Багато уваги приділено річкам і іншим водоймам , хоча найменші не були відображені зовсім. По ходу Либеді добре видно невелике на ній озеро біля села Нижня Либідь Деміївка( район Московської площі поблизу до Червонозоряного проспекту, місцевість заводу по виготовленню скла) воно зникло при будівництві залізної дороги. В це озеро у південного підніжжя Байкової гори ( там де тепер вулиця Ізюмська ) впадають Либідь, Совка а далі в Либідь , після виходу з озера вливається Орєховатка. У дамби озера на Либеді – Васильківська застава з мостом.

Цікавий стумок, що впадає в озеро Глинку – озеро вважається глиняним кар’єром і вже тоді поблизу стояв цегельний завод сім’ї Ейсманів, який перейшов потім в власність Суботіних від Емілії Суботіні в дівоцтві Ейсман. На час складання карти це рахувалося хутором Ейсмана. Струмок протікае і вздовж низовини вулиці Івана Кудрі або паралельно їй. А північніше повз Володимирську церкву по яру в напрямку Либеді теж біжить струмок, що бере початок на околицях вулиці Новопечерська. Церква стояла на місці теперішнього Палацу України, а площа довкола називалася Новостроєнською, Володимирською і Базарною. Базар звідти перенесли потім західніше, де він знаходиться і нині.

На карті були навіть показані всі алеї в Царському парку.

Річка Клов складалася з двох витоків, мостики через неї, мостики і млини на Сирці, усі його притоки і озера. Мостик і на Кирилівському струмку з Бабиного яру, два мостика на струмку з Репяхового і мостик внизу нинішнього Смородиновського спуску.

Йорданське кладовище над Йорданською церквою( безпосередньо за теперішньою нотною фабрикою). Ще відносно ціла гора, відома на перетині 19-20 століття, як Юрковиця, а раніше – Лиса. Хоча цегельні заводи уже в усю точили Кирилівські висоти, руйнуючи стародавні вали і кургани.

Подольська Канава з мостами на кожному перетині з вулицями. Озеро з плотиною на притоці Глубочиці , яку дигери називають Кудрявцем , але Кудрявець – це давня назва всій Глубочиці.

На Звіринці, там де нині вулиця Стритинського вливається в бульвар Дружби Народів – велике Святе озеро. Над ним, на церковному пагорбі – церква Іоана Предтечі. Частина пагорба обжита. На пагорбі напроти прообраз вулиці Мічуріна (Ломаковська).

В кварталі П’ятачка між Бастіонною і Кіквідзе – православне кладовище, через вулицю Кіквідзе напроти німецьке. Річка Буслівка починається трішки нижче першого , а ще нижче вздовж Кіквідзе паралельно Бусловці – струмок, що вливається в озеро.

Так, неймовірно цікаво, коли я відволіклася від карти годинник вже показував другу ночі. Я чортихнулася згорнула карту і все таки пішла спати.

Ранок, душ, джинси з футболкою, кава і я набрала номер Міхи.

- Міх, у мене є дещо цікаве. Можеш зустрітися прямо зараз.

- Чого тобі не спиться? – пробурчав Міх і голосно позіхнув в трубку. – Ти ж не відстанеш. Ладно, приїзди до мене додому.

- Буду за півгодини. Давай, мій хороший з ліжка вставай. Нас чекають великі справи.

- Жорстока жінка, мучителька моя, – патетично закінчив розмову Міх.

Я швидко зібрала теку і поїхали в тихесенький спальний район де мешкав Міх, в стару Дарницю. З трудом знайшла місце куди поставити машину і з текою і ноутбуком в руках забігла на четвертий поверх, не злим словом згадавши, добрих людей, що будували п’ятиповерхівки без ліфтів. На пронизливий дзвінок довелося не один раз натиснути поки, нарешті двері відкрив заспаний і лахматий Міх.

- Вже треті півні проспівали, а ти все спиш.

- Я з ними тільки заснув.

- А що робив? – проявила я цікавість.

- Ти за те по голівці не погладиш, – нагло позіхнув Міх.

- Гаразд, можеш не продовжувати. Кава дома є? Пішли просинатися. У мене для тебе є нова карта.

- Що там?

- Карта Києва 1846 року.

- Ого-го. Дай подивитися.

- Зараз, заллю в тебе каву і дам не тільки подивитися, а ще й попрацювати.

- Корисна баба. – не поскупився обізвати мене Міх і поплутав за мною на кухню, де я швидко поставила чайник і насипала кави в чашки, полізла в холодильник знайшла хліб, ковбасу в сумнівний кусочок сиру. З сумом на все це подивилася , дістала телефон і замовила піцу.

- Так, золотце моє від тебе чекаю швидко проведеної роботи. – і простягнула йому чашку з кавою і бутерброд з того, що було.

- От, за що я тебе люблю, то це за те, що перш ніж уморити людину, ти її годуєш. Гуманістка.

- Міх, та поки товстий схудне, то худий здохне. Активуйся і поїхали нас чекає багато роботи.

- Дарина, ну чого одна робота…- простогнав Міх, дожовуючи бутерброда.

-« Праця з мавпи зробила людину.» «Праця найкращий шлях, для того, щоб почати любити життя.» «Той, хто працює і для себе і для інших, отримує радість помножену багаторазово.» Мені продовжити?

- Я втямив твою думку. Пішли розбиратися з картами.

- Моє ж ти натхнення.

- Продовжуй…

- Мій ти системно мислячий, унікальний і творчий, незамінний друже.

- І чого я як дитина ведусь? – скептично запитав він.

- Бо ти на диво добра, чуйна і мудра людина. – проговорила я, розгортаючи мапу. Міх присвиснув і запустив програму.

- Поїхали. – і ми поринули в матрицю. У нас була багатошарова мапа, ми довго гралися з програмою, зрештою зробили поодинокі карти, які легкою комбінацією клавіш наносилися одна на одну. В результаті, ми могли бачити одну мапу, яка ґрунтувалася на основі мап з різних часів. Таким чином ми отримували нові зачіпки, що давали нам більше знань про те, що робиться у нас на глибині під ногами. Між ділом кур’єр приніс піцу і життя здалося ще кращим.

- Орєховатка , права притока Либеді, впадає в Либедь біля її останнього входу під землю біля Саперно-Слобідської вулиці. Річка поєднує ланцюг Орєховатських ставків, останніх з яких знаходиться поблизу Голосієвської площі. Колектор річки не має цегляних ділянок. – я відкинулася на стільці, спину вже ломило.

- Бачиш у нас виходить декілька цікавих ділянок? – запитала я, показуючи на мапу.

- Бачу, то що у нас планується вилазка? – з задоволенням потягнувшись запитав Міх.

- Вияснимо все на місці. Давай на суботу заплануємо, там і подивимося, що нам мапа принесе. І Міх, подивись, що у нас є на Кирилівську вулицю.

- А, що тебе там цікавить?

- Намагаюсь славу мисливця на привида заробити.

- Мені вже цікаво. - ожив він і запитливо подивився на мене.

- Склад один побудували під час будівництва виявили провалля, де знайшли одну цікаву знахідку. В середу планую злазити подивитися що там. Ти зі мною?

- Нізащо таке не пропущу.

- Тоді домовилися. За тобою заїду. Гаразд, любий друже, мені вже час додому. Завтра робочий день, мене чекають безголові студенти. Пішла набиратися сил.

- Давай. – я зібрала теку з відчуттям добре зробленої роботи.

Від дока я поки, що зрозумілої відповіді не отримала. Швидкість з якою державні органи працюють просто збивала з ніг. На цю пору я знала тільки одне, що італійський натураліст Джироламо Сегато , який жив пару століть тому назад, відвідавши Єгипет страшенно захопився муміями і розробив власну методику, що дозволяє перетворювати мертвих людей в камінь. Багато з його зразків роботи збереглися і знаходяться в анатомічному музеї університету Флоренції. Сучасна наука визначила, що Сегато вводив в трупи невідомі хімічні сполуки, які проникали в дрібні кровоносні сосуди, але більше вияснити не вдалося. Усі геніальні розуми нашої навчального закладу, поки що були безсилі пояснити, як сталася кам’яна мумія і дату її походження. Що могло знаходитися під землею теж не змогла знайти, хоча архівні дані перерила добросовісно. З відчуттям легкого шаленіння від власної нездарності дістати інформацію я забрала Міха і ми разом приїхали на склад компанії Кузьми Даниловича.

Зустріли нас без питання. Ні, питання були, хлопчина, який тут працював просто засипав нас ними і хто ми і що ми і як ми і що там. Поки ми з Міхом переодягалися в екіпіровку, хлопчина тріщав без зупинки і від вибуху мого мозку рятувало тільки те, що я вимкнула його частину і слухала його по паралелі. Коли з Міхом одяглися я поглянула на нього .