- Що каже твоя чуйка? - запитала я його.

- Мовчить, як могила.

- Хм, а як з приводу інженерної точки зору?

- Якось буде - універсальний інтерфейс. Будемо сподіватися обійтися без фоллоуапт. - з такою безбашеною посмішкою відказав він.

- Тоді вперед. Ну, що юнак ведіть нас до дверей свого пекла.

- А що мені робити? - задав запитання він.

- Дочекатися на нас. - пробурмотіла я.

- А якщо там справді щось є? - пожувавши нижню губу запитав він.

- Чел, ти справді чекаєш нечистої сили? - зловісним голос запитав Міх.

- Так, всяке може бути. - обережно відказав хлопчина. - Світ існує задовго до нас.

- Ваші пізнання про світ мене неймовірно радують. Та ми свій вибір зробили. - і я пішла перша до стіни, в якій до нашого приходу зробили дірку.

- А початок то класичний. - розсміялася я.

- Ага, нічого нового. - хмикнув Міх і перший поліз. Я за ним. Напівзігнутими ми пролізли метрів з 5, а далі місця стало достатньо і ми змогли розігнутися і оглянутися. Попереду у нас був тунель.

- Що скажеш? - запитав Міх?

- Скажу, що пішли подивимося, що далі.

- Теж мучить цікавість, що там?

- Ще й яка.

- А що за лячні звуки вони чують? - запитав Міх.

- Тобі найбільш ймовірну версію?

- Тільки без історій штольні…

- Думаю, свист з вентиляції.

- А що вони самі не здогадалися?

- Акустика доволі оманлива. Або дім може робити усадку. Є купа логічних пояснень, а це нудно. А от рука цікавить більше. Розумію, чому їх Кузьма Данилович такий успішний. Кинув потрібну кісточку і я землю рити готова. Топаємо далі.

Топати далі не вийшло, стеля опустилася нижче і відповідно зігнутися довелося нам.

- Міх, це тобі нічого не нагадує? - уважно оглянула я все довкола.

- Чорт, чому завжди повзати доводиться? - обурливо пихтів він. - Погріб, як пити дати.

- Скоріше так і було, до сходження селевого потоку. - Ми дуже сповільнилися оглядаючи усе до міліметра. Нічого цікавого не було. Ми стали опускатися ще вниз, але вже повзучи на колінах. Міх пихтів, але повз. Фінал наш був передбачуваний ми досягли глухого кута. Я обережно обслідувала усі сторони.

- Без варіантів. Глухо. Будемо вибиратися. Окрім бруду і рваного чобота ми тут нічого не знайшли.

Я дістала пакети і нагребла зразків. Міх, завалився на спину і лежачи на підлозі оглядав стелю, навіть зробив спробу покопати, поки я наповнювала пакети.

- І ніякого натяку, що тут могла робити рука. Обожнюю загадки, але коли на них можу знайти відповідь, - прошипіла я. - Тепер доведеться шукати.

- А що док?

- Вперше від нього не можу отримати відповідей. А це насторожує.

- О, то той ще…- Міх кашлем приховав те, що думав сказати. Я глянула на годинник.

- Ладно, пішли вибиратися, - пробурмотіла я.

- Мої кишки вже марш грають.

- То твій нормальний стан. Я правда єдиного не розумію, як ти залишається в нормі, а не у вазі за сто з таким апетитом?

- В мене обмін речовин хороший. - як завжди в’яло огризнувся він. - А що скажеш з приводу сторонніх моторошних звуків? - запитав Міх, коли ми знову підійшли до входу. Я оглянула стіну.

- Ну, нічого потойбічного мені ще не зустрічалося. То ж думаю , що скоріше за все в стіну пляшку замурували. От вона і виє, а деяким вразливим і плаче. Видно будівельники були в претензії до своїх замовників.

- І ти про це знала, да?

- Я передбачала таку примітивну ймовірність.

- Чого так все скучно?

- Це новобудова тут немає нічого цікавого. Ні тобі ніяких трупів в стіні. До речі були в наших друзів європейців традиція, кота в стіни замуровувати, на щастя, так би мовити. Ну в стіни замки замуровували вже жінок. А взагалі трупи в стінах зустрічаються часто, чомусь частіше, аніж якийсь скарб. До речі ображені будівельники в стінах можуть ще залишити багато речей, що гарантує їхнім недобросовісним замовникам багато сюрпризів, замурувати яйце, проколоте голкою, або ж дохлого пацюка. І нестерпний запах іноді приводить до того, що розбирають стіни.

- Ти страшна жінка. Коли я вже думаю, що здивувати тобі мене вже нічим, а ні знаходиш щось свіженьке.

- Виходимо, а то твій голод чую уже і я. Ще тільки втрати свідомості від голоду мені й бракувало. Неподалік є паб з оригінальним дизайном і незвичною подачею страв, пішли погодую.

- О, до паба ще не дійшли, а альфонсом я вже себе почуваю.

- Скромняга.

І ми явилися знову на очі очумілому хлопчині, який на нас дивився, як на химерників в очікуванні кролика з шапки. Кролика ми звісно не дістали, чим явно розчарували хлопчину.

- І що там? - чомусь прошепотів він.

- Там, нічого цікавого, - з певними нотками зневіри відповів Міх. - Тепер би ще душ, - змінив він тон на мрійливий.

- Так, у нас є. - Тепер уже на хлопчину ми разом з Міхом подивилися. І на наших лицях явно віддзеркалювалося, о, най йому.

- Так веди, добрий молодець, - ожив Міх.

- А ви тепер знаєте, що то у нас тут завивало.

- Ага, - розтягнув губи в посмішці Міх.

- То щось потойбічне ? - облизав губи хлопець. Знову ми жалісливо переглянулися з Міхом. По блиску очей Міха, я вже зрозуміла, що той приготувався видати хлопцеву свою версію сутності.

- Молодий чоловіче існування потойбічної сили, наукою не доведено. Причина виття, плачу, скрипу і що там ще здатна образно створювати ваша уява на жаль зовсім не оригінальна. І вона ховається в пляшці в стіні.

Хлопчина завмер певно опрацьовуючи подану інформацію, я ж пірнула за Міхом і таки дійсно виявила дві кабінки душу. Душ після підземель, то просто космоc, як я чула мої студенти виражаються, а ще відпад, алмазно, окейно. Насолода вищої межі. Та пам’ятаючи про голодного Міха, душ я прийняла швидко, хоча Міх все одно вийшов перший і чимось таки залякував хлопчину, бо очі того були, як дві тарілочки невеликого розміру.

- Їжа, - підло прошепотіла я Міхові на вухо, він смикнувся.

- От кого боятися треба, - пробурмотів Міх. - А то заладив полтергейст, привиди, батюшку… і тут ми такі мисливці на привидів. Слухай Дарія, а може справді закосити під мисливців, а то уявляєш скільки у людей дома всього гуде і скрипить ? І люди все на батюшків витрачаються. - я тільки закотила очі.

- Міх, ти ж їсти хотів?

- Ото ж бо, бачиш, які дурні думки в голову на голодний шлунок лізуть.

- Бачу, підозрюю, що вони розбіглися по куткам, де у них там штаб і плетуть якісь інтриги. - Міх хотів, щось відповісти, але бурчання в його животі випередило його.

- Ходімо, голодний ти мій.

- Але я серйозно без грошей, - пробурмотів Міх, - я гаманець забув.

- О, будеш винен мені…вечерю, - посміхнулася я.

Ми швидко підійшли до машини і незважаючи і на дороге пальне і на розпал робочого дня постоявши в невеликій тягучці дісталися паба.

- Іноді мені здається, що наші недореформи несуть в собі, якесь значення, - пробурмотіла я.

- Яке?

- Виживання понад усе.

- Може то нас тренують перед висадкою на Марс?

- Думаю, що час йде, а деякі речі не змінюються: князі чубляться, гетьмани чубляться, естафету перейняло нині наше прогресивне панство.

- Не говори на голодний шлунок про політику, печія буде, - підняв пальця і з розумним видом видав Міх.

З замовленням ми справилися швидко, Міх покосившись на мене заказував швидко і багато. Я ж тут була вже один раз і обмежилася салатом і кавою.

Тиждень пролетів,як зазвичай метушливо. В п’ятницю , після занять ми домовилися з Вадим теку відвезти Григорію Петровичу. Вадим, як маленьке цуценя з нетерпінням крутився в машині.

- Як тиждень пройшов?

- Норм.

- Як ти умієш красномовно розповісти. – не втрималася я від насмішки.

- Нудно було, нічого цікавого. Щось вчив, щось здавав.

- Отак і виглядає «гризти науки граніт у альма- матер».

- Дарино Олександрівно, я ж вчусь.

- Знаю. Молодець. Викладачі нахвалювали, що взявся за розум.