Насправді більша половина хрум-хруму лишилася неушкодженою. Частина уціліла під важким шаром снігу. Скрізь, наче на полі битви, лежали скрючені посинілі динозаври. Ізраїль Бек набожно перехрестився. Потім він якось хитро шаснув у комірчину і повернувся звідти з пакетиком. Заявив, що розвів новий різновид хрум-хруму. Насправді це був пакет коноплі: із зернами, неперемеленими стеблами. Саламандри дружно схилили перед ним голови, як перед маршалом. Ізраїль Бек був знову на коні і дуже багатим чоловіком. З тріумфом він повернувся на Панагію. Як великий білий лайнер. «Цей хрум-хрум повинен рости лише в Панагії, інакше морози не дадуть йому визріти». Сановники зробили губи дудочкою. Отже, всі погодилися. ГОЛОВНИЙ ЖРЕЦЬ, що мешкав на самій верхівці піраміди, з чуток, сам був не проти спробувати божественного хрум-хруму. Його Високість ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ, негайно наполіг на аудієнції. І коли Ізраїль Бек зі своєю нареченою увійшли в пишні покої короля, то першим він побачив Абрахама Лі, котрий стояв раком і вітав таким робом дуже поважних людей.

Стоячи рачки перед Бобом Аскаридом та Ізраїлем Беком, він зовсім не відчував приниження; просто виходило так, що хтось відмотав його життя назад, забувши змінити декорації. Абрахам Лі зараз належав до класу «тіні сановників», а тому мав статус набагато більший, ніж простолюд. Не відриваючи очі від землі, він так і стояв, доки маленький динозавр не укусив його за вухо. Абрахам Лі встав, вишкірив зуби і зовсім нахабно подивився на Боба Аскарида, підморгнув Риті, мені, а Бекові з-за сановної спини тицьнув велетенську чорну дулю. Нарешті маленькі різнокольорові дракончики засюрчали у повітрі, а саламандри витягнулися у шеренгу зі зброєю, і тут з’явився ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ, з безкінечним, як до картини Джоконди, хвостом свити. Абрахам Лі вийшов наперед, закриваючи тінню його постать, а правитель підняв громіздкого крокодилячого хвоста. Туди тричі і поцілував Абрахам Лі правителя. ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ давно не отримував такої поваги. Він тричі склав губи дудочкою на знак вдячності. З нами обійшлося трохи простіше: Абрахам Лі облизав наші пальці на ногах, при цьому повторюючи: «Я просвітлений, я просвітлений, я просвітлений…» І шкірив зуби. Але досить і цього. Правитель нагадував великого пупса з непомірно великою головою, вкритою різним тату, у тому числі і зеленою квіткою. Він відразу перейшов до діла.

– Ось, – тицьнув він тонким рожевим пальчиком. – Нехай розкаже, що це означає. – Стосувалося Рити. Ми стали тісним кільцем. ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ усміхнувся і сказав:

– Ой, якою цікавою буде наша гра. Чим довше, тим краще. А потім ми спалимо вас у крематорії. – І правитель погладив маківку Абрахама Лі, що стояв на чотирьох кістках, із золотим нашийником, із золотою цепурою і скалив просвітлено зуби. На цьому аудієнція закінчилася. Ми побрели до ескалатора, що завозив у наше місто, Абрахам Лі та Боб Аскарид – при службі. Ізраїль Бек лишився, змовницьки моргнувши нам лихим оком відчайдуха.

ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ, або просто Тахо, був високим чоловіком сорока років, і його аж ніяк не можна було назвати динозавром. Хіба що трохи завелика голова для його сутулих плечей, пурпурового кольору очі, ніжна жіноча шкіра. Тримав він біля себе старлеток і напівпроституток, а для розбивки – десяток монахинь. Зараз він снідав динозаврячими яйцями, яких у неміряній кількості плодили локони на самому березі океану, і туди час від часу навідувалися рейди саламандр. Багато, звісно, не поверталися. Тахо не було до цього ніякого діла і сентименту. Рівно триста років тому при пограбуванні транссибірського експреса, відстрілюючись від поліції, він нечутно опинився у джунглях, що його здивувало: від крижаного морозу до тропічної спеки. А як людина начитана і грамотна для свого класу, він відразу помітив інфантильність динозаврів та агресивність саламандр. Зустрівшись з ними, він показав їм пару циркових фокусів, що вразило їхнього короля. І через місяць, вигадавши якусь нову релігію, Тахо став головним жерцем могутньої імперії, яка сама писала закони і сама ж ревно їх не виконувала. Тахо довелося придумати для динозаврів в’язниці і смертну кару. І те, й інше ніхто серйозно не сприймав. На плаху вони йшли, як на весілля: при повному параді, з жовтою квіткою у петлиці. Були ж часи. Тахо випив гіркої настоянки. Тоді, коли він прибув сюди, не було жодної достойної халабуди, хоча рівень цивілізації дуже високий. Вони почали зводити цю піраміду. Спочатку Тахо дивився на кишенькового годинника, а коли той поламався, то взагалі втратив час і простір, як він сам собі говорив. І ось знову з’явилися люди. Це його більше налякало, ніж додало впевненості. За триста років можна закохатися в стіну, під якою ти спиш. Проте Тахо втратив лік часу, і йому видавалося, що він тут прожив усього кілька років. Але повертатися на батьківщину йому зовсім не хотілося. Навіщо йому люди? Життя – нерозмінна монета. Хто наважиться її розміняти, той втратить усе, що рухається, стрибає, повзає і любить його. Це все одно, що посягнути на Господа Бога. Але Тахо не вірив у Бога. Він вірив у свою удачу, що народився таким вдалим і розумним у череді зашмарканих йолопів. Відбуваючи черговий термін у в’язниці, він навчився доволі добре малювати, а ще більше «тіскати» всілякі побрехеньки під чифіром чи кукнаром. Як він став ГОЛОВНИМ ЖЕРЦЕМ, немає ніяких таємниць, але найбільша загадка його полягала в тому, що він прожив тут мінімум триста років з гаком. Він пустив сизе кільце диму, випив коньяку і заспокоїв себе, що з цими козолупами він давав якось раду. А що робити із земляками – проблема. Було тут декілька, а потім пропали. Так, саме пропали. Ніхто їх не вбивав. Вони навіть до піраміди не наблизилися. Його займала думка: чи не прийдуть за цими інші, навіть коли їх повбивати. Може, це ФБР чи ЦРУ. І він вирішив влаштувати сьогодні знамення. ГОЛОВНИЙ ЖРЕЦЬ покликав помічників і наказав принести великі листи міді, що ними зображали грім. Кілька потужних ліхтарів слугували за блискавку. Сьогодні він вирішить усе. Завтра затемнення сонця, але ці придурки сприймають усе, як діти: чи відтяти голову, чи морозива з’їсти. Тахо наказав саламандрам взяти храм у потрійне кільце і не жаліти набоїв. Стріляти в будь-кого, хто не відповідатиме на пароль. Скоро центр храму перетворився на досить міцне укріплення. «Хто в біса будував цю державу? – умовляв себе Тахо. – Так би і виздихали у своїх кублах або з-за океану прилетіли та пережерли усіх дракони». В яких він, Тахо, чомусь мало вірив.

А тим часом Ізраїль Бек на південному боці піраміди навчав, як користуватися коноплею. Він благоговійно перетирав її долонями, нюхав, потім забивав у сигарету і курив. Динозаври, об’ївшись старого хрум-хруму, не поспішали пробувати новий. Але всі вони побачили, яким добрим і веселим зробився Бек. Лежав з принцесою на гамаку і нічогісінько не робив. Тож першими спробували мажори. Накурившись драпу, вони влаштували цілий повітряний бій. Двоє з них, найзавзятіших, зламали шиї. І відтоді конопля зробилася чи не першою стравою після хрум-хруму. Ізраїль Бек наказав збудувати щось подібне до циркової арени. За вхід брав самородками золота, смарагдами, ну і хрум-хрумом не гребував. На чорному ринку ціна хрум-хруму виросла до нечуваної висоти. Але був дешевий гашиш, і динозаври взагалі стали схожими на слинявих дітей. Кау-Кау не знайшов у гашиші нічого поганого, а з іншого боку, говорив він, після вживання нового хрум-хруму він наче робився подібним до динозавра. І це сумно, – додавав він. Тахо обрав тактику очікування.

В цей час на дірявих баркасах, що тонули один за одним, до столиці Панагії добиралися пані Зіль Жіль і пан Біг Кок. Обмотані шматтям, закоцюблі, вони уперто йшли до своєї мети. За ними – хто на плотах, хто навіть уплав – усі інші гребли до обітованої землі. Вперше в житті пані Зіль Жіль і пан Біг Кок сиділи, притиснувшись одне до одного. Круглі, німі, як у риб, очі говорили: ну нічого, ми вам ще покажемо. Пані Зіль Жіль везла цілу валізу з різними отрутами і протиотрутами.