А ми з Ритою сиділи біля озера і кришили шматочки їжі привченим тварюкам, що шастали у воді. Для більшості мозок існував, щоб не сплутати туалет з бібліотекою, і дуже маленький процент користався ним на благо чогось. Рита ніяк не могла згадати про велику зелену квітку, а я нічим, віслюк віслюком, не допомагав, лише шастав їй під спідницю. До речі, їй це подобалося. Одне ми знали – сліди нашої цивілізації відбилися, і таки добряче, на побуті і культурі. Ми обійшли всього три міста. В одній халупі деренчала кавомолка, у другій патефон, що видавав голос Солов’яненка. А в одній із хатин грубку для варіння кави розтоплювали томами Леніна і Сталіна, хоча портрети мило, у квіточках, дивилися на нас з усіх сторін. Мені і Риті перехотілося пити каву. І ми перебралися у місто, що складалося з чотирьох велетенських районів, кожний був огороджений колючим дротом, а на вишках стояли наглядачі з чудернацькою, але, як мені здалося, досить небезпечною зброєю. Це були поліцейські і військові частини. Але більшість їх знаходилася біля самого Тахо. Ми уперто, під наглядом нишпорок, досліджували Панагію. Одне місто Х було забудоване у вікторіанському стилі, але з дуже здоровенними, як ангари, домами. Тут мажори управлялися в польотах на своїх причіпних крилах. Вони почали полювати на нас у велетенському домі, але побачивши Риту, здивувалися і посипалися зверху, як груші, зі страшним скреготом. Відразу налетіли падальщики, позгрібали граблями залишки, запакували у металеві коробки і, попрощавшись із живими, подалися геть. Рита забилася в істериці. Ця сцена їй щось нагадала, але що саме?

Обідраних остров’ян відганяла алебардами ціла рота саламандр. Їм винесли кошики з їжею і зачинили наглухо ворота. Пані Зіль Жіль і пан Біг Кок навідріз відмовилися від санобробки, піддуривши невеличку кучку остров’ян; та, власне, панагійцям вони теж були як п’ята нога черепасі. Остров’яни – хто натовпом, хто поодинці – ходили біля підніжжя Панагії, і час від часу, задля сміху, саламандри їх дубасили тупими кінцями алебард. Вони не здавалися тиждень: мокли під дощами, мерзли під північним вітром і дохли від нестачі п’яти капсул і хрум-хруму. На другий тиждень вони не витримали: динозаври почали пухнути, а колобки-депутати і парламентери лускали, як м’ячі, – високо злітали у повітрі і там лускали, видаючи кал і нутрощі на живих остров’ян. Підкотив фургон, запряжений шістьма кастрованими ящурами. Остров’ян помістили у скляну коробку і подалися до жарильні, щоб повипалювати паразитів. Коли їх обжарювали, вони верещали, як купа молочних поросят, а сморід нюхало все містечко. Затим лікарі всім прибульцям ставили клізми, робили щеплення. Колобки-депутати погрожували невідомо якими карами. Лише пан Біг Кок стійко зносив тортури; йдучи в жарильню з високо піднятою головою, він прорік:

– Чим більше динозавр страждає, тим більше він подібний до динозавра. А ви всі блядовиті серуни. – Перекрутивши одну з християнських істин, він зачинив за собою двері. Так з-за дурнуватого пафосу, не знаючи змісту фрази, Біг Кок перетворився на мученика і борця за справедливість. Аби хтось йому надумав сказати щось наперед, то він би із задоволенням пив сечу, ловив своїми губками благодатний фонтанчик ТОГО, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ.

Ми віднайшли з Ритою повністю порожнє місто: завалене брухтом, з вибитими вікнами, порожніми кінотеатрами. Тіні тут були довгими, і життя зупиняло свій цикл. Видавалося, що вона і я почали спочатку. Тут лежав, як розплавлене олово, ставок з дикими гусями, качками, рожевими фламінго. Ми розляглися голі на м’якій траві під високим небом без жодної хмари. Ми навіть не цілувалися, а лежали обличчями до землі, взявшись за руки, відчуваючи, як б’ється тепло від неї до мене, від мене до неї. І з кожним днем ми звикали до цього міста, де був безсилий вітер, і кулька сонця летіла нам назустріч, коли ми падали в траву. Але ніде ми не знаходили останків наших попередників. І натяку на зелену квітку. Взагалі я кричав серед ночі, прокидаючись від цього, а параноя все більше стискала мені горлянку. І тут прийшла до мене думка, зовсім навіжена думка: побудувати повітряну кулю і полетіти далеко звідси, напевне, тоді ми потрапимо додому. Рита мовчала. Вона лежала із зігнутою в коліні ногою, покусувала травинку. А потім сказала:

– Ти бачив, як муху накривають стаканом? Вона мечеться, б’ється об стіни, і тоді їй приходить кінець. Ми в іншому просторі, а не в іншій країні, Лісовські. Ми нікуди не виберемося, доки не натрапимо на той клятий прохід, що називається Зеленою Квіткою.

– З чого ти взяла, що це і є прохід у наш світ? – досить байдуже запитав я її.

– А як жінка відчуває, що вона завагітніла? – Вона перевернулася і легенько поцілувала мене у скроню. Мене розморило, і хотілося спати. Я поклав їй голову на коліна і спав до самого заходу сонця.

Взагалі ГОЛОВНИЙ ЖРЕЦЬ не дуже би радів, аби побачив перед собою Ізраїля Бека, бо десь там, у якомусь коліні вони були як найкровніші родичі: чи не брати бува? Бо тут час так перекрутився, що, прокидаючись кожного ранку, я гадав, що народилося перше: ідіотизм чи я сам? Але поки що доля нас розводила, як розвела до безумства два милих кретинських острова, Бека, Абрахама Лі, що десь запропав у тіні ВЕЛИКОГО ЖЕРЦЯ, на щастя і велику втіху всім, бо майстер він на всі руки був ще той. Сам Тахо, великий махінатор бухгалтерського обрахунку, втікав якийсь час чи переховувався від податкової поліції; забрів до бару в Сент-Луїсі й отримав повною пляшкою «Джоні Вокера» по голові, і як опинився на Панагії, не пам’ятав. Проте родичів своїх, братів, дядьків, дружин з аліментами його пам’ять тримала чіпко, як тримався він за жрецький трон. Упродовж першої пари сотень років він не уявляв шикарнішого життя, доки не з’явилася чорна пика просовєтського Абрахама Лі і купа есенгівської братії. А до цього він спекався продавця дитячих іграшок, що переважно копіювали автомати і кулемети системи Калашникова. Але більше за все його насторожили Рита і я. Сам він, по-моєму, був виходець з Прибалтики, тож розумівся на всіляких капосних штуках, як вибудувати систему. Зі скандинавською педантичністю, з натяжкою можна сказати. Проте охота у нього зустрітися з Ритою і мною геть-чисто відпала, коли він почув про подвиги Ізраїля Бека. І ось вони зустрілися, у нашій присутності – дві оскалини одного роду. Один був зніжений, з рудим волоссям, прямим холодним поглядом і манірними рухами вельможі. Він справді виглядав як ВЕЛИКИЙ ЖРЕЦЬ або маніяк. Кому як сподобається. А другий, Ізраїль Бек, виглядав як вуличний шахрай, якого чомусь прихопила світська сторожа. Ось так, буває, зустрічаються рідні брати. Вони стояли, дивилися і зовсім одинаково потирали руки.

– Скурвий братику, то це твоє свиняче рило приперлося без запрошення і засіяло наркотою половину країни? – прошипів Тахо.

– Так. Так. Так, – проторохкотіла ззаду тінь Абрахама Лі, який вилизував підбори.

З гигиканням Бек так врізав по ребрах Абрахаму Лі, що той аж гавкнув, наче приблудний пес.

Тахо добавив, і Абрахам Лі звився у пилюці. Братики зі скандинавською скупістю одвішували один одному прокльони, нарешті успокоїлися і відійшли випити чогось міцненького. Криза минула на якусь годину. Зіль Жіль поривалася сипнути комусь нової отрути, але алебардники добряче її оддухопелили.

Здавалося, потай від усіх Боб Аскарид клепав криївку. Головне, він назвав це спротивом тиранії. Попід храмовою горою понаривав нір, куди час від часу водив, а то і затягував молодих динозаврих. Він обвішався справжніми набоями і кожного ранку пробігав рівно п’ять кілометрів кросу, вигукуючи, що скоро повстануть великі сили. Це дуже розважало нудьгуючих сановників. Із саламандрами вони важко спускалися донизу, розважливо кивали головами, попискували між собою і на обід поверталися вельми задоволені.