Панагія поринула в наркотики, хрум-хрум, інтриги і підготовку до перевороту. Рита ридала уві сні. Вдень маленькі дракончики приносили їй спеціальний напій, від якого вона повинна була упасти в транс, але воля цієї дівчини була такою сильною, що напій, окрім жіночої істерики, не викликав нічого. Мало не кожного дня навідувався настирний майстер кат Жюль, даючи ясно зрозуміти: чим швидше, тим легше. Чи краще. Про це не йшлося. У нас з Ритою не було ніяких гарантій. Єдине, що нас тримало, так це таємниця зеленої квітки.

Ізраїль Бек, зі свого боку, знайшов барабан і відбивав «Сім сорок» перед норою Боба Аскарида, що було вкрай ризиковано. Так вони шкірили зуби, а ми напрошувалися в гості до ТОГО, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ.

Найти щілину життя між нашим й іншим світом Кау-Кау вважав ціллю наївною й інфантильною. Але загнаний у тісний кут логікою нашого існування, він замовк у роздумах на цілих три дні. Потім прийняв нас, але ПРО ТОГО, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ, умовчав. Зараз його тінню зробився пан Біг Кок з великодушним писком і благодушним черевом. Він слідував за Кау-Кау і нашіптував йому на вухо. Кау-Кау відмахувався, але з-за делікатності не гнав Біг Кока.

Настало світське затишшя. Мусій намагався пробитися до Тахо як до земляка, вважай, але йому було – у делікатній формі стусана в спину – відмовлено. Брати бражничали цілу ніч, а потім заявили про весільні гульки його кровного брата Ізраїля Бека з принцесою.

Навдивовижу це у них виходило. Саламандри постягували диплодоків, що їх використовували як ваговози, і почали стягувати секвою з усіх усюд. Вражали тисові гаї – велетенська ревуча стіна вітру і гілок. Здоровенні бронтозаври валяли їх, як сірники, щоб потім будувати маленькі, затишні салони для знаті. Такий маленький салон вміщав у себе три Києва, а трохи більший – Нью-Йорк. У період будівництва я сказав чесно Кау-Кау, що ніколи не повірю, що ота почвара з крокодилячим хвостом і є ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ. Кау-Кау мило усміхнувся і відповів: «Хто хоче більше знати, того проковтне власна тінь. Терпіння, мій друже. Ми ж терпимо, потерпіть і ви». І я заплутався зовсім. Ми сиділи на сонячному пагорбі з Ритою і дивилися, як маленькі дракончики прикрашають будівлі, готують питво, різні наїдки. Зі свого боку, по-свійському привітавшись, Ізраїль Бек завозив цілі фури гашишу, маку, хрум-хруму. Панагія була у самому розквіті, якщо судити їхніми мірками. А Аскарид Боб рив траншею, де встановив справжній кулемет ротного і дві базуки. Пив воду, їв фрукти, займався п’ятикілометровими пробіжками. Ознак агресії не проявляв. Кожен до весілля готувався по-своєму.

Я спочатку ловив її дихання, язик проходився губами, розціплював міцно стиснуті зуби, наче ламаючи спротив, руки її легко злітали догори, майка з шурхотом висіла у повітрі, її тримали маленькі цікаві дракончики, а потім мої губи брали її соски, а рука розсовувала ноги, шукаючи затаєну щілину. Вона затискала руку ногами, і ми цілувалися до крові, доки знеможено не падали на постіль, беручи одне одного як заманеться. У нас на Панагії було справжнє кохання. Коли я входив у неї, дракончики сипали нам на спини і сідниці різноколірне листя, прохолодне і ніжне. Вони безугавно тріщали, але це ще більше збуджувало нас. Рита піднімалася, набирала у пригорщі цього квіту і вертілася, посипаючи себе всю, сміючись дзвінким зазивним сміхом. Язик мій тонув у її піхві, рот її замикався на моєму членові, а згори сипалося листя, яскраве, двадцяти, тридцяти кольорів. Пізніше нам дійшло, що листя – своєрідний, дуже рідкісний збудник на Панагію. Ну, хоч у цьому нам поталанило… Її мокре від поту засмагле тіло висковзувало з-під мене, щоб опинитися на мені, щоб увійшов у неї ззаду, і тоді вона кричала від радості і болю, без чого не буває любові. Ми, як дикі коти, ударялися лобами, заламували пальці, притискаючись спина до спини. І крики, які неможливо стримати. Динозаври зацікавлено повертали голови, видавали писк і продовжували ремиґати свій хрум-хрум. А потім йшов дощ. Ми, як діти, вискакували під теплу тропічну зливу, ловлячи її ротом, спліталися і поїли одне одного дощовою водою. Ми плавали у морі квітів, борсалися у мокрих пелюстках, і нам на все було начхати: ми пливли в своєму єдиному рятувальному човні кохання і молодості. Гаряча хвиля накривала нас на ранок, і приходив фіолетовий сон, що його приносили завбачливі дракончики, виливаючи еліксир на наші розпашілі тіла.

Якраз після цього всього приходив тихою ходою Кау-Кау з теплим коктейлем з молока для нас, а собі приносив чай із хрум-хруму. Він говорив, що ми прекрасні прибульці і спілкуємося дуже чудернацько, і починав читати «Ворона» Едгара По. Чомусь все у нього сходилося на цьому: секс і ворон. Переконувати ми не мали наміру. Тим паче, я розумів, що там десь криється загадка. Не в самому вірші, а в одному слові: ворон, едгарівський «Ворон», але до чого він тут, де його немає. Ми знову переходили на улюблених класиків і бродили в тисовому гаю з велетенським червоним сонцем наприкінці тисячі миль.

Королю донесли, що динозаври між собою влаштовують оргії, накурившись трави, а потім ідуть вербуватися до Ізраїля Бека. Король подумав хвилину і сказав, що і для нього вистачить. Кау-Кау засмутився і не з’являвся три дні, доки готувався бенкет. На четвертий він прийшов, розспівуючи арію з Верді. Що це означало, ми не ламали навіть голови. Колобки ворохобилися в одному кутку. Тахо явно озброювався, як і його братик, і як Боб Аскарид. Пан Біг Кок очолив опозицію з п’яниць, гультяїв і курців гашишу. Більше йому ніхто не довіряв. Пані Зіль Жіль була нарозхват. Вона вся така була, вона вся така була, ну, просто бальзам на рану. Вона знала заклинання і заговори, як навести порчу, як влити отруту, коли на вас противник дивиться прямо в очі. Ну, я така, ну, я така, ну… Абрахаму Лі вже було дозволено цілувати лише тінь, а не гузно короля. І він на стороні помалу збирав своїх людей, здебільше дрібних фарцовщиків, моделей для одягу, який він завіз на Панагію. З нього ж усе почалося. Чесно кажучи, тримався він мужньо, як міг. Потроху повертав втрачений вплив. Оскільки понять «повага» чи «приниження» у динозаврів просто не існувало. Повторимося, якщо хто забув. Усі гуртом готувалися до весілля і до майбутньої бойні, або за просто так годиться. І таке у динозаврів буває, але не в наших хлопців.

Одного вечора з’явився Кау-Кау і велів сідати на диплодиків. Планувалася поїздка. За місто, за межі Панагії. Рушили ми бурштиновим світанком, коли все залите золотом і вся живність мовчить, як по команді. Ми пройшли тисову алею, потім добрячий шмат джунглів, і все в мовчанці, і нарешті я побачив, ні, мені ударив в очі океан. І відразу – сморід, як тисячі вигрібних ям. Як тисячі слонів підняли гузна і перднули вгору.

– Тут мешкають дракони. У нас з ними перемир’я. Тому з парочкою-другою можна погомоніти.

Дракони були одноголовими і триголовими. Найшкідливішими вважалися одноголові. У них щодо триголових комплекс неповноцінності. І налітаючи на міста, вони люто все палили, а як потрапляли в полон, їх кастрували і використовували як тяглову скотину. Всі вони лежали на березі океану, бзділи один на одного, повиставлявши білі черева, ситі і набиті, як барабани. Вони затихли, коли побачили нас, а потім почали реготати. Причина реготу була невідомою доти, поки один триголовий дракон розказав, що колись давно його товариш з’їв подібну до нас істоту й отруївся, – «більше ми таким не займаємося». Хрум-хрум там, пару динозаврів у приправу, а так вони намагаються триматися миру. По парі на рік з кожного боку – такі умови, якщо їхній жрець не передумає і не надумає зі своїми пукавками лізти куди не слід. До появи Тахо все мирно і тихо обходилося, але йому потрібні жовті камінці. А у них тут, у драконів, ціла прірва… Він загріб лапою півтонни золота і висипав його прямо у нас перед носом. Мовляв, ось що турбує двоногих динозаврів чи людей. Їх тут тьма поперебувала, але повернулися ні з чим. Вірніше, тут і повмирали. Немає виходу звідси, є людина, на якій спочила Тінь Вогненного, вона знає, де зелена квітка. А так для них це просто каміння. Один придивився до Рити, причмокнув і простодушно сказав: «Схоже, вони її знайшли… М-м-м-м… Тільки допатрати треба… Ми тут, малі, найстаріші, коли що, то до нас».