- Я…- замовк, важко ковтнув, - мене дружина кинула, я тільки поїхав, говорив з нею по телефону, а вона сказала, що зустріла іншого і йде від мене. – хриплим голосом видавив він. - У мене випав телефон я нагнувся і тут удар, – дивлячись десь в далечінь закінчив він.

- Співчуваю. Але в результаті ми всі троє мало не відправилися до прадідів. - процідила я крізь зуби.

- Дарина помовчи, не сип перець, - відкашлявся Тарас.

- Гаразд, моя ж ти совість, що не замовкає.

- А характер у неї таки справді паскудний. - прошипів Тарас. - Ладно пацан, жити будемо і все подолаємо.

- І ми приїхали, я її бачу. Ще б зрозуміти, де тут швидка допомога. Будемо по старинці поїхали куди веде дорога. І дорога нас вивела до обшарпаного входу, на яким напіврозбитими залишками висіла вивіска «НЕ ВІД ЛАДНА ДО МОГА «.

- Яка багатообіцяюча вивіска . Тарас, я тобі допоможу вийти. - коментувала я вголос, аби тільки не чути тихі стони Тараса.

- Не комашися ти, сам справлюсь. – Тарас постогнуючи виліз з машини і ми такою барвистою трійкою видерлися по сходам.

- Яка ж злидня, тут сходів набудувала? – тільки вилаявся Тарас. Пройшовши крізь двоє дверей ми таки надибали, освітлений відділ невідкладної допомоги.

- Агов, хто не будь. – зично крикнула я. І таки так, на зустріч нам вийшла заспана дівчинка.

- Попали в ДТП, потребуємо допомоги. – пояснила я наш вигляд, її широко відкритим очам.

- Зараз я лікаря визву. Настя, потрібна допомога. – і до нас прибігла ще одна дівчинка. Нас ввели в кабінет, одна з дівчаток зайнялася Тарасом, інша глянула на мене, я теж перевела погляд на свої груди, вся футболка була перемазана кров’ю.

- Це не моя. Займіться Лукою. Я в порядку. – Лука з похмурим виглядом підпирав стіну.

- Сядьте будь-ласка – звернулася до нього Настя, та він навіть не поворухнувся. Я підійшла до нього, нагло взяла його за руку і посадила на кушетку. В оглядову саме зайшов лікар.

- Спочатку Тарас, у нього здається зламані ребра, – відразу скомандувала я.

- А ви ж хто будете, що так команди віддаєте?

- Переляканою жіночкою? – зробила я припущення.

- Ладно, перелякана жіночка, пішли ми з вашим другом дивитися, що з його ребрами. А вас би теж не мішало оглянути.

- Як скажете лікарю. – приречено сіла на кушетку. Наступні пару годин були метушливі. Мені написали цілий список, що я маю придбати у аптеці для надання допомоги і з даним списком я пішла по вказаному напрямку шукати цю саму аптеку, аптеку знайшла, хвилин за 20 навіть добудилася провізора. В мій список здається входило все і я ще раз зраділа, що в нашій країні я платоспроможна, страшно навіть уявити, як би нас лікували не будь у мене грошей. У Тараса виявили тріщини на ребрах, і то хвала, що не переломи, численні забої і наложили кілька швів на особливо глибокі порізи. Луці наложили 14 швів . Лікар не поскупився і на мої руки теж наложив 6 швів. В цілому можна сказали легко обійшлися. Далі дзвінки в страхові, з Лукою ми домовилися і всі питання вирішили, євро протокол оформили. Мене провели в окрему палату, і диво був навіть спільний, ржавий душ, з якого лилася ледь тепленька водичка. В палаті стояло дивовижне ліжко з пружинним матрацом, який коли туди лягаєш провалювався майже до підлоги, та мені було байдуже, спала, я ще в гірших умовах. Я заснула, як тільки моя голова доторкнулася до подушки.

Розбудив мене ляский крик: «Сніданок». Прокидатися було важко, вказувались недоспані ночі, в голові ніяк не хотіло прояснятися, а тіло все боліло від численних забоїв. Абияк я все ж піднялася, пригадавши в процесі всю нецензурну лайку, яку знала. Кістки хрустіли, мм, розтягнення зв'язок таки відчувається, потрібно буде дати перепочинок своєму організму.

- Отак себе відчувають раритетні бабусі, які не займаються спортом з молоду. Давай, постер зомбі апокаліпсису пішли шукати їжу, Тараса і пора вибиратися з цього чудового місця.

Дорогу мені показала чергова сестра. Їдальня виглядала, як два великих стола, на одному з яких стояла величезна каструля з такою тучною жіночкою, яка величезним черпаком сипала в залізні миски, якусь загадкову субстанцію. Мої інстинкти скривилися , а науковий інтерес проснувся і здивовано запитав, а що це?

- Каша. - і мені тикнули трикутничком порізаний скибку хліба і стакан ледь теплого чаю. З своїм добром я сіла за стіл і декілька хвилин дивилася на вміст в мисці, вирішуючи надскладну задачу, ризикнути це спробувати цією кривенькою алюмінієвою ложкою , яку мені так люб’язно видали, чи може я все таки не така вже й голодна. М-да, на тому, чим годують хворих довго не протягнеш. Хоча з іншого боку чудове розвантаження для шлунку і найкраща дієта , на каші звареній на воді і без масла, точно не потовстішаєш. І я все таки наважилася з’їсти декілька ложок каші і запити це теплесеньким чаєм. Далі у мене по плану Тарас. Палату, де розмістили Тараса і Луку я швидко знайшла. Тарас лежав в такому ж сумному ліжку, а Лука сидів притулившись до стіни, його лице було припухле з синцем біля ока і синцем на вилиці, я скривилася це побачивши, а Лука швидко додолу опустив очі.

- Хай! Як життя? – цілком життєрадісно привіталася я. Тарас закотив очі.

- І тобі не хворати.

- Як самопочуття?

- Це ти так виплекано знущаєшся? Як катком переїхали, а потім розвернулися і ще раз переїхали.

- То все мине. І будеш козликом скакати далі. Бачу, сніданок і вам дістався.

- Хотів би я побачити того злого генія, який вважає, що це можна їсти і видужати після цього.

- То так задумано. Щоб : а) не хворіли, б) якщо вже захворіли, то, щоб на пенсії зекономити.

- Тьфу ти. От намагаєшся посумувати, так приходиш ти і все перетворюєш в тупо поржати.

- Вибач, я забула про твої ребра. Лука, а ти як себе почуваєш? - подивилась я на Луку, в його правому очі лопнула судина і як виглядає налиті кров’ю очі я бачила по факту, разом з блідістю, при вигляді якої і сам Дракула б удавився від заздрощів, виглядав він трохи моторошно, а якщо ще й добавити опухлістю з синіми некрасивими розводами, то людям його краще не показувати.

- Нормально. - буркнув він, ховаючись від мого допитливого погляду.

- А ти сама як? - виразно подивився Тарас на мене.

- Якщо ти натякаєш на той фактурний синець на пів мого лиця, то я не знаю звідкіль він взявся. Порізи заживуть і все пройде. Хоча на роботі ми з тобою справимо фурор. Чорт, як же все не вчасно. - запричитала я, уявивши наше повернення.

- Та ж не вперше. - спробував начепити на лице посмішку Тарас.

- Отож бо й воно. - зітхнула я. - Але, де наша не пропадала. - оптимістично, як я сподіваюсь сказала я. - Ну, то чудненько. Тарас, ти як готовий покинути оселю лікарської допомоги?

- Ще й як. Хоча спочатку я думав, як добре відпочити без тебе, та сніданок натякнув, що нам тут не раді.

- Моє ти сонце. Добре лежи, бережи ребра і нерви. А я поїду подивлюся, що там з машиною при світлі дня. І вирішу чим ми звідси поїдемо.

- Я поїду з тобою. – буркнув Лука.

- А ти нормально себе почуваєш? - покосилася на нього.

- Так.

- Гаразд, я візьму сумку і чекаю тебе біля машини, хвилин через 20, ще пошукаю якесь СТО.

На пошук СТО у мене пішло майже півгодини. Спочатку мені дали номер таксі, таксиси підказав аж три номери майстрів, перших два були зайняті з третім мені повезло. З майстром неймовірно швидко домовилися. Він навіть пообіцяв евакуатор, машину затягти і під’їхати до лікарні за 10 хвилин. Натхненна крихітним виконанням мого плану я спустилася до машини. Лука чекав.

- Вибач, що спізнилася, зате я знайшла майстра з СТО і він зараз під’їде до лікарні.

- Добре.

- Давай виїдемо до дороги і зачекаємо на нього. – Лука сів за кермо, а я поряд нього.

- Вибач, що я тебе вчора вдарила. – не дуже делікатно вибачилася я. Рукою Лука доторкнувся до вилиці, тут же відсмикнув руку назад.

- Пусте. - байдужим тоном відказав він.

- Я тебе не відволікаю? Ти ж начебто поспішав?