- Уже нікуди спішити. Я повертаюсь в Київ, – скупо відповів Лука. Від неловкої розмови про душевне, нас врятував евакуатор.

- Їдьте за нами. – відкривши вікно, сказав Лука. І ми поїхали до місця аварії. Цікаво та вдень дорога виявилася коротшою, правда покриття було таке ж ямкувате. Машина наша виявилася на місці, більше того її навіть ніхто не чіпав. Я разом з Лукою і майстром, якого звати Сергій поставили її на колеса, Сергій візуально її оглянув і затяг на евакуатор. Дорогою назад ми уже їхали позаду евакуатора. СТО знаходилося на якійсь тихесенькій вуличці з гаражами. До Сергія вийшли ще два чоловіки, і вони зайнялися нашою машиною.

- Що робимо з машиною?

- Ремонтуємо, щоб можна було їхати далі, – відповіла я.

- На перший погляд все начебто не так і страшно. – сказав Сергій і велів нам погуляти години три. Ті, обережні прогнози потішили і надихнули, що ми з цього чудового місця зможемо поїхати.

- Лука, пропоную, знайти магазин і щось купити їсти, я здається з голоду зараз помру. І голодною мене тримати шкідливо для навколишніх.

- Поїхали, в центрі має бути. – в центрі ми не тільки знайшли магазини, ми ще й кав’ярню знайшли, моїй радості не було меж і я швидко накидалася такої сякої, але кави. Лука переважно мовчав перебуваючи в своїх важких думах.

Ремонт розтягнувся на день. Я вкотре помахала ручкою моїм оптимістичним планам, до не хочу наговорилася по телефону і тинялася з Лукою по цьому крихітному богом забутим містечком. До нестями зраділа мережевій заправці, кава там була на порядок ліпшою і навіть якісь бургери робили. Під злегка здивований погляд Луки перепробувала все, що було. Після морозива і шоколаду на мене вже й працівники заправки злегка здивовано дивилися. Начхала на їх погляди, набрала з собою ще оберемок солодощів. За ремонт розрахувався Лука і нам віддали мою машину в яку навіть скло вставили. Чим здивували непомірно, колись чекала оригінальне 3 місяці. Тому в лікарню я вже повернулася на своїй машині, слідом за Лукою. Подякувавши лікареві в грошовому виразі я забрала Тараса і ми нарешті змогли поїхати далі.

- А нормальний він мужик. – сказав по дорозі Тарас.

- Тебе послухати, так з одною мною тобі не повезло.

- Дарино, ти начебто розумна, а іноді така дура баба. – спересердя відказав Тарас.

- І я тебе гаряче і ніжно люблю. - посміхнулася я йому. - А щодо смертності на дорогах в ДТП то Україна входить в десятку країн з найвищим рівнем смертності на дорозі. Страшна статистика говорить, що щось біля 150 тисяч людей загинуло в аваріях від часів незалежності України.

- Іноді, я тебе ненавиджу, що ти така вся розумна і логічна. А не як всяка звичайна жінка, закатала б істерику, поплакалася, а не рубала мій мозок холодними фактами.

- Тарасику, а ти не знахабнів? Насолоджуйся тим, що є. За істерикою то не до мене.

- Та, я не про істерику, я про нормальний вияв емоцій.

- А що не так з моїми емоціями? - проявила я інтерес.

- Так, все проїхали. Я простий, зашуганий життям чоловік у мене здоров’я стільки немає з тобою сперечатися.

- От, бачиш уміння вчасно закривати рот, гарантує довге і щасливе життя. - лагідно йому посміхнулася, на що він закотив очі і зробив вигляд, що ліг спати.

- Яка чудова реакція. Як у опосума, який побачив небезпеку і прикинувся мертвим. - не втрималася від шпильки.

- Іноді хочеться тебе убити. - простогнав Тарас.

Що таке життя? Можливо чисте полотно, де кожен день нова фарба, і плин у ньому не завжди передбачуваний? Можливо важка дорога? Можливо життя - це книга, у когось детектив, у когось роман, а у мене певне комікс. З сердешною мукою дивилася на двійко студентів, яким вкрай треба була оцінка в залікові. М-да, щось не те в нашому світі, бо тепер виходить я маю перейматися оцінкою свого студента, який ну, зовсім не переймається тим, аби докласти хоч трішки зусиль, добре виконати роботу і здати її. Невже ці діти зовсім не бачать сенсу в цьому навчанні? Чому їм байдуже? Від подібних думок я трохи заскрипіла зубами.

- А знаєте, а давайте ми до вас пізніше зайдемо? - підірвався один з них, другий не менш ошелешений аніж я здивовано витріщився на нього. Від його виразної міміки, мотаємо звідси, що адресувалася другу, я фиркнула. Та хлопчиськам дозволила вислизнути з кабінету. Перевела погляд на курсові роботи, що горою лежали на моєму столі. Боже, за що мені це?

- Мені сказали, що ви кращий дігер. Я хочу вас найняти. Я заплачу. - Біля мого столу стояв чоловік десь 40 років, середнього зросту, середньої статури в костюмі і з наглим до неможливості виразом обличчя. Його злегка зневажливий погляд ніс абсолютну непохитність власника у власній перевазі над усім світом. І хоча розпочав він з хамської манери, в його очах я бачила розум і насмішку. Я хвилину мовчки його розглядала.

- Мені це не цікаво. Дякую за пропозицію. - спробувала я в точності повторити його мікровираз обличчя і в тон йому відповіла я. Він дістав телефон, набрав номер.

- Так, це я. Даю трубку твоєму дигерові. - і простягнув мені телефон. Внутрішньо застогнала, явно від цього нічого доброго для мене не було, та телефон взяла.

- Малиновська.

- Дарина! - почула я голос нашого ректора. І вже подумки вилаялася. - Будь добра. Ми дечим завдячуємо Кузьмі Даниловичу. Не відмовляй йому в його проханні.

- Ігор Савович, а в мене є варіанти?

- Дарино, я тебе прошу, його компанія одна з наших спонсорів, дуже важливо, щоб так і надалі залишалося. - Тільки в його тоні мало було прохальних ноток. От, зараза.

- Добре. - я простягла трубку Кузьмі Даниловичу.

- Гаразд, Кузьма Данилович, не скажу, що я в захваті, та схоже відмовити мені вам не можна. - Він самовпевнено посміхнувся і це явно не добавило любові в моєму серці до нього, скоріше мурашок по шкірі, щось таке було в його добродушній посмішці...не здорове.

- Я про це розповім в більш приватній обстановці. Скажімо завтра в мене в офісі.

- Послухайте Кузьма Данилович, я зовсім не хочу грати з вами в піжмурки і в ігри, правил, яких я не розумію. І не зважаючи на протекцію Ігоря Савича я відмовлюсь…

- Я вас почув. В офісі все ж таки буде зручніше. - перебив він мене. І тепер він вже не скалився, від простодушного пентюха і сліду не залишилося.

- Адресу і час? - він простягнув мені візитівку. Звісно офіс в центрі, як же могло бути по іншому.

- Думаю о 19.00 буде зручно і мені і вам.

- Так. - і нарешті він пішов.

- Хм, Малиновська казав, тобі колишній чоловік, що від твого хобі одні проблеми. - відкинувшись на спинку стільця пробурмотіла я.

Підземний світ Києва завжди існував паралельно з наземним, проте відвідують його рідше, гостей там у мільйони разів менше, і єдині охочі туди завітати — дігери, котрі досліджують підземний сектор міста. І це зовсім другий світ – там свої закони і своє життя. І я пропала, варто було один раз спуститися. От тобі і нові відчуття і культурне життя і екстрім. А тепер он ходять усілякі малоприємні особистості з манією величі і розповідають мені, що мене наймають. Отак і хочеться побажати, тим королям життя, в ракоході застрягли і дорогу в шкуродері і спиноломі. Як же це лютить. І про це, з приреченим виглядом полізла в сумку і дістала блокнот. Відкрила на розділі 10 способів подолання гніву. І порада перша: відтягніть час. Уже зробила , до 10 навіть рахувати не буду. Порада друга: відійдіть в сторонку від людини, що викликала у вас гнів. Універсальна порада, як там в анекдоті, дай боже мудрості, щоб зрозуміти чоловіка. Дай любові, щоб пробачати його. Терпіння, щоб витримати його характер. Тільки сил не давай, а то приб’ю його нафік. Порада третя: якщо дійсно нічого не можна змінити, залишіть все, як є. Ага і на цей випадок є чудовий анекдот, валер’янка чудово заспокоює нерви. П’ять крапель на пляшку віскі і нерви, як канати. Треба сказати психологу, що її поради діють, дальше третьої я ще не заходила. Все Дарино, працюємо далі. Нагадуємо собі, що я віру, що людина сама створює свій рай і своє пекло. Це особистий вибір. Тому, що я там далі хочу - закінчити продуктивно день, чи думати про парнокопитних мажорів? Привило пріоритетів завжди працює бездоганно. Повернулася до стосу зошитів. Тільки поринула в вияви творчості студентів.