- Якби не УЗІ я б жив з нею і в цьому обмані і…- захлинувся він у власних емоціях.

- Спокійно Лука. - я повернулася до нього. - Я ще поки, що приголомшена я навіть не можу уявити в якому ти стані зараз знаходишся. Перше, що потрібно це заспокоїтися і зняти пелену злості потім уже раціонально подумати.

- Я уже заспокоївся і подумав. Вона не тільки невірна, віроломна егоїстка вона очікує, що після зради я буду утримувати і її і її дитину… Я пробач, що це говорю тобі. Вибач, я просто …просто не знаю, що мені робити далі…я…. ти виявилася в епіцентрі мого життя. Ти можеш мені вибачити? - він присів поряд мене і заглядав мені в очі.

- Лука, я …мені не має за що тобі вибачати. Я розумію, що тобі дісталося останнім часом …

- Ні, не відмовляй мені…- похитав він головою.

- Я не відмовляю тобі. - спокійно проговорила я. Лука тяжко ковтнув, його погляд нервово перебігав повз мене. А потім він розсміявся таким диким і гірким сміхом. Тепер я вже дивилася на нього в усі очі не розуміючи чим викликана така несподівана істерика і як це припинити. На мій погляд він спіткнувся і його сміх враз затих, як хто просто вимкнув звук, просто залишився ще оскал усмішки, яка повільно зійшла нанівець. Таке незабутнє видовище не залишило мене байдужою. Невизначена ситуація змушувала його нервувати і почуватися невпевнено.

- Я думав про тебе. Уявляв нашу зустріч, репетирував свою промову. - він тяжко зітхнув.

- О, то буде промова? - наважилася я заглянути в його такі збентежені очі, за чорною зіницею, райдужки геть не було видно. І тут на моє безкінечне здивуванні на його вилицях запалав незграбний рум’янець.

- І що мені робити? - розгублено видихнула я. - З тобою, як на пороховій діжці не зрозуміло що і коли рване. - після моїх слів він тільки моргнув, але не відвів погляд, який тільки враз став важким. - Ще з тобою я переживала самі яскраві почуття і запаморочливі емоції. Власне і купу інших емоцій, що саме цікаво, палітра поганих була явно ширша.

- Пробач. - ледь видихнув він.

- І я за тобою шалено сумувала. Я скучила за тобою. Мені здавалося ніби час заснув.

- І я за тобою сумував. І думав, як тебе повернути. Я неадекватний да?

- Трохи є. - сумно кивнула я, а він положив голову мені на коліна.

- Ти потрібна мені. Тільки не йди. - пробурмотів він, а я завмерла.

- Я не піду.

- Ти кажеш правду?

- Ну, я пила вино на самоті. І навіть вірші почала складати про те щось даруй свої думки, а я обміняю їх на любов. - розсміялася я. Здається в котре за цей вечір у нього упала щелепа від здивування. І щось його рука потяглася в сторону серця трохи потерла груди.

- І тільки спробуй мені тут серцевий напад від щастя зобразити. Я тебе тоді точно приб’ю. - прошипіла я. Та він тільки зігнувся і почав дико сміятися. По його щоках котилися сльози.

- Як я тебе чекав. - нарешті зумів виговори він. - Як я тебе хотів.

- Я так і бачу до повного божевілля. - зловила я його лице в ківшик з долонь і прижалася губами до його м’яких губ, я всього лише провела губами немовби малюючи невидиму доріжку по його губам. Склалося враження, що він просто готовий зробити все, що хотіла я, а сам не поспішав проявити ініціативу. І це збивало і неприємно відзивалося в мені. Я так не хотіла.

- Поцілуй мене, будь-ласка. - прошепотіла я йому в губи. Він зітхнув і мене доторкнувся спочатку його свіжий подих, а потім і м’якість лагідних губ. Поцілунок був ненав’язливий, трепетний і тягуче ніжний. Лука уступав, піддавався по всім флангам. А я обережно провела рукою по його потилиці пропускаючи крізь пальці його волосся, обережно стисла їх в кулаці і жадібно заглибила поцілунок. Насолоджуючи його запахом, смаком, ним самим. А він цілував так наче від цього залежало його життя. Коли ми розірвали поцілунок я з трудом змогла зібратися, ми на кухні, поряд Лука з грудей якого виривалося важке дихання, а десь там на вулиці Григорій Петрович та Вадим.

- Лука,- з трудом заставила я себе говорити. - і що ми робимо?

- Все про що я мріяв. - нераціонально відповів він. Підхопився з полу, я виставила перед собою руку.

- Григорій Петрович і Вадим чемно гуляють уже досить довго на дворі.

- Дідько. - невиразно вилаявся він, враз у нього округлилися очі, наче він врозумів хто він, де він і що щойно мало не сталося. А ще б трохи такого поцілунку і мені б було б уже на все це теж дуже сильно байдуже.

-А як ти дивишся, аби ми прямо зараз куди не будь поїхали?

- Вкрай позитивно. Тільки пішли з твоєї сім’єю всі питання владнаємо