все перевернете з ніг на голову і скажете, що так було завжди.

- Молодий чоловіче, ви на що це натякаєте? – проявила я неймовірну цікавість.

- Ви так майстерно мені розкажете, що я сам дурень, а Лука майже святий, – ображено заговорив Вадим.

- Не встрягай. – зупинила я Міха, який уже щось хотів сказати. Лука продовжив сидіти і мовчки мішати чай, який я йому дала. – Тобто ти мені зараз хочеш сказати, що ти діяв і дієш у відношенні до Луки повністю безпристрасно, твій розум не затьмарений образами і претензіями, а я не вірно трактую твої дії? – лагідним тоном я задала запитання. Вадим нервово ковтнув.

- Дарино Олександрівно, давайте ми не будемо про це зараз говорити, – благально заговорив Вадим і покосився на Луку і Міха. Міх сидів задоволенням продовженням вистави, а Лука не підіймав погляд від чашки.

- Вадим, мій хороший, ти ж розумієш, що ти щойно сказав жінці, що вона не права і я як жінка маю повне право психанути. Хочеш влаштую? Можу і мозок винести і печінку з’їсти. Настрій у мене наразі саме то.

- Ні, не треба – з жахом дивлячись на мене сказав Вадим.

- Не треба? То ж ми вирішуємо хто ми, саме зараз. Дорослі, відповідальні люди, які здатні визнати свою і чужу провину і її пробачити, чи слабкі люди, які ховаються за свої образи? Нічого не проходить безслідно і будь-яка образа починає руйнувати організм. Саме прощення більшою мірою потрібно не тому, хто образив, а тому, кого образили. Бо тільки з прощенням приходить полегшення і можливість покращити своє життя. А ти витрачаєш кучу енергії на підтримку своєї образи, хоча міг би її використати для тих, людей, що тобі дорогі насправді. І тим, більше не можливо мучити людину, яка визнала свою вину. Все, це шлях в нікуди.

- Я зрозумів, – пробурчав вкрай розгублений і засмучений Вадим.

- І я хотів би і у тебе попросити вибачення за свої висновки. Вибач, я діяв на емоціях. Я не хотів тебе образити. – сказав Лука дивлячись на Вадима.

- Проїхали. – пробурчав той.

- Вирішено, – посміхнулася я. – А таки не погані цукерки. Пригощайтеся.

- Дарино Олександрівно, а зараза ти ще та. – пробурмотів Міх.

- Їж цукерочку, – посміхнулася я йому.

- От з ким доводиться мати справу, – бухтів далі Міх.

- Нічого головне всі цілі і неушкоджені, все інше вирішується. Як вам сьогоднішня вилазка? – Запитала я у хлопців.

- В мокрій хімзі то не прикольно, – скрутно похитав головою Вадим, – особливо там де перепади без драбини від метра до півтора метра. Лікті і коліна всі збиті.

- Обробив? – задала я запитання.

- Так.

- І колодязь особливо вражає з гнилою, дерев’яною драбиною з трьома сходинками і ржавими цвяхами. І слизькі сходи ще те задоволення.

- Така ціна за те, що ти бачив печерні перли, сталагміти, масштабні забудови, норовливі заковані в бетон ріки, штольні, водопади, епічні тунелі з висотою 12 метрів за те, що чуєш шерех води, шелест піщинок, а над тобою Київ, де люди і не підозрюють, що у них відбувається під ногами.

- А ти давно цим захопилася? – подав голос Лука.

- З школи. Ходила хвостиком за дідом, а він і придумав мені забаву, щоб я під ногами не плуталася. Мене взяли помічником на дослідження Києво-Печерської Лаври. І отак надалі я проводила на розкопках усі канікули.

- Певне нам уже потрібно йти, – якось невпевнено сказав Лука подивившись на Вадима.

- Дякую за чай. – проявив він надалі чудеса чемності.

- Будь-ласка.

- Вадим? - запитливо подивився на брата.

- Добре я йду.

- Я теж додому. Дякую за вилазку. – подякував Міх і побрів за Лукою і Вадимом, а я раптом залишилася одна.

Моя лекція добігала кінця. Я оглянула аудиторію уже не діти, але ще й не дорослі люди.

- І на останок. Не йдіть за всіма, обирайте свій шлях. Прислухайся до себе і оберіть те без чого ви не уявляєте своє життя. Оберіть ціль, а потім наполегливо день за днем йдіть до неї. Вам обов’язково скажуть, що у вас нічого не вийде, не слухай їх, всі будуть користуватися своїми відмовками, своїм виправданнями свого нудного життя. Не звертай уваги для вас буде тільки ціль і ваша віра в себе. Все інше не має значення, що говорять, хто говорить. А тепер дякую всім, лекцію закінчено. До зустрічі на наступному тижні. - Як завжди почулося не хором дякую і всі заметушилися і почали збиратися. З аудиторії я вийшла в кафе. Де з сумно підпертою головою побачила свого сердешного друга Тараса, взяла собі кави і тістечко, сіла до нього.

- Привіт! З поверненням. Чого такий невеселий? – Тарас покосився на мій бризкаючий оптимізмом настрій.

- Зуб болить, – приречено відповів він.

- До стоматолога піти не пробував?

- Без тебе не догадався. Чекаю може він ще пройде, – жалібно так сказав Тарас. Я облизала бік тістечка.

- Не розумію, доросла ж людина, як можна так безвідповідально відноситися до власного здоров’я. ТО машини ти проводиш вчасно і заглядаєш до кожної гаєчки, а як же можна так недбало ставитися до свого організму?

- Не пиляй, без тебе погано. – хмуро буркнув він.

- Один раз в рік йдеш на профілактичний огляд до стоматолога і твої зуби живуть довго і щасливо.

- Я тебе ненавиджу. – виніс він вердикт.

- Ти мене любиш, я прикрашаю твоє нудне життя, – не здалася я і взяла телефон почала набирати номер знайомої стоматології. На першому номері відповіли, що записати можуть через тиждень на найближчий час. Прийняла до уваги набрала ще один номер. На радісний голос адміністратора, попросила записати нас на найближчий час. Порадували, що є вікно десь за півтори години. Життєрадісно погодилася і запевнила, що будемо. – Тарас зі стражданням дивився на мене, не повелася.

- Я буду з тобою, мій друже. – з виразом і почуттям запевнила я його.

- Це мене і лякає. – буркнув він. - Де в тебе в нашій країні стільки ж оптимізму береться?

- Дотримуюсь істини, що ніколи не буває так погано, щоб потім не стало ще гірше. І все пізнається в порівнянні. От зараз у тебе зуб болить, а якщо уявити, що відірвало ногу?

- Дарино, іди ти в…коротше далеко кудись.

- За годину чекаю біля своєї машини, особисто відвезу і перевірю, щоб не тікав через вікно.

То, що таке любов? Любов - це робота, безкорислива і радісна, це зацікавлене і уважне ставлення до людини, це почуття вільних, зрілих особистостей. Адже ми хочемо, щоб нас любили і хочемо, щоб про нас дбали.

Отак і життя складається з дивних малесеньких епізодиків, які вже потім десь на схилі літ виливаються в повноцінну картину.

Я почула дівочий писк і чиєсь охання, підвела погляд від паперів на столі, по моїй аудиторії гуляв привид. Нічого такий собі, напівпрозора жіноча постать в обідраній чи то сорочці чи то платті. Увага усіх студентів була прикута до нього , хтось навіть вскочив з місця, далі формений балаган, виск, писк, метушня.